Переговори в Ісламабаді завершилися без угоди, але справжній зміст їхнього провалу відкрився вже після відльоту делегацій. Іранський спікер парламенту і головний переговірник Мохаммад Багер Галібаф пояснив невдачу не технічними розбіжностями, а тим, що американська сторона не змогла здобути довіру іранської делегації. Для Тегерана це не риторична образа, а формула всього нинішнього конфлікту: Іран вважає, що США прийшли до Пакистану не як сторона торгу, а як сторона, яка хоче оформити політичну капітуляцію під виглядом переговорів.
У цій логіці слова Джей Ді Венса про те, що Іран “не прийняв наші умови”, лише погіршили ситуацію. Для Вашингтона така фраза мала показати твердість і зафіксувати провину за провал на Тегерані. Для Ірану вона стала майже ідеальним доказом того, що американська сторона справді не збиралася домовлятися в класичному сенсі. Якщо одна сторона говорить мовою “наших умов”, інша автоматично читає це як спробу закріпити результат війни дипломатичним способом.
Саме тому після переговорів іранські заяви були жорсткими, але не остаточно зачиненими. Тегеран підкреслив, що діяв добросовісно, але водночас залишив простір для продовження контактів, якщо Вашингтон змінить підхід. Це дуже важлива деталь: Іран не вийшов із дипломатії, він лише перевів її в іншу рамку — не поступка під тиском, а перевірка, чи здатні США відмовитися від мови диктату. Саме в цьому, як уже відзначав Дейком, і лежить головний нерв нинішньої кризи: сторони сперечаються вже не тільки про умови миру, а про те, хто має право визначати його політичний сенс.
Недовіра для Ірану має і дуже конкретну пам’ять. Тегеран прямо нагадує, що за останній рік Сполучені Штати двічі атакували країну в момент, коли формально переговорний процес ще існував. Тому нинішня іранська позиція будується не лише на ідеології чи антиамериканській мобілізації, а на практичному висновку: будь-який раунд дипломатії може виявитися лише паузою перед новим ударом. За такої психології навіть потенційно прийнятні пункти угоди втрачають значення, бо зникає віра в сам механізм гарантій.
Звідси випливає і другий, ще глибший рівень проблеми. Вашингтон, схоже, виходить із того, що шість тижнів війни, удари по військовій інфраструктурі Ірану та економічний тиск мали змінити переговорний баланс на користь США. Тегеран же тлумачить сам факт свого виживання як доказ того, що баланс не зламався настільки, аби він погодився на розширений пакет американських вимог. Обидві сторони вважають себе сильнішими, ніж інша готова визнати. А коли обидві сторони входять у переговори з відчуттям часткової перемоги, компроміс майже завжди виглядає як внутрішньополітична слабкість.
Три головні вузли суперечки після Ісламабада вже зрозумілі. Перший — Ормузька протока, яку Іран після війни перетворює з простої морської артерії на стратегічний важіль тиску. Другий — доля високозбагаченого урану, навколо якого Вашингтон хоче максимально жорстких обмежень. Третій — репарації за збитки після інтенсивних американсько-ізраїльських ударів, які Тегеран намагається включити в політичну ціну будь-якої майбутньої угоди. Разом ці три теми показують, що йдеться не про один спірний пункт, а про спробу переоцінити весь післявоєнний порядок у регіоні.
Особливо показовою є історія з Ормузом. Для США відновлення вільного проходу через протоку — частина повернення до контрольованого статус-кво. Для Ірану контроль над Ормузом уже став новою переговорною валютою, яку він не хоче віддавати просто в обмін на припинення тиску. Коли Тегеран дає зрозуміти, що не збирається безкоштовно повертати довоєнні правила судноплавства, він фактично переносить конфлікт із площини суто безпекової в площину геоекономічну. Це означає нафту, страхування, логістику, біржі та нервовість союзників США.
Не випадково реакція Дональда Трампа після провалу переговорів виявилася такою різкою. Його заява про морську блокаду показує, що Вашингтон не готовий визнавати за Тегераном право перетворити протоку на джерело політичного або фінансового прибутку. Але саме тут і народжується новий ризик: якщо США відповідають на дипломатичний провал морським тиском, то переговори перестають бути альтернативою ескалації і стають лише її проміжною стадією. Це особливо небезпечно, бо режим припинення вогню після війни й без того лишається крихким і формально має обмежений строк.
Для іранського керівництва жорстка американська лінія має ще одну функцію — внутрішню. Вона дозволяє пояснювати суспільству, що проблема полягає не у змісті конкретного проєкту угоди, а в самій природі американського підходу. Це політично зручно: якщо США мислять категоріями примусу, то будь-яка іранська жорсткість подається як захист суверенітету, а не як дипломатична впертість. У країні, що щойно пережила важку війну, така рамка особливо ефективна, бо перетворює будь-яку поступку на символ приниження.
Саме тому нинішній тупик не варто читати як звичайний збій одного раунду. Ісламабад показав, що тепер переговори між США та Іраном впираються не лише в ракети, уран і протоки, а в зруйновану базову передумову будь-якої дипломатії — мінімальну віру в те, що домовленість переживе момент підписання. Без цього кожен пункт перетворюється на пастку, кожен компроміс — на ризик, а кожна пауза — на можливість для нової підготовки до удару.
Отже, після Ісламабада головне питання звучить не так: чи повернуться сторони за стіл. Питання в іншому: чи існує ще формат, у якому Іран повірить, що США справді торгуються, а не диктують. Поки відповідь радше негативна. І саме тому подальша криза навколо Ормузу, ядерної програми та післявоєнних умов буде вирішувати не лише долю конкретної угоди. Вона покаже, чи може Вашингтон ще примусом змусити Тегеран до нового порядку, чи Іран уже навчився перетворювати власну вразливість на інструмент затяжного стратегічного опору.
