У суботу в Пакистані американська делегація на чолі з Джей Ді Венсом зустрілася з іранськими перемовниками. Сам по собі цей контакт уже виглядає історично, бо йдеться про найвищий за рівнем прямий діалог між двома державами, чия дипломатична історія давно перетворилася на хроніку зривів, принижень і коротких вікон можливості. Але головне в цих переговорах не їхня новизна. Головне — їхня впізнаваність. США та Іран знову говорять не тому, що навчилися довіряти, а тому, що вкотре вперлися в межу, за якою відсутність контакту стає дорожчою за сам контакт.
Усе почалося з події, яка закодувала стиль цих відносин на десятиліття вперед. Захоплення американського посольства в Тегерані 4 листопада 1979 року і 444 дні заручницької кризи не просто зруйнували звичну дипломатію. Вони створили фундаментальну травму: для Вашингтона Іран став державою приниження, для Ірану США — образом зовнішнього втручання, яке можна й потрібно публічно відштовхувати. Відтоді майже кожен раунд розмов між ними починався не з пошуку спільного, а з управління пам’яттю про цей розрив.
Але вже у 1980-х проявився головний парадокс цієї історії: навіть найгучніша ворожість не скасовує торгу, якщо обидві сторони бачать у ньому користь. Скандал Iran-Contra показав, що за публічною мовою ненависті може існувати холодний, прагматичний канал обміну. Іран готовий був домовлятися, коли це відповідало його інтересам. США теж виявилися здатними порушувати власні принципи, коли вважали ціну вигоди достатньо високою. Саме тоді стало зрозуміло: ці відносини не є ані простою війною, ані простою дипломатією. Це довга гра примусової взаємозалежності.
За попереднім аналізом Дейком, у цьому і полягає незмінне ядро американсько-іранських контактів: вони майже ніколи не будуються на зближенні цінностей, зате постійно відновлюються на ґрунті спільного страху перед неконтрольованою ескалацією. Саме тому кожна нова спроба домовитися виглядає одночасно і винятком, і повторенням.
Наприкінці 1990-х і на початку 2000-х з’явився інший, менш помітний, але не менш важливий шаблон. Після 11 вересня США та Іран знаходили практичний інтерес у паралельній роботі проти талібів в Афганістані. Це була одна з небагатьох фаз, коли спільний ворог тимчасово зменшив взаємну непрозорість. Але ефект виявився коротким. Промова Джорджа Буша про «вісь зла» швидко повернула відносини в звичний режим стратегічної ворожнечі, а американське вторгнення в Ірак лише збільшило простір для зіткнення через іранських союзників та проксі-сили.
Найближче до справжньої перезбірки сторони підійшли у 2013–2015 роках. Обрання Хасана Рухані створило політичне вікно, адміністрація Барака Обами зробила ставку на дипломатію, а виснажливі багатомісячні переговори завершилися ядерною угодою JCPOA. Її сенс був не в дружбі, а в тимчасовому балансі: Іран обмежує ядерну програму, натомість отримує зняття частини санкцій. Це був рідкісний випадок, коли дві системи недовіри погодилися на формалізовану взаємну стриманість. Саме тому вихід Дональда Трампа з угоди в 2018 році був не просто розворотом політики. Він став демонстрацією того, наскільки крихким залишається будь-який американсько-іранський порядок, якщо він залежить від одного виборчого циклу у Вашингтоні.
Після цього розмови не зникли, але втратили головне — віру в довговічність будь-якої домовленості. Іранський політичний клас отримав урок: навіть підписаний документ не гарантує тривалості правил. Американський політичний клас, зі свого боку, дедалі сильніше схилявся до думки, що Тегеран використовує переговори радше для виграшу часу, ніж для справжнього стратегічного компромісу. Відтоді кожен новий контакт був обтяжений не лише старою ідеологією, а й свіжим інституційним цинізмом.
Саме в такому стані сторони підійшли до нового циклу 2025–2026 років. Минулорічні непрямі раунди в Омані, Римі та Маскаті вже показали, що навіть при наявності посередників США та Іран не можуть перейти до стійкого компромісу щодо ядерної програми. А подальша війна — спершу ізраїльська кампанія, а потім і прямі американсько-ізраїльські удари по Ірану — лише поглибила той тип недовіри, який не руйнує дипломатію повністю, але робить її схожою на розмову під дулом пістолета.
Теперішні переговори в Ісламабаді тому й мають такий дивний вигляд. Вони відбуваються не після стабілізації, а всередині крихкого перемир’я; не після зняття головних суперечностей, а на тлі спорів щодо Ормузької протоки, Лівану, заморожених активів, санкцій і ядерної програми. Це не повернення до нормальної дипломатії. Це спроба втримати мінімальний канал між двома державами, які однаково не вірять у чесність одна одної, але ще менше вірять у безпечність повного розриву.
І саме тому історія цих переговорів значно важливіша за їхній конкретний формат. Вона показує, що США та Іран за майже пів століття не навчилися миритися, але навчилися іншому: повертатися до переговорів як до інструмента керування катастрофою. Від заручників 1979 року до JCPOA і нинішнього Ісламабада логіка майже не змінилася. Контакт між ними виникає не тоді, коли з’являється довіра, а тоді, коли взаємне стримування без розмови стає надто крихким.
У цьому й полягає найжорсткіший висновок усієї хронології. Американсько-іранські переговори не рухаються лінійно від ворожнечі до примирення. Вони рухаються по колу — від кризи до торгу, від торгу до зриву, від зриву до нової кризи. І щоразу сторони приносять за стіл не менше історії, ніж інтересів. Саме тому будь-яка нова угода між ними, навіть якщо вона з’явиться, майже напевно буде не миром у класичному сенсі, а лише ще однією тимчасовою конструкцією співіснування між двома державами, які вже давно не можуть ні домовитися остаточно, ні остаточно перестати домовлятися.
