Міністр оборони Німеччини Борис Пісторіус наприкінці березня вирушає до Японії, Сінгапуру та Австралії. За даними Reuters, його супроводжуватимуть представники Airbus і Thyssenkrupp Marine Systems, а головна мета поїздки — розширення безпекової та промислової співпраці в Індо-Тихоокеанському регіоні.
Сам маршрут уже є політичним сигналом. Для Берліна Індо-Тихоокеанський регіон давно перестав бути лише далеким торговельним простором: у німецьких урядових документах він прямо пов’язаний із морськими шляхами, ланцюгами постачання, міжнародним правом і правилами безпеки, від яких залежить і Європа.
Водночас нинішня поїздка показує зсув акцентів. Якщо керівні принципи 2020 року описували індо-тихоокеанську політику Німеччини як широкий пакет — від торгівлі, прав людини й багатосторонності до співпраці з ASEAN, — то тепер у центрі опинилися оборонна промисловість, військова сумісність і стратегічні ресурси. Це радше не відмова від дипломатії, а її мілітаризація.
За підрахунками редакції «Дейком», Берлін намагається вирішити одразу дві задачі. Перша — закріпитися серед “середніх сил” Азії як передбачуваний партнер. Друга — довести, що німецька безпекова стратегія після російської війни проти України працює не лише в Європі, а й на ширшому театрі, де дедалі сильніше перетинаються інтереси США, Китаю, Японії та союзників Заходу.
Австралія в цій схемі важлива не лише як союзник, а й як джерело критичних мінералів. Офіційні австралійські матеріали підкреслюють, що країна має одні з найбільших у світі запасів літію, рідкісноземельних елементів, кобальту, марганцю, вольфраму й ванадію. Для європейської оборонної промисловості, яка хоче менше залежати від Китаю, це вже питання не комерції, а стійкості виробництва.
Японія дає Берліну інший тип цінності. Угода ACSA між Японією та Німеччиною набула чинності 12 липня 2024 року й створила рамку для взаємного постачання товарів і послуг між силами оборони обох держав. На практиці це означає простіші майбутні навчання, логістику, портові заходи і глибшу військову сумісність.
Сінгапур, хоч і не фігурує як великий військовий гравець масштабу Японії чи Австралії, важливий як вузол регіональної мережі. Ще в керівних принципах 2020 року Німеччина окремо вказувала на розширення співпраці з партнерами на кшталт Сінгапуру у сфері кібербезпеки, інформаційної стійкості та багатосторонніх форматів. Тому нинішня зупинка там логічно вписується в курс на розбудову постійної присутності без прямого створення великих баз або контингентів.
Але головна інтрига поїздки полягає не в маршруті, а в німецьких можливостях. Офіційні джерела Бундесверу нагадують, що після ухвалення індо-тихоокеанських керівних принципів Німеччина вже демонструвала прапор у регіоні: фрегат Bayern ходив туди у 2021–2022 роках, авіаційне угруповання діяло у 2022-му, а розгортання 2024 року стало найбільшим на той момент. У лютому 2026 року Берлін відправив до Індії морський патрульний літак P-8A Poseidon у межах Indo-Pacific Deployment 2026.
Та водночас Бундестаг уже зафіксував межу цієї амбіції: уряд Німеччини не відправляв фрегат до Індо-Тихоокеанського регіону у 2025 році і не планує такого розгортання у 2026-му. Тобто нинішня присутність Берліна в Азії тримається радше на окремих авіаційних, навчальних і дипломатичних місіях, а не на регулярній морській силі, здатній постійно підтримувати союзників.
Причина не лише в географії. Бундесвер паралельно розгортає бригаду в Литві: за даними Міноборони ФРН, до середини 2026 року вона має зрости приблизно до 2 тисяч військових, а в перспективі стати ще більшою опорною силою на східному фланзі НАТО. Додайте до цього переозброєння після Zeitenwende, постійну увагу до Росії та підтримку України — і стане зрозуміло, чому Німеччина не може просто “додати Азію” без болючого перерозподілу ресурсів.
Саме тому поїздка Пісторіуса є радше демонстрацією моделі, ніж проєкцією великої сили. Німеччина хоче бути помітною в Індо-Тихоокеанському регіоні через оборонні контракти, військову співпрацю, обмін технологіями, сумісність штабів і точкові розгортання. Це дешевше й політично реалістичніше, ніж спроба конкурувати там із США, Китаєм чи навіть Францією у форматі постійної силової присутності.
Не менш важливо, що уряд ФРН у 2024 році затвердив нову Національну стратегію безпеки й оборонної промисловості, де прямо поставив у центр здатність німецьких і європейських компаній швидко закривати оборонні потреби, розвивати ключові технології, захищати ланцюги постачання й посилювати міжнародну кооперацію. На цьому тлі присутність оборонних корпорацій у поїздці Пісторіуса виглядає не супутнім елементом, а суттю візиту.
Усе це, однак, вимагає дуже точного балансу щодо Китаю. Німецькі офіційні документи наголошують на свободі судноплавства, правилах міжнародного права і підтримці “вільного та відкритого” регіону, але водночас зберігають обережну мову щодо Пекіна. Берлін не хоче, аби його нова індо-тихоокеанська стратегія виглядала як пряма антикитайська кампанія, бо тоді економічний ризик для самої Німеччини різко зросте. Це межа, яку поїздка Пісторіуса навряд чи зрушить.
Звідси і головне протиріччя німецької лінії. Берлін визнає, що безпека Європи та Азії дедалі тісніше пов’язані; водночас власні військові інструменти ФРН поки не дозволяють перетворити це усвідомлення на стабільну далеку присутність. Індо-Тихоокеанський регіон для Німеччини — вже не периферія, але ще й не театр, де вона може діяти автономно й без пауз.
Найімовірніше, найближчими роками німецька стратегія тут лишатиметься гібридною: менше ефектних одноразових походів, більше повторюваних навчань, логістичних угод, спільних індустріальних проєктів і доступу до критичних мінералів. Для Японії, Австралії та Сінгапуру це означає одне: Німеччина готова бути корисним партнером, але не гарантом безпеки першої лінії.
У ширшому сенсі турне Пісторіуса — це тест на те, чи здатен Берлін перетворити оборонну промисловість, дипломатію й точкову військову присутність на цілісну індо-тихоокеанську політику. Поки відповідь обережно позитивна, але з важливим застереженням: союзники в Азії охоче купуватимуть німецькі системи й цінуватимуть німецьку участь, однак реальну вагу Берліну доведеться доводити не промовами, а регулярністю.
