Особиста дипломатія завжди була сильним інструментом американських президентів. Дональд Трамп у переговорах з Володимиром Путіним робить ставку саме на прямі контакти, ігноруючи усталені стратегії. Така модель може створювати імідж сильного лідера, але водночас руйнує єдину позицію Заходу щодо війни в Україні.
Трамп вважав, що лише він і Путін здатні домовитися про мир. Саме тому він організував зустріч в Анкориджі, де очікувалося визначення плану припинення війни. Але результат виявився іншим: переговори зупинилися, домовленості не реалізовані, а українська сторона залишилася без чітких гарантій.
Європейські лідери почули від Трампа обіцянки про введення миротворців в Україну. Але Кремль одразу ж висунув іншу інтерпретацію: Росія готова брати участь у "гарантіях безпеки", фактично пропонуючи агресору стати охоронцем жертви. Такий підхід нагадує модель "лисиці в курнику", коли інтереси України знову опинилися під загрозою.
Самі по собі заяви Трампа суперечливі. Він то виступає як посередник, то як союзник Києва, то як критик політики Байдена. На одному етапі він визнає необхідність припинення вогню, на іншому — вимагає прямої мирної угоди. Подібна риторика демонструє відсутність стратегічного бачення американської політики щодо російсько-української війни.
Аналітики вже порівнюють переговори Трампа з Путіним із його попередніми зустрічами з Кім Чен Іном. Вони створювали гучні фото та теплі слова, але не принесли результатів. Північна Корея лише збільшила ядерний арсенал. Україна ризикує опинитися в подібній пастці, коли дипломатія без змісту веде до програшу.
Історичні паралелі підкреслюють цю відмінність. Теодор Рузвельт зумів завершити російсько-японську війну й отримав Нобелівську премію миру. Дональд Трамп, прагнучи повторити цей сценарій, натомість втрачає контроль над переговорами, дозволяючи Кремлю диктувати умови.
Проблемою стає і невизначеність американської позиції. Віце-президент Джей Ді Венс та інші представники адміністрації коливаються між роллю нейтрального медіатора і союзника України. Водночас Трамп оголошує про готовність надати гарантії безпеки Києву, але відмовляється від присутності військ США на території України. Це розмиває суть гарантій та робить їх малоефективними.
Сумніви українців цілком логічні. Досвід Будапештського меморандуму 1994 року вже показав, що "запевнення" без конкретики не зупиняють агресора. Росія, яка тоді була стороною-«гарантом», стала головним порушником і окупантом українських територій. Повторення подібної схеми означатиме лише легітимізацію російського впливу.
Експерти наголошують: Трамп спрощує природу конфлікту, розглядаючи його як суперечку за територію. Насправді йдеться про ідентичність, про вибір України між Заходом і підпорядкуванням Москві. Без розуміння цього будь-які домовленості з Путіним перетворюються на пастку.
Заяви про "двотижневі дедлайни" і постійні зміни позиції демонструють політичний хаос у Вашингтоні. Путін отримує час, а Україна — невизначеність. Водночас Європа бачить, що США, які мали б бути рушійною силою, стають фактором нестабільності.
Головна небезпека полягає у зміщенні акцентів. Якщо Вашингтон більше зосереджений на власному іміджі, ніж на стратегічному результаті, Кремль здобуває простір для маневру. Це створює ризики для майбутнього європейської безпеки загалом.
Україна потребує реальних гарантій — військових, політичних та економічних. Лише колективна позиція Заходу може зупинити російську агресію. Спроба будувати дипломатію на особистих симпатіях між Трампом і Путіним лише послаблює цей фронт. І саме це може стати вирішальним фактором у подальшій війні.
