У ясний весняний ранок 2013 року площа Святого Петра була вщерть заповнена прочанами з усього світу: італійці з квітами, поляки з коронами із зображеннями Богородиці, індійці в яскравих сарі та аргентинці з портретами свого кардинала. Тієї неділі Франциск лише кілька тижнів як обійняв престол Святого Петра, та вже мав провести свою першу велику канонізацію. Серед понад восьмисот облич на мармурових сходах — мученики з Отранто, страчені в 1480 році за відмову зректися віри. Груба мармурова колонада, що височіла над головами вірних, здавалася мовчазним свідком давньої трагедії, яку тепер Церква проголошувала прикладом непохитності та жертовності.
Для багатьох із присутніх це було перше знайомство з поняттям «канонізація масою»: Франциск завершив справу свого попередника Бенедикта XVI, затвердивши безперечну сакральність тих, хто віддав життя за віру. Лункий звук «Habemus sanctos» — «Ми маємо святих» — став символом початку нового етапу в історії католицької традиції. Із цієї миті папа з Латинської Америки — простий єзуїт з Аргентини — довів, що сучасний понтифік може по‑новому переосмислювати давні обряди, не зраджуючи їхньої сутності.
У дворі Ватикану, за спокійною архітектурою палаців і колонами Борроміні, Франциск стояв перед пам’ятником Матері Терезі — тієї самої, котру він канонізував у 2016‑му. На чільному місці стояла бронзова статуя скромної монахині в простому сарі, а в його руках — букет білих лілій і ніжний розарій. Навколо — кілька монахинь із Індії, журналісти й ті, хто колись чув її голос на вулицях Калькутти. У цей момент тиша пронизувала серця: понад два десятки років люди називали її «жива свята», але лише папський декрет увічнив її ім’я на вустах віруючих усього світу.
«Ми можемо злегка вагатися, чи можна кликати її «Свята Тереза» — її святість настільки близька й зрозуміла, що ми по‑прежньому серцем називаємо її Матір’ю Терезою», — зазначив Франциск під час урочистості. Ці слова відлунню лунали в розкішному інтер’єрі Базиліки святого Петра, де мармурові колони й золоті мозаїки здавалися надто пишними порівняно з простотою життя тієї жінки.
У 2017 році в одного з тісних відповідальних кабінетів у самому серці Апостольського палацу папа впровадив ще одну інновацію — нову категорію під час процесу беатифікації та канонізації, яку назвав «жертвне життя». Цю ініціативу Франциск пояснив так: «Це добровільне й беззастережне віддання власного життя за інших, яке засвідчує зразкову наслідування Христа». Муніципальні чиновники, богослови й кардинали згуртувалися довкола цієї новації, адже вона вписала в ту саму ієрархію святості подвиги лікарів під час епідемій, волонтерів, які рятують біженців на морі, й усіх тих, хто без вагань зовсім поза політикою віддає частину себе заради ближніх.
Одним із перших прикладів «жертвного життя» мала стати канонізація Карло Акутіса — учня йталійських католицьких шкіл, який помер 2006 року від лейкемії у п’ятнадцять років. Про майбутню церемонію, заплановану на цю неділю, говорили в Римі ще від грудня. У родині Акутісів з нетерпінням очікували тієї урочистості, але після смертельної хвороби папи Франциска всі дати переглянули: поки триває траур, навіть наймолодший кандидат на вівтар чекатиме на своє визнання. Іронія долі, що заради честі людини, яка поклала життя на вівтар милосердя, довелося зупинити процес канонізації через похорон пастиря, який служив усім без винятку.
За підрахунками Pew Research Center, лише близько 30 % понтифіків за 2 000 років отримали статус святих. Перші п’ятсот років майже кожний наступник Святого Петра в Римі вважався святим, але з X століття канонізація пап стала радше винятком. Франциск же зумів за один понтифікат перевершити всіх попередників — понад тисячу блаженних і святих з усього світу відтепер мають шанс бути близькими до вірян не лише в молитві, а й у щоденних прикладах жертовної любові.
Серед цих імен — італійські священники-добровольці, які вивозили поранених із конфліктних регіонів, й африканські монахині, які ризикуючи життям, рятували дітей від голоду. Кожна історія звучить по‑різному: комусь доводилося переховуватися в пустелі, комусь долати бюрократичні кордони, аби відвезти ліки в села без медпунктів. Та всі вони, як і мученики з Отранто, обрали шлях служіння понад усе.
Коли ж світ знову повернеться до базиліки Санта-Марія-Маджоре — простого поховання одного «Franciscus» на скромній кам’яній плиті, без мармуру й позолоти — це означатиме, що Франциск не лише розширив коло святих, а й показав новий сенс убогої величі Церкви. Бо справжня святість — не в золоті оправ і багатстві ритуалів, а в тому, як людина ставиться до найбільш вразливих серед нас. І саме цим своє служіння він вписав у скрижалі християнської історії.
