Попри відверті заклики до оновлення Церкви, відкритий тон дебатів та перші кроки до залучення мирян, багато очікуваних реформ так і не відбулися: від відмови в рукоположенні жінок-дияконок до збереження заборони на контрацепцію й безкарності за сексуальні злочини священиків.
У квітні 2025 року, рефлекcуючи над спадщиною 266-го папи Римського Франциска, багато прогресивних католиків і спостерігачів визнають: революція, якої очікували від аргентинського понтифіка, так і залишилася невиконаною. Хоч він і змінив тон дискусій у Ватикані, зробив акцент на милосерді та смиренні, однак фундаментальних змін у вченні Церкви — тих, які гарантували б незворотність реформ після його втрати влади — до кінця не відбулося.
Ще за кілька років до обрання в 2013 році кардинал Берґольйо говорив про необхідність «синодального шляху» й оновлення структури, а його послідовники сподівалися на допуск одружених священиків, рівноправ’я жінок у служінні та лібералізацію соціальних питань. Перші роки понтифікату справді супроводжувалися заявами про бажання слухати голос мирян, особливо маргіналізованих груп, і відкрити Церкву світу. Але за цими гучними меседжами ховалася обережність у діях, що видавалася багатьом надто повільною.
Дозволи, які можуть бути відкликані «махом руки»
Найбільш контроверсійними та важливими ініціативами Франциска стали:
- 2023 р. — благословення для одностатевих пар. У торці документу було дозволено окремим священикам благословляти союзи геїв. Проте це рішення не отримало кодифікації в канонічному праві й може бути скасоване наступником.
- 2016 р. — доступ до причастя для розлучених і повторно одружених. Франциск відкрив двері для тих, хто залишався в пастці другого шлюбу, але не закріпив внесені пом’якшення в загальному зведенні церковних правил.
Через відсутність офіційного внесення цих змін у догматику будь-який новий папа зможе їх скасувати без додаткових зусиль.
Під час Вселенського Синоду 2023 року єпископи двома третинами голосів підтримали ідею відродження жіночої дияконії — нехай і з обмеженими обов’язками. Багато хто сподівався, що Папа візьме цю рекомендацію до виконання. Утім у традиційній «папській манері» Франциск відтермінував остаточне рішення, заявивши, що «питання не дозріло», і передав шукати докази в історії тієї практики. Отже, майбутня доля жінок-дияконок буде вирішуватися наступником.
Контрацепція, целібат та духовні норми
Реформа, яку у 1960-х роках ініціював Іван XXIII і підтримала комісія Другого Ватикану, мала відкрити дорогу для використання контрацептивів. Проте Павло VI у 1968 р. скасував висновки експертів. Більше півстоліття потому Франциск, хоч і критикував моральну жорсткість вчення щодо контролю народжуваності, не наважився змінити енцикліку Humanae vitae: заборона на штучне планування сім’ї залишилася чинною, хоча багато католиків ігнорують її на практиці.
Аналогічно не були переглянуті 11-столітні канони про священичий целібат: попри гострий дефіцит кадрів, особливо в окремих єпархіях Південної Америки, Франциск відклав остаточне рішення, аргументуючи потребою глибших богословських дискусій.
Найбільшим випробуванням для понтифікату стала боротьба з педофілією в духовенстві. Хоч Франциск створив незалежну комісію та запровадив нульову толерантність до покривання злочинців, звіти жертв і правозахисників фіксують сотні нових випадків щороку. У деяких гучних епізодах він нібито затримував розслідування щодо близьких до нього єрархів, а доповіді власної комісії визнали: попри заявлені кроки, наслідки досі менш масштабні, ніж очікували жертви чи громадськість.
Справжня «революція процесу»
Утім було й те, що вплине на Церкву довше, ніж через настанови наступника. Папа Франциск суттєво перебудував сам спосіб прийняття рішень:
- Синодальність. Колегіальне обговорення проблем із залученням мирян, богословів, жінок та представників різних регіонів.
- Прозорість курії. Скорочення дублікатів у ватиканській бюрократії (конституція “Praedicate Evangelium”), призначення жінок на топ-посади у фінансовому секторі та боротьба з привілеями в адміністрації.
- Глобальна орієнтація. Активне розширення присутності Церкви в Африці, Азії та Південній Америці через призначення кардиналів з маргіналізованих спільнот і відвідини місць, де католики перебувають у меншості чи зазнають переслідувань.
Ці кроки мало хто міг швидко повернути назад: змінивши культуру рішення, Франциск заклав основу для «діалогового» підходу до майбутніх викликів.
Найімовірнішим результатом «повільної революції» стане вплив на обрання нового папи. За дев’ять років Франциск ввів до конклаву понад 100 кардиналів — переважно молодших, різноманітних за географією та зі спільними цінностями милосердя й соціальної справедливості. Якщо більшість із них виступатиме єдиним блоком, наступник матиме реальну основу для продовження синодального курсу й навіть сміливіших рішень.
Понтифікат Франциска виявився сумішшю динамічного тону та обережних формальних рішень. «Революції», якої чекали багато католиків, не сталося в термінах радикального перегляду доктрин — проте він відкрив Церкву для діалогу та внутрішніх реформ процесу прийняття рішень. Чи вдасться його наступнику завершити розпочате і втілити ті реформи, що лишилися на папері, стане відомо вже за кілька років. Але факт залишається: справжня зміна ландшафту Церкви відбулася не через укази, а через трансформацію культури зсередини. Ключове питання тепер — чи збережуть і розвинуть нову синодальну логіку ті, хто обиратиме й того, хто йти за Франциском.
