Упродовж останнього десятиліття Європейський Союз зазнав кількох хвиль міграційної кризи: від масового прихистку біженців із Сирії до зростання нелегального перетину кордонів з Африки та Близького Сходу.
Спочатку країни ЄС демонстрували принцип «відкритих дверей», сподіваючись на швидку інтеграцію вимушених переселенців і поділ навантаження між державами-членами. Проте з часом політика імміграції зазнала серйозних трансформацій: з’явилися нові обмеження, депортація осіб без статусу й навіть перемовини про передачу біженців у треті країни безпеки.
Ключовим поштовхом до зміни стала хвиля прибуття більше ніж мільйона людей у 2015–2016 роках. Націоналістичні та правоконсервативні сили, які критикували ліберальні підходи до біженців, здобули нові електоральні позиції.
У результаті центристи та ліві партії почали підтримувати жорсткіші обмеження, аби не поступитися популярністю націоналістам. У Данії, де політика «zero refugee intake» вже впроваджена кілька років поспіль, уряд закликав ЄС запозичити їхній досвід жорсткого контролю за кордонами.
Усі країни-члени ЄС погодилися посилити патрулювання зовнішніх кордонів із залученням агентства Frontex. Зросли перевірки на сухопутних переходах: Німеччина відновила прикордонний контроль із Австрією, а Польща тимчасово призупинила право на подання заяви про надання притулку поблизу Білорусі, заявивши про гібридний тиск з боку Москви й Мінська. Такі кроки викликали побоювання щодо порушення свободи пересування в межах Шенгену та підриву єдності блоку.
Нове покоління політичних рішень передбачає передачу біженців у треті країни. Ідеї офшорного розгляду заяв про надання статусу біженця, які раніше критикували за порушення прав людини, нині лідери ЄС сприймають як необхідний крок для стримування нелегальної імміграції. Італія, Польща та Угорщина вже почали переговори з Албанією, Тунісом і Лівією про розміщення таборів для біженців поза межами спільного простору ЄС. Альтернативні рішення мають зменшити навантаження на приймаючі країни та ускладнити мігрантам самовільний перетин кордонів.
Водночас Єврокомісія ініціювала законодавчі зміни, що ускладнюють процедуру отримання притулку. Термін розгляду скорочується до кількох тижнів замість кількох місяців, а відмова визнання статусу біженця автоматично тягне за собою депортацію. Нові правила передбачають і зобов’язання країн-членів приймати лише обмежену квоту осіб із визнаним статусом, базуючись на чисельності населення та економічних показниках.
Експерти з міграційної політики звертають увагу на людський вимір. У 2023 році правозахисники зафіксували численні порушення прав людини під час «екстериторіальної» фази міграційної політики: біженців тримали в підвальних приміщеннях у Лівії, а Туніс було звинувачено у незаконних висилках в африканську пустелю. Проте в Брюсселі наголошують, що в умовах справжньої міграційної кризи захист кордонів і безпека громадян вийшли на перший план.
У 2025 році кількість нелегальних перетинів знизилася на 20 % порівняно з попереднім роком. Водночас показник депортації зріс на 15 %, свідчачи про ефективність нових заходів. Фактично політика стримування діє через комплексний підхід: укріплення кордонів, співпраця з третіми країнами та сувора внутрішня процедура розгляду заяв.
Пандемія COVID-19 надала політикам додатковий аргумент для введення обмежень. Громадська думка, налякана ризиками охорони здоров’я, підтримала посилення контролю над імміграцією. Паралельно у країнах ЄС активізувалася дискусія про необхідність реагувати на виклики кліматичної міграції, що може призвести до нових хвиль біженців із регіонів Африки та Близького Сходу.
Сьогодні рішення лідерів ЄС демонструють, що міграційна політика в Європі стала більш прагматичною та реалістичною. Суперечності між захистом прав людини і безпековими інтересами дедалі частіше зводяться до компромісів: прийняття обмеженої кількості біженців за квотами, одночасно зміцнюючи зовнішні кордони і домовляючись про передачу мігрантів у треті країни.
Зрештою, зміни в міграційній політиці ЄС — це відповідь на комплекс викликів: соціальний тиск, економічні обмеження і безпека. Чи зможе блок утримати баланс між гуманітарним обов’язком і національними інтересами, покаже найближче десятиліття.
