Матеріал містить приховану легітимізацію вторгнення та ігнорування контексту тривалої агресії проти України.
Маніпуляція у стилі Дюранті: як NYT знехтувала правдою
Публікація американського видання The New York Times, присвячена подіям у Курській області Росії, стала резонансною не лише в Україні, але й у світовому медійному просторі. Її авторка, журналістка Нанна Гейтман, у березні 2025 року провела шість днів у прифронтовій зоні на території РФ, де раніше відбувалися бойові дії. Однак головне питання не в самій присутності американської журналістки на місці подій, а в тому, як саме вона подала побачене.
Журналістка NYT перебувала під постійним супроводом бійців російського спецпідрозділу "Ахмат" – формування, наближеного до кремлівських силових структур, яке має репутацію жорстокого і безкомпромісного карального інструменту. У матеріалі видання не лише не згадується про зловживання, які могли бути пов’язані з цими структурами, але й фактично романтизується їх присутність на території, де нещодавно точилися запеклі бої.
Українське МЗС, зокрема речник Георгій Тихий, порівняв цю публікацію із маніпуляціями Волтера Дюранті — американського журналіста, який у 1930-х роках заперечував Голодомор в Україні та підігрував радянському режиму. Сучасний аналог цього підходу — це не просто журналістська недбалість, а небезпечне зміщення фокуса з причин війни на її симптоми, без аналізу витоків та контексту.
Спотворене віддзеркалення реальності
Публікація NYT починається з твердження, що "Україна вторглася в Росію", описуючи події на Курщині як агресивний крок української армії. Але журналістка навіть не намагається проаналізувати причини, що змусили українське військо проводити операції на території країни-агресора. Вона не згадує, що ці дії стали відповіддю на багаторічну війну, системне руйнування українських міст і вбивства тисяч мирних громадян.
Ключові слова, такі як "міжнародне право", "самооборона", "реакція на агресію" — відсутні. У той же час читачеві нав’язується емоційний образ "спустошеної російської землі", де "трупи мирних жителів лежать поруч із тілами солдатів". Така риторика має чітку мету — викликати співчуття до російського населення, не згадавши при цьому аналогічні або й набагато масштабніші трагедії на українській території, які стали наслідком повномасштабного вторгнення 2022 року.
Небезпечним є й вибір інтерв'юйованих. Мешканки Курської області, які звинувачують НАТО або "українську пропаганду", подаються як голос народу. Жодного критичного переосмислення цих заяв у тексті немає. Навпаки — вони звучать як зрозуміла і прийнятна точка зору, попри очевидну абсурдність та нав'язаний пропагандою характер.
Контроль над наративом: хто вів журналістку?
Ключовий елемент репортажу — постійна присутність бойовиків "Ахмата", які супроводжували журналістку протягом усього перебування. Саме через цю оптику вона сприймала реальність на місці. Проте в матеріалі не розкривається, що це за підрозділ, які функції він виконує і як саме його члени діють в інших регіонах, зокрема в Україні.
"Ахмат" — це не просто військова структура. Це організоване збройне угруповання, підпорядковане політичному керівництву Росії, яке відоме застосуванням жорстоких методів під час придушення спротиву. Позитивне освітлення їх дій — це нормалізація насильства, яку NYT чомусь подає як документальну хроніку.
Коли журналістка подає слова бійця, який з подивом розповідає про те, що цивільні "обіймали їх і плакали", вона не запитує — чому на інших територіях люди не робили цього? Чому, скажімо, в Ізюмі, Бучі, Маріуполі до російських військових ставилися як до агресорів? Відповіді на ці питання були б надто незручними для російської версії подій, тож їх просто оминули.
Зневага до українського досвіду
У публікації NYT немає жодного згадування про те, що українські території — від Херсона до Луганська — зазнали катастрофічного рівня руйнувань. Немає розповідей про катування, вбивства, зґвалтування, депортації та зникнення людей, які стали буденністю на окупованих територіях. Жодного слова про Бучу, Ірпінь, Маріуполь.
Натомість Курщина постає як символ трагедії, якої "не мало б бути", де "українці, не діставшись до Москви, вдарили по своїх". Цей наратив прямо підживлює російську пропаганду, яка роками стверджувала, що Україна сама винна в усьому — від війни до розвалу стосунків із Росією.
Фраза, що "половина наших родичів — українці", має викликати емоційну реакцію, але не веде до висновку, що саме Росія поставила ці родини по різні боки барикад. Те, що українська армія дотримувалася міжнародного права на Курщині, згадується побіжно і без деталей. Підкреслення гуманного ставлення до місцевого населення також тонко подається як "виняток", а не норма.
Медійна відповідальність і історична пам’ять
Ця публікація — не просто помилка чи недогляд. Вона демонструє, як навіть авторитетні західні ЗМІ можуть мимоволі (або свідомо) стати інструментом інформаційної війни. Історія вже знала подібні приклади: у 1930-х роках Волтер Дюранті з NYT заперечував Голодомор, і це сприяло легітимації сталінського режиму в очах західної аудиторії. Тепер ми бачимо схожі механізми, але у нових обставинах.
Україна не має права ігнорувати подібні прецеденти. У часи гібридної війни, коли правда — така ж зброя, як і ракети, ми повинні ретельно аналізувати, хто формує наративи про цю війну на Заході. І ставити незручні питання навіть найвідомішим іменам у світовій журналістиці.
Висновок: тиша про злочини — також злочин
Публікація NYT є симптомом глибшої хвороби: втоми Заходу від війни, бажання знайти компроміси за будь-яку ціну, навіть якщо ціна — це правда. Така журналістика не приносить миру, а лише підживлює агресора. Вона знецінює жертви і робить можливими нові трагедії.
Україні важливо продовжувати свою інформаційну боротьбу — не лише на полі бою, але й у кожному слові, кожному реченні, кожному заголовку. Тому що сьогодні мовчання — це підтримка брехні.
