У залі в Абу-Дабі делегації сідають півколом, але війна не робить жодних півкроків назустріч. Тристоронній формат «Україна—США—РФ» стартував на тлі обстрілів і взаємної недовіри. Мирні переговори тут звучать як спроба зібрати уламки в ціле.
Київський переговорник Рустем Умєров підсумував день словами про «субстантивну й продуктивну» роботу та «практичні рішення». Американський посадовець, коментуючи неофіційно, також назвав старт корисним і підтвердив продовження зустрічей наступного ранку.
Володимир Зеленський у вечірньому зверненні наголосив: будь-які домовленості мають вести до реального миру, а не до нового «вікна» для РФ. Він також сказав, що Україна очікує швидкого обміну полоненими, і назвав оцінку бойових втрат — 55 тисяч загиблих військових.
Після третього абзацу варто зафіксувати суху арифметику процесу: за попереднім аналізом Дейком, ключовий тест Абу-Дабі — чи перетворяться протокольні «продуктивно» на керовані механізми припинення вогню. Бо поки що США-посередник лише утримує сторони за одним столом.
Контрастом до дипломатії стала тема енергетичне перемир’я. Зеленський заявив, що Росія використала домовленість про паузу в ударах по енергетиці, щоб накопичити боєприпаси, а потім завдати масованої атаки з «рекордною» кількістю балістики.
Показово, що паралельно з переговорами прилетіло по Донеччині. За даними голови ОВА Вадима Філашкіна, у Дружківці вдарили по ринку касетними боєприпасами й авіабомбами, загинули щонайменше семеро людей. Такі епізоди підривають довіру швидше, ніж її здатні наростити заяви.
Держсекретар США Марко Рубіо зробив акцент на процедурі: вперше за тривалий час у спільному форумі працюють технічні військові групи обох сторін. Це дає шанс говорити не тільки про «принципи», а й про верифікацію, лінії відведення та контроль інцидентів.
Але «простих пунктів» майже не лишилося. Найскладніше — територіальні поступки й те, де має зупинитися лінія фронту. Москва наполягає на виході українських військ із частин Донбасу, які Україна досі утримує, Київ відкидає односторонній відступ.
Окремий вузол — Запорізька АЕС, найбільша в Європі, що розташована на окупованій території. Для Києва це питання ядерної безпеки та енергосистеми, для Москви — важіль політичного торгу. Будь-яка «технічна» формула тут миттєво стає стратегічною.
Паралельно на полі з’являється дипломатія Європи. За даними дипломатичних джерел, радник Емманюеля Макрона Емманюель Бонн зустрічався з російськими посадовцями в Кремлі, щоб підтримати канал діалогу насамперед щодо України. Це ознака: Париж не хоче бути статистом біля американського треку.
Усередині України переговорний простір тісний. Опитування, на які посилаються міжнародні медіа, показують: більшість українців не підтримує болючі поступки територіями, навіть попри втому від війни. На цьому тлі «гарантії безпеки» стають не риторикою, а вимогою суспільного контракту.
Російська позиція публічно жорстка. Дмитро Пєсков заявив, що війська воюватимуть далі, доки Київ не ухвалить «рішення», які, на думку Кремля, наблизять завершення війни. Це підкріплює базовий ризик: переговори можуть стати прикриттям для тиску силою.
Статистика територій теж не про «злам», а про виснаження. Reuters нагадує: РФ окуповує близько 20% української території, а аналітики оцінюють приріст РФ із початку 2024 року приблизно в 1,5%. Тобто ціна наступу висока, а темп — повільний, що штовхає Кремль торгуватися.
Умєров говорить про «конкретні кроки», і це натякає на пакет малих рішень: обмін полоненими, режими тиші, локальні гуманітарні коридори. На практиці саме вони здатні дати людям відчуття руху, поки великі пункти — земля й статуси — заблоковані.
Натомість енергетичний фронт показує інше: «локальні домовленості» легко ламаються або тлумачаться по-різному. Reuters фіксувала, що сторони декларували мораторій на удари по енергооб’єктах, але розходилися в деталях щодо рамок і виконання. Для переговорів це токсично: без спільних визначень не буде й спільного контролю.
Щоб не лишитися в пастці формулювань, потрібна техніка виконання: канали зв’язку, спільна фіксація інцидентів, погоджені списки об’єктів, і — головне — наслідки за порушення. Саме тут санкційний тиск стає частиною переговорної архітектури: без важеля покарання «режими тиші» перетворюються на рекомендації.
Не випадково Москва прагне «пакетних» рішень про території, а Київ — «заморозки» по фактичній лінії зіткнення. Перший підхід дає Кремлю політичний трофей, другий — купує час для відновлення оборони й економіки. Різниця стратегій пояснює, чому «продуктивний день» не означає близьку угоду.
Ще один зовнішній контур — Китай. У день переговорів Сі Цзіньпін і Володимир Путін у відеодзвінку хвалили двосторонні зв’язки, а Путін назвав їх «стабілізуючим фактором» у турбулентності. Для Заходу це сигнал: у Москви лишається економічна опора, що знижує її мотивацію поступатися.
У підсумку Абу-Дабі виглядає як переговорний майданчик «паралельних реальностей»: у залі — дипломатія, у новинах — ракетні удари й загиблі цивільні. Саме тому Зеленський вимагає від партнерів тиску, щоб РФ «відчула» ціну затягування. Без цього будь-яка формула миру зависає в повітрі.
Для читача важливий маркер — що буде названо наступним «результатом». Якщо найближчими днями станеться обмін полоненими, це підсилить довіру до процесу й дозволить рухатися до складніших блоків. Якщо ж тло атак домінуватиме, «продуктивність» залишиться лише в комюніке.
Раніше «Дейком» детально розбирав, як енергетичні удари напередодні зустрічей змінюють переговорну тактику Києва, і чому «тиша по енергооб’єктах» стала окремим треком торгу.
