Розмова Володимира Зеленського з Робертом Фіцо важлива не гучністю заяв, а самим фактом політичного зближення там, де ще недавно переважали взаємна недовіра, енергетичні суперечки й різні погляди на війну. Для України словацький напрямок знову стає частиною великої європейської гри.
2 травня Зеленський провів телефонну розмову з прем’єр-міністром Словаччини. У центрі була не лише двостороння співпраця, а й вступ України до ЄС. Фіцо підтвердив, що Братислава підтримує українське членство в Євросоюзі й готова ділитися досвідом власного accession process.
Лідери також обмінялися запрошеннями відвідати Київ і Братиславу та погодили роботу команд над можливою особистою зустріччю. Це переводить контакт із рівня протокольної розмови в площину практичної дипломатії, де важливими стають календар, порядок денний і політична витримка.
За попереднім аналізом Дейком, головний зміст цього сигналу полягає в тому, що навіть складні партнери всередині ЄС не завжди перетворюються на системних блокувальників українського руху. Словаччина Фіцо може критикувати окремі рішення Києва чи Брюсселя, але її позиція щодо європейського майбутнього України залишається позитивною.
Для Києва це має особливу вагу, бо вступ України до Євросоюзу — процес, який залежить не лише від реформ у самій Україні, а й від політичної згоди всіх держав-членів. Одного дружнього голосу недостатньо, але кожна знята перешкода зменшує простір для тих, хто хоче перетворити розширення ЄС на інструмент тиску.
Словаччина в цій архітектурі займає чутливе місце. Вона є сусідом України, членом ЄС і НАТО, країною з власним досвідом постсоціалістичної трансформації та інтеграції в західні інституції. Саме тому її підтримка не зводиться до символічного жесту: Братислава добре знає технічну й політичну ціну європейського шляху.
Для Фіцо така позиція також не є простою. Його уряд неодноразово дистанціювався від частини західної політики щодо війни, критикував військову допомогу Україні й робив акцент на словацьких енергетичних інтересах. Але між критикою воєнної політики та блокуванням євроінтеграції є принципова різниця, і нинішній сигнал саме цю межу підкреслює.
Україна вже пройшла важливі етапи на шляху до членства. Вона отримала статус кандидата у червні 2022 року, а формальні переговори про вступ були відкриті 25 червня 2024 року. Європейська Комісія також фіксує завершення screening process, який перевіряє готовність країни до норм і правил ЄС.
Наступний рубіж — переговорні кластери. Саме вони переводять політичну обіцянку членства у важку роботу над судами, антикорупційною системою, державною службою, ринками, бюджетом, конкуренцією, аграрною політикою та правами меншин. Україна вже виконала умови для відкриття частини таких кластерів, але остаточні рішення залишаються політичними.
Саме тут досвід Словаччини може бути корисним. Братислава знає, як виглядає переговорний процес ізсередини: як готувати адміністрацію, як узгоджувати законодавство, як витримувати тиск Брюсселя і як не втрачати темп, коли суспільство втомлюється від технічних реформ. Для України це не лекція, а практична інструкція від країни, яка вже пройшла цей маршрут.
Утім, словацька підтримка не знімає всіх ризиків. Євроінтеграція України відбувається під час великої війни, із зруйнованою інфраструктурою, мобілізованою економікою, складною демографією й постійною потребою в зовнішньому фінансуванні. ЄС розуміє стратегічну необхідність розширення, але боїться швидкості, вартості й внутрішніх політичних наслідків.
Тому будь-який контакт Зеленського з лідерами сусідніх держав має значення ширше за дипломатичний етикет. Україна не може дозволити собі чекати, поки підтримка в ЄС стане автоматичною. Її потрібно постійно оновлювати — через енергетику, торгівлю, безпеку кордонів, транспорт, оборонну промисловість і політичні гарантії.
Словацький напрямок особливо показовий, бо тут є і конфлікти, і взаємна залежність. Україна важлива для безпеки Центральної Європи, а Словаччина важлива для українського шляху до Брюсселя. Між Києвом і Братиславою немає ідеальної довіри, але є простір для прагматичної угоди: менше публічної напруги, більше практичної роботи.
Окремий вимір — майбутня особиста зустріч Зеленського й Фіцо. Якщо вона відбудеться, її справжнім тестом стане не протокольна фотографія, а здатність перетворити підтримку вступу до ЄС на конкретні механізми: експертні консультації, міжурядову координацію, енергетичні домовленості й підтримку українських переговорних позицій у Брюсселі.
Для України нинішня розмова є маленьким, але важливим дипломатичним зрушенням. Вона не гарантує швидкого членства й не усуває всіх суперечностей із Фіцо. Проте вона показує, що європейська інтеграція України тримається не лише на великих деклараціях Берліна, Парижа чи Брюсселя, а й на щоденній роботі з сусідами.
У цьому й полягає політична ціна моменту. Київ має вести війну, тримати економіку, реформувати державу й одночасно переконувати Європу, що українське членство — не тягар, а інвестиція в безпеку континенту. Підтримка Словаччини не завершує цей шлях, але робить його менш самотнім і трохи менш вразливим до чужих вето.
