У Римі вже говорять не лише про програний референдум, а про першу справжню тріщину в політичній конструкції Джорджі Мелоні. На голосуванні 22–23 березня італійці відхилили запропоновану урядом судову реформу: за підрахунками після майже всіх дільниць, табір «ні» набрав близько 53,7%, а явка сягнула майже 59%.
Для прем’єрки це більше, ніж технічна невдача. Від моменту приходу до влади у 2022 році уряд Мелоні майже не знав великих загальнонаціональних поразок, а сама лідерка «Братів Італії» вибудувала образ політика, якого суперники можуть критикувати, але не можуть перемогти. Саме тому цей референдум у країні сприйняли як плебісцит про її силу.
Сама судова реформа стосувалася не дрібних процедур, а архітектури держави: йшлося про розділення кар’єр суддів і прокурорів, зміну устрою Вищої ради магістратури та створення окремого дисциплінарного суду. Кабінет подавав це як крок до ефективності, критики — як спробу послабити незалежність судової системи.
За підрахунками редакції Дейком, вирішальним стало не лише питання правосуддя. Референдум перетворився на зручну форму акумуляції ширшого невдоволення — від втоми від персоналізованої влади до недовіри до чергової «великої реформи», яку виборець не вважає відповіддю на щоденні економічні тривоги.
Саме тому італійська опозиція побачила в результаті не випадковість, а вікно можливостей. Елі Шляйн після підрахунку голосів заявила, що в країні вже проглядається «альтернативна більшість», а табір лівоцентристів і популістів сприйняв перемогу «ні» як доказ: Джорджа Мелоні більше не є політично недосяжною.
Але тут починається головна проблема. На рівні партійної підтримки Італія залишається майже нерухомою: агрегований березневий тренд дає «Братам Італії» близько 29,3%, Демократичній партії — 21,9%, а «Руху 5 зірок» — 12,2%. Тобто референдум послабив ореол сили прем’єрки, але не подарував опозиції автоматичної більшості.
Якщо ж дивитися на арифметику ширше, проблема ще очевидніша. Правий табір тримається не лише на партії Мелоні, а й на союзниках — Forza Italia та Lega. За останнім трендом, їхній сумарний ресурс і далі виглядає конкурентним, тому розрізнені опозиційні сили можуть виграти окрему кампанію протесту, але програти парламентські вибори в Італії.
Референдум дав опозиції просту формулу єдності: сказати «ні» урядовому проєкту. Загальні вибори вимагають протилежного — відповісти, що саме буде «так». Саме тут італійська опозиція входить у зону ризику: коаліцію проти Мелоні зібрати значно легше, ніж коаліцію за спільний курс на економіку, соціальну політику та державне управління.
Тиск на ідею праймеріз після референдуму різко зріс. Джузеппе Конте прямо заявив про готовність до відкритого відбору кандидата, а ANSA повідомляла, що і він, і Шляйн фактично підтвердили свою участь у такому сценарії. Для частини електорату це виглядає як давно відкладений механізм легітимації спільного лідера.
Проте самі праймеріз не розв’язують стратегічної суперечності. Вони можуть визначити обличчя коаліції, але не гарантують її змісту. Італійська політика не раз показувала, що перемога внутрішнього кандидата без попередньої домовленості про програму перетворюється на короткий медійний спалах, після якого старі розбіжності повертаються ще жорсткіше.
Елі Шляйн має один тип сили, Джузеппе Конте — інший. Лідерка Демократичної партії уособлює чіткий прогресивний профіль і здатна мобілізувати міський лівоцентристський електорат. Колишній прем’єр Конте зберігає сильну персональну впізнаваність і привабливість для антиелітарного виборця. Але жоден із них поки не довів, що може без втрат зшити весь анти-мелонівський спектр.
Друга слабкість — програмна. У кампанії проти судової реформи всі могли стояти на одній сцені, бо йшлося про захист інституційного балансу. У кампанії за владу доведеться конкретизувати позиції щодо податків, ринку праці, соціальної держави, зеленої трансформації та відносин із бізнесом. Там, де закінчується негативна мобілізація, починається випробування на сумісність.
Частину майбутньої програми вже можна вгадати. Соціальний блок лівоцентру будується навколо тем мінімальної зарплати, трудових гарантій і розширення батьківських відпусток — саме на цих напрямах Демократична партія атакує уряд Мелоні останні місяці. Але набір соціальних обіцянок сам по собі ще не створює переконливої моделі влади.
Є й зовнішньополітичний вузол, який нікуди не зник. Навіть у самому уряді продовження військової допомоги Україні до 2026 року супроводжувалося напруженими дискусіями, а в ширшому політичному спектрі питання оборони, витрат на безпеку і ставлення до війни лишаються одним із джерел розколу. Для майбутньої опозиційної коаліції це може стати випробуванням не меншим, ніж економіка.
Ще один ризик для опозиції полягає в тому, що вона може неправильно прочитати сам референдум. Політолог Лоренцо Прельяско зауважив: помітна частина голосів «ні» прийшла від виборців, які не голосували на попередніх європейських виборах і радше висловили ситуативне незадоволення урядом, ніж стабільну прихильність до лівоцентру. Це дуже важливе застереження.
Інакше кажучи, референдум показав існування антиурядового настрою, але ще не довів існування готової альтернативної більшості. Між цими двома речами лежить велика дистанція. Виборець, який протестує проти уряду Мелоні в питанні судової реформи, не обов’язково автоматично підтримає Демократичну партію або «Рух 5 зірок» на загальних виборах.
Часовий фактор працює проти суперників прем’єрки. Після поразки на референдумі аналітики вже обговорюють, чи не вигідніше Мелоні піти на дострокові вибори раніше, поки опозиція ще не домовилася ні про платформу, ні про кандидата. Такий сценарій міг би дозволити правим перехопити ініціативу до погіршення економічного фону.
Водночас для самої Мелоні існує аргумент не поспішати. Її уряд, який працює з 22 жовтня 2022 року, вже став одним із найдовговічніших в історії республіки, а 4 вересня 2026 року, якщо кабінет доживе до цієї дати, вона може перевершити рекорд Сильвіо Берлусконі за тривалістю перебування на посаді прем’єра. Символізм для неї не менш важливий, ніж тактика.
Саме тому нинішній момент для Італії такий суперечливий. Поразка уряду Мелоні довела, що політична броня прем’єрки не є непроникною. Але поки італійська опозиція не вирішить двох базових завдань — хто її очолює і заради чого вона об’єднується, — ця вразливість влади залишатиметься лише епізодом, а не поворотом епохи.
