Рідкісна зустріч ізраїльських і ліванських посадовців у Вашингтоні звучала як дипломатичний прорив лише на перший погляд. Після понад двох годин переговорів сторони вийшли з формулою про «продуктивні дискусії» та намір перейти до прямих переговорів, але без припинення вогню, без графіка і без жодної твердої домовленості, яка змінювала б ситуацію на землі.
Саме в цьому і полягає головна новина. Контакт між державами, що формально перебувають у стані війни з 1948 року і не мали такого рівня прямого діалогу з 1993-го, відбувся не після деескалації, а посеред бойових дій. Це означає, що Вашингтон більше не намагається просто гасити прикордонну кризу, а тестує нову політичну конструкцію для Лівану — таку, в якій вплив «Хезболли» має бути радикально зменшений.
Проблема в тому, що сторони прийшли на ці переговори з різними цілями. Для Ізраїлю вони є продовженням військової кампанії іншими засобами: тиснути, доки південь Лівану не буде очищений від збройної інфраструктури «Хезболли». Для Бейрута мета інша: домогтися припинення вогню, повернення переміщених людей, гуманітарного полегшення і відновлення суверенітету держави над власною територією. Спільна точка тут є, але вона вузька: обидві сторони більше не готові миритися з автономною військовою силою, що діє всередині Лівану поза повним контролем держави.
За попереднім аналізом Дейком, саме ця вузька спільність і зробила переговори можливими. Ліванська держава ще впродовж 2025 року взяла курс на монополію держави на зброю і на посилення ролі національної армії як єдиного легітимного силового центру. Американська політика в Лівані багато років вибудовувалася навколо тієї самої логіки: зміцнювати Ліванські збройні сили як єдиного законного захисника суверенітету. Тобто нинішня розмова у Вашингтоні не виникла з нуля — вона спирається на вже сформовану модель, у якій ліванська держава має поступово витіснити паралельну військову систему «Хезболли».
Але саме тут починається найскладніше. Теоретично Бейрут може підтримувати ідею роззброєння «Хезболли», проте практично для цього потрібні ресурси, інституції й примусова спроможність, яких Лівану давно бракує. Не випадково ліванська сторона під час нинішнього дипломатичного треку знову наголошує на ролі армії та потребі зовнішньої підтримки. Вашингтон упродовж років інвестував у Ліванські збройні сили мільярди доларів, але нинішня ситуація ставить уже не питання підготовки, а питання політичної волі: чи готова держава справді замістити «Хезболлу», а не лише проголосити це.
Ізраїль, зі свого боку, фактично залишив за собою право вести переговори під прикриттям сили. Це ключова вада всього процесу. Якщо одна сторона говорить про майбутню політичну архітектуру, а друга в цей самий час продовжує бомбардування, то переговори неминуче виглядають не як взаємний пошук формули, а як оформлення реальності, нав’язаної воєнною перевагою. На цьому тлі будь-яка ліванська участь у діалозі легко подається опонентами всередині країни як поступка під вогнем.
Це і пояснює різкість реакції «Хезболли». Організація відкинула саму ідею переговорів, а в Бейруті вже пройшли акції протесту її прихильників. Для руху, який десятиліттями будував легітимність на образі «сили спротиву», пряма розмова держави з Ізраїлем без його участі означає не просто дипломатичний епізод, а загрозу самій моделі його існування. Якщо ліванська держава починає вести безпекову розмову напряму, «Хезболла» ризикує втратити статус незамінного посередника між війною і миром.
Тут з’являється іранський вимір, без якого ця історія не читається повністю. США демонстративно наполягають, що ліванський трек має вестися окремо і між двома урядами, а не через будь-які паралельні канали. Це не технічне формулювання, а політичний сигнал: майбутнє південного Лівану Вашингтон хоче вивести з-під іранського арбітражу. Саме тому переговори з Ізраїлем і Ліваном збігаються в часі з ширшою американською спробою перекроїти регіональний баланс після війни з Іраном.
Європейська підтримка цієї рамки теж показова. Коаліція західних держав уже закликала використати нинішнє вікно можливостей для ширшої деескалації, включно з Ліваном, і підтримала політичний курс, за якого саме державні інституції, а не недержавні збройні структури, мають визначати майбутнє країни. Це додає процесу зовнішньої ваги, але не знімає головного ризику: міжнародна підтримка може посилити дипломатичний тиск, однак не може замінити внутрішній ліванський консенсус, якого досі немає.
Тому нинішні переговори варто читати не як передмову до миру, а як боротьбу за право визначати післявоєнний порядок у Лівані. Ізраїль хоче гарантії безпеки на кордоні. США хочуть послаблення іранської осі та перенесення ліванського питання в міждержавний формат. Ліванське керівництво хоче відновити контроль над країною, не зірвавши її зсередини в нову фазу розколу. «Хезболла» ж бореться за те, щоб не стати зайвою у системі, яку сама допомагала формувати десятиліттями.
Звідси і стриманий, але тверезий висновок. Вашингтонська зустріч важлива не тому, що принесла мир, а тому, що вперше за багато років оголила нову конфігурацію інтересів: Ліванська держава, Ізраїль і США вже розмовляють мовою майбутнього безпекового устрою, в якому «Хезболла» має менше простору, ніж будь-коли раніше. Але поки переговори не супроводжуються припиненням вогню, а всередині Лівану немає згоди щодо ціни такого курсу, ці обнадійливі слова залишаються лише передмовою до набагато жорсткішої боротьби — не за мир, а за те, хто саме матиме монополію на силу в Лівані.
