Українська металургія опинилася в ситуації, коли навіть відновлення зруйнованих або пошкоджених підприємств уже не гарантує повернення галузі до попередніх масштабів. Війна завдає комбінатам прямих фізичних втрат, однак дедалі серйознішою проблемою стає те, що після ремонту продукцію може бути значно складніше продати на головному зовнішньому ринку.
За сім місяців 2026 року виробництво сталі в Україні скоротилося на 5,6%. Експорт металопродукції впав на 11,5%, а валютна виручка від нього зменшилася на 7,8% — до $1,67 млрд. Для країни, яка гостро потребує валютних надходжень, податків та робочих місць, ці цифри означають значно більше, ніж просто статистичне погіршення.
Особливо болючим став серпень. Удари по «Запоріжсталі» та «АрселорМіттал Кривий Ріг» завдали підприємствам нових пошкоджень. Відновлення великих металургійних об'єктів може вимагати десятків, а в окремих випадках і сотень мільйонів доларів. Проте перед менеджментом та інвесторами виникає принципове питання: чи варто вкладати такі кошти, якщо після запуску виробництво зіткнеться з обмеженим доступом до ключового ринку?
Для української металургії це не абстрактна проблема. У попередні роки приблизно 80% металопродукції спрямовувалося до Європейського Союзу. Саме тому зміни торговельного режиму здатні впливати на заводи майже так само сильно, як і проблеми з енергетикою, логістикою чи безпекою.
Одним із головних викликів став механізм CBAM — європейське вуглецеве регулювання, яке з початку 2026 року поширюється на українську продукцію. Для української металургії це особливо складно, оскільки близько 90% сталі виробляється доменним способом, що має значно вищу вуглецеву складову, ніж сучасні низьковуглецеві технології.
У «Метінвесті» оцінюють потенційне фінансове навантаження від CBAM у €50–100 на тонну сталі. Для продукції з невисокою маржею така сума може кардинально змінити економіку експорту. Товар, який ще вчора можна було конкурентно продавати європейському покупцеві, за нових умов ризикує стати надто дорогим.
Але одночасно з вуглецевим регулюванням Україна зіткнулася ще й із новими імпортними квотами ЄС. Вони почали діяти з 1 липня, і доступний українським виробникам обсяг, за наведеними у матеріалі оцінками, приблизно на 60% менший за фактичні поставки сталі до Європи у 2025 році.
Наслідки не забарилися. Після введення нових обмежень виробництво сталі в Україні скоротилося більш ніж на 21%, а металопрокату — приблизно на 30%. Таким чином, підприємства опинилися між двома економічними бар'єрами: готову продукцію складніше продавати через квоти, а альтернативні напрямки, зокрема експорт чавуну, додатково здорожує CBAM.
Саме тут виникає найнебезпечніша для майбутнього галузі дилема. Україна може витратити величезні кошти на ремонт заводів, але не отримати достатнього ринку для їхньої роботи. У такому разі інвестиції перетворюються не на основу економічного відновлення, а на надзвичайно ризикований проєкт.
Проблема має і ширший вимір. Металургія — це не лише самі комбінати. Навколо них працюють шахти, транспортні компанії, ремонтні підприємства, енергетики, порти, виробники обладнання та безліч інших бізнесів. Скорочення металургійного виробництва автоматично вдаряє по всьому цьому ланцюгу.
За оцінкою GMK Center, ще до серпневих ударів виробництво сталі в Україні у 2026 році могло знизитися до 6,5 млн тонн. У «Метінвесті» прогнозують, що самі нові квоти можуть коштувати Україні близько $1 млрд експортної виручки та понад 17 млрд грн бюджетних надходжень.
Якщо ж нинішні обмеження залишаться надовго, наслідки можуть виявитися системними. За оцінкою голови «Укрметалургпрому» Олександра Каленкова, українська металургія ризикує скоротитися щонайменше вдвічі. З урахуванням ефекту для суміжних секторів втрати економіки можуть перевищити 6% ВВП.
Водночас вихід ще залишається. Україна має використати найближчі місяці для переговорів із ЄС щодо перегляду умов торгівлі. Чинний режим квот діє до 1 січня 2027 року, отже, час для пошуку компромісу ще є.
Одним із варіантів могло б стати збільшення квот до рівня реального експорту попередніх років. Інший напрям — спеціальний режим для України в межах CBAM, який враховував би надзвичайні умови війни.
Є й більш стратегічна пропозиція: дозволити українським підприємствам спрямовувати кошти, сплачені за CBAM, на придбання європейського обладнання та технологій для скорочення викидів. Такий механізм міг би перетворити витрати на модернізацію на інвестиції у спільне майбутнє.
Українській металургії сьогодні потрібен не просто ремонт печей, цехів і виробничих ліній. Їй потрібна впевненість, що після мільярдних вкладень продукція матиме доступ до ринку. Перехід на низьковуглецеве виробництво оцінюють приблизно у $12 млрд протягом 20–25 років. У мирних умовах це вже був би колосальний виклик, а під час війни — практично неможливе завдання без страхування ризиків та довгострокового фінансування.
Тому питання відбудови українських заводів поступово виходить за межі самої України. Якщо Європа хоче бачити сильну українську промисловість у майбутньому, торговельна політика має враховувати реальність країни, яка одночасно воює, відновлює підприємства та намагається провести масштабну зелену трансформацію.
Інакше може виникнути парадоксальна ситуація: Україна витратить величезні ресурси на відновлення промисловості, але частина виробничих потужностей залишиться без достатнього ринку збуту. Для економіки, яка потребує кожного робочого місця, кожного долара експорту та кожної гривні податків, ціна такого сценарію може виявитися надто високою.
