Київ намагається повернути Москву до прямого переговорного формату після більш ніж пів року дипломатичної паузи. Керівник Офісу президента Кирило Буданов заявив, що переговори України та Росії можуть відбутися вже у вересні, і дав зрозуміти: без участі Сполучених Штатів такий процес буде важко уявити.
Йдеться поки не про погоджену дату і не про оголошення нового раунду. Буданов говорить про можливість, над створенням якої працює українська сторона. Але сама поява вересня як орієнтира означає, що після місяців окремих контактів Київ хоче знову зібрати українську, російську й американську команди за одним столом.
Останній такий формат працював у лютому, коли представники трьох сторін зустрічалися в Женеві. Після цього дипломатія розділилася на окремі канали: Москва й Київ контактували з американською командою, але вже не вели повноцінного прямого діалогу між собою за посередництва Вашингтона.
Причини паузи нікуди не зникли. Росія наполягала на додаткових територіальних поступках, на які Україна не погодилася, а американська дипломатична увага дедалі більше переміщувалася до війни з Іраном. У результаті процес не був формально похований, але перестав створювати відчуття руху до політичної угоди.
За аналізом «Дейком» відкритої та перевіреної інформації, слова Буданова важливі саме як сигнал про спробу перезапустити механізм, а не про близькість миру. Поява переговорної кімнати ще не усуває розбіжностей. Вона лише повертає сторонам можливість безпосередньо перевірити, чи змінилися їхні позиції.
Для України американська присутність має принципове значення. «Без них ми не можемо», — так Буданов описав можливу участь представників США. Вашингтон залишається єдиною силою, яка одночасно має достатню вагу для тиску на Москву, вплив на військову підтримку Києва і політичний ресурс для організації ширшої угоди.
Це не означає, що Сполучені Штати можуть просто нав’язати сторонам готовий мир. Українське керівництво неодноразово відкидало формулу, за якою завершення війни купується автоматичним визнанням російських територіальних вимог. Москва, зі свого боку, також не демонструвала готовності відмовитися від своїх ключових претензій.
Саме територія залишається найважчим вузлом будь-яких майбутніх переговорів. Росія хоче отримати політичний результат, якого її армія не змогла повністю досягти на полі бою. Для Києва погодитися на передачу неокупованих земель означало б не просто змінити карту, а створити небезпечний прецедент винагороди за військову агресію.
Водночас українська дипломатія більше не обмежується формулою «спочатку повне вирішення всіх питань». Володимир Зеленський заявив, що Київ разом з американськими та європейськими партнерами підготував короткий, приблизно односторінковий набір ідей, який планують передати російській стороні.
Такий формат сам по собі показовий. Після років декларацій, меморандумів і багатосторінкових концепцій сторони намагаються звести дискусію до кількох фундаментальних рішень. Спершу потрібно з’ясувати, чи існує політичне поле для компромісу взагалі, і лише потім переходити до складної юридичної конструкції.
Зеленський також говорить про обмежене дипломатичне вікно. На його оцінку, активна роль США у спробах завершити війну може зберігатися приблизно до кінця наступного літа. Це не ультиматум і не офіційний дедлайн, а радше розуміння того, що американський політичний календар поступово змінюватиме пріоритети Вашингтона.
Для Києва час має подвійне значення. З одного боку, затягування війни означає нові втрати людей, руйнування інфраструктури й дедалі більші витрати на оборону. З іншого — поспішна угода без механізму стримування Росії може створити лише паузу, після якої Москва використає час для перегрупування та нової атаки.
Тому питання припинення вогню і питання миру не є тотожними. Перше може зупинити стрілянину на певній лінії. Друге повинно відповісти на значно складніші запитання: хто контролюватиме виконання домовленостей, що відбудеться у разі нового нападу і які сили гарантуватимуть безпеку України.
Саме гарантії безпеки можуть виявитися не менш складною темою, ніж території. Україна хоче отримати систему, яка зробить нову російську агресію надто дорогою. Москва традиційно виступає проти посилення західної військової присутності й намагається обмежити майбутню оборонну архітектуру української держави.
У цьому полягає головний парадокс майбутнього переговорного процесу. Росія прагне, щоб угода обмежила стратегічні можливості України, тоді як для Києва сенс домовленості полягає саме в тому, щоб після неї країна стала важчою для повторного нападу. Ці дві логіки поки що спрямовані у протилежні боки.
Європейська роль також стає дедалі важливішою. Навіть якщо переговорний стіл формально складатиметься з України, Росії та США, реалізація будь-якого довгострокового рішення потребуватиме європейських грошей, озброєння, санкційної політики, відбудови та, можливо, участі в майбутній системі гарантій.
Саме тому Київ координує свої пропозиції не лише з Вашингтоном. Українська сторона намагається не допустити ситуації, коли американсько-російський переговорний канал виробляє рішення, а Європа пізніше повинна фінансувати та гарантувати конструкцію, у створенні якої фактично не брала участі.
Для Москви вересень також може бути зручним моментом для перевірки американської позиції. Кремлю необхідно зрозуміти, чи готовий Вашингтон продовжувати тиск, якщо переговори знову зайдуть у глухий кут, і наскільки серйозно США ставляться до українських та європейських заперечень проти російських вимог.
При цьому переговори відбуватимуться не у вакуумі. Російські війська продовжують наступальні операції, Україна завдає дедалі глибших ударів по російській військовій, логістичній та енергетичній інфраструктурі, а обидві сторони намагаються поліпшити свої позиції до можливого нового етапу дипломатії.
Так працює майже кожен переговорний процес під час активної війни. Сторони говорять про мир і водночас намагаються змінити баланс сил перед зустріччю. Кілометр фронту, знищений склад, новий пакет ППО або дефіцит бюджету можуть впливати на переговорну позицію не менше, ніж формулювання дипломатів.
Для України особливо важливо не допустити, щоб перспектива вересневої зустрічі послабила західну військову підтримку. Якщо партнери почнуть економити боєприпаси в очікуванні дипломатії, Москва може сприйняти це не як стимул до компромісу, а як ознаку того, що час продовжує працювати на неї.
Звідси й українська формула останніх місяців: переговори повинні йти паралельно з посиленням оборони. Київ просить більше перехоплювачів ППО, далекобійних систем і фінансування саме в момент, коли намагається відродити політичний процес. Для української влади ці напрями не суперечать один одному.
США, своєю чергою, мають вирішити проблему власної дипломатичної концентрації. Війна з Іраном уже відсунула український трек на другий план і показала, наскільки швидко глобальна криза може забрати політичний ресурс навіть у наддержави. Відновлення тристороннього формату вимагатиме повернення уваги Вашингтона.
Саме присутність американських представників може допомогти перетворити черговий обмін максималістськими позиціями на предметні переговори. Але для цього США доведеться визначити, де вони готові лише передавати пропозиції між сторонами, а де мають намір використовувати власний економічний і політичний вплив.
Успіх вересневої зустрічі тому не варто вимірювати підписанням мирного договору. Реалістичнішим першим результатом було б відновлення постійного тристороннього механізму, домовленість про наступний раунд і визначення кількох питань, щодо яких сторони здатні перейти від декларацій до конкретних параметрів.
Окремим напрямом можуть залишатися гуманітарні питання — обміни полоненими, повернення цивільних і зниклих безвісти. Такі домовленості не вирішують територіальний конфлікт, але вони часто є єдиною сферою, де противники можуть отримати вимірюваний результат навіть тоді, коли політична частина переговорів заблокована.
Найскладніше завдання — зрозуміти, чи змінився фундаментальний розрахунок Москви. Якщо Кремль усе ще вважає, що може отримати більше продовженням війни, ніж угодою, сам формат переговорів мало що змінить. Дипломатичний прорив починається не з появи столу, а з моменту, коли ціна відмови від компромісу стає вищою за його ціну.
Так само Україна не може погодитися на домовленість лише заради демонстрації дипломатичного прогресу. Після досвіду попередніх років будь-який документ оцінюватиметься передусім за тим, чи зменшує він ризик нової війни, а не за швидкістю, з якою його можна підписати та представити як завершення конфлікту.
Тому вересень може стати важливим, але не обов’язково переломним місяцем. Навіть повернення української, російської й американської делегацій за один стіл уже означало б відновлення каналу, який фактично не працював із лютого. Але між відновленням діалогу та досягненням миру залишається величезна відстань.
Слова Буданова показують, що Київ готовий цю відстань знову проходити дипломатично, не відмовляючись від військового опору. Наступний крок тепер залежить від того, чи погодиться Москва не просто прийти на переговори, а обговорювати варіанти, що відрізняються від вимоги капітуляційних поступок.
Саме це буде справжнім тестом можливих переговорів України та Росії у вересні. Питання вже не в тому, чи здатні представники трьох держав опинитися в одній кімнаті. Питання в тому, чи з’явилося після пів року паузи хоча б одне принципове питання, щодо якого війна перестала здаватися сторонам вигіднішою за компроміс.
