Британія знову повертається до ідеї захисту власної території, хоча після завершення холодної війни вважала такий сценарій майже неможливим. Останню силу, спеціально створену для оборони країни, розформували ще 1992 року.
Тоді НАТО говорило про «перспективну еру миру», а оборонні бюджети йшли під ніж. Минуло понад тридцять років, і Лондон знову планує оборону на випадок ударів по своїй землі, але вже в іншій війні — гібридній і технологічній.
Тривожні сигнали підсилюють нову реальність Європи: війна РФ проти України, диверсії, кібератаки, атаки дронами, удари по логістиці. У НАТО прямо звучить теза, що «конфлікт біля дверей», а Москва демонструє готовність грати на ескалації.
Додатковий тиск створює політичний фон у США. Зростає холодність щодо європейських лідерів, і це змушує Британію думати, що в критичний момент доведеться більше спиратися на себе та регіональні механізми стримування, а не на автоматизм союзів.
Відповідь уряду — «whole of society approach», тобто залучення всіх інститутів. Ідея проста: оборона більше не є справою лише армії. У програму вплітають поліцію, цивільні відомства, місцеву владу, операторів інфраструктури й кризове управління.
Офіційно наземне вторгнення вважають малоймовірним. Але саме це може бути пасткою: гібридні атаки не потребують танкових колон. Достатньо вибити електрику, зв’язок, воду, транспорт і довіру, щоб країна відчула «удар війни» без фронту.
Експерти оборонного середовища наголошують на уразливості критичної інфраструктури. Саботаж і безпілотники — дешеві інструменти, які масштабуються. Атаки на енергетику, водні об’єкти, порти або склади можуть паралізувати регіони й змусити уряд діяти в режимі надзвичайщини.
Окремий нерв — підводні кабелі та комунікації. Пошкодження кабельних трас у Європі вже стало символом нової епохи, де «невідомі» дії створюють стратегічні наслідки. Британія, як острівна держава, критично залежить від морських ліній зв’язку.
Саме тому голова парламентського комітету з оборони Танманжит Сінгх Десі говорить різко: країна «не готова» не лише до збройного удару, а й до ширших загроз. На його думку, темп домашньої оборони є «льодовиковим», а час працює проти Лондона.
Критика впирається в реальні можливості. Регулярна армія скоротилася приблизно до 70 тисяч підготовлених військових — найменше число з часів наполеонівських воєн. За таких масштабів охорона баз і об’єктів усередині країни стає складною навіть без зовнішньої кризи.
Тому оборона території майже неминуче виходить за межі війська. Поліція вже бере участь у навчаннях, включно з моделюванням хімічної атаки в сільській місцевості. Це показує, що сценарії готуються не «про фронт», а про хаос, отруєння, паніку й відключення.
Поліцейські структури створюють окрему роль під домашню оборону, але самі визнають: дискусії «дуже сирі». Якщо сили Британії будуть активніше задіяні за кордоном, у середині країни виникне дефіцит ресурсів, включно з кадрами, які паралельно є резервістами.
Додатковим гальмом стала спадщина 2010-х років: продаж і скорочення баз, житла та інфраструктури Міноборони. Коли держава «стискає» тилові потужності, вона втрачає здатність швидко розгорнути сили вдома. Повернути це — довгий і дорогий процес.
Аналітики RUSI прямо порівнюють Британію з Балтією та Північчю, зокрема з Фінляндією, де довго існують масові програми підготовки, служби й цивільної оборони. Там суспільство звикло до мобілізаційної логіки, а в Британії її доведеться відбудовувати майже з нуля.
Саме відбудова культури готовності є ключовою. Оборона — це не лише ракети й броня, а й тренування населення, інструкції, укриття, резерви, протоколи евакуації, зв’язок і швидке відновлення послуг. Без цього будь-яка атака перетворюється на системну кризу.
Прем'єр-міністр Великої Британії Кір Стармер (у центрі) на палубі британського авіаносця HMS Prince of Wales у квітні — Фото басейну від Річарда Поле
Уряд намагається створити юридичну й фінансову основу. Прем’єр Кір Стармер оголосив про підвищення військових витрат до 2,5% ВВП до 2027 року, назвавши Росію «поколіннєвим викликом». Це важливий сигнал, але він не автоматично стає готовністю.
У червні опублікували стратегічний оборонний огляд із вимогою перейти до «war-fighting readiness», тобто готовності воювати. Документ прямо рекомендує створити нові сили домашньої оборони для захисту баз та цивільної інфраструктури, включно з енергетикою і водою.
Проблема в тому, що навіть реалізація таких рекомендацій має бюрократичний горизонт. За матеріалом, опції ще розглядають, а фінальні пропозиції не обов’язково подадуть міністру оборони до грудня 2026 року. Це і є те, що критики називають «повільністю».
Якщо рахувати ризики, то 2026-й може стати роком випробувань. Гібридні атаки не попереджають за рік. Вони б’ють по слабкому місцю: нестачі персоналу, нестачі складських запасів, нестачі процедур між відомствами та розмитій відповідальності.
Другий напрям — нарощення резерву. Британія хоче більше добровольців-резервістів у армії, флоті й авіації, а також активує «стратегічний резерв» — колишніх військових, яких можна повернути на службу. Але це впирається у навчальні потужності та мотивацію.
Навчати людей швидко — складно, якщо інструкторів і полігонів мало. А мобілізувати — ще складніше, якщо суспільство десятиліттями жило в парадигмі «війна десь далеко». Ось чому навіть правильні рішення можуть давати повільний ефект у перший рік.
У британській історії вже були аналоги. Під час Другої світової існувала Home Guard — добровольча оборона проти потенційного вторгнення. У 1950–60-х діяли структури цивільної оборони під ядерну загрозу. У 1982-му з’явилася Home Service Force, але її розпустили після холодної війни.
Сьогодні потрібна не копія старих моделей, а сучасна версія, де загроза — дрони, саботаж, кіберудари, вимкнення енергосистеми, отруєння води, атаки на диспетчерські центри. Це набір сценаріїв, що вимагає технологій і злагодженості, а не лише зброї.
Уряд поки що дає мало деталей. Він говорить про «узгодження військових і цивільних зусиль», інвестиції в національну стійкість і «перепід’єднання» суспільства до тих, хто служить. Це правильні слова, але без календаря й метрик вони не переконують критиків.
Звучить і конкретика: понад мільярд фунтів на посилення протиповітряної та протиракетної оборони. ППО та ПРО — ключовий компонент, бо саме повітряні засоби стали наймасовішим інструментом тиску в сучасних конфліктах, від України до Близького Сходу.
Однак ППО — лише верхівка. Без кіберзахисту, захисту портів, складів, нафтобаз, центрів управління та зв’язку будь-яке посилення в небі може бути знецінене ударом у тилу. Гібридні атаки працюють через комбінацію, а не через один канал.
Пєсковська й загалом кремлівська риторика намагається подати Європу як слабку та роз’єднану, а витрати на оборону — як «провокацію». У відповідь Британія будує стримування, але має дилему: витрачати більше й швидше або ризикувати тим, що ворог перевірить систему на міцність.
Якщо дивитися прагматично, «льодовиковий» темп небезпечний не сам по собі, а через вікно можливостей для противника. Чим довше країна вчиться координувати поліцію, армію та цивільні служби, тим більший шанс, що кризу доведеться проходити без готових правил.
Поліції також потрібна ясність: що саме вона робить при відключеннях, безладах, атаках дронів, хімічних інцидентах, кібератаках на диспетчерські. Якщо очікування не визначені заздалегідь, у момент удару система починає сперечатися замість діяти.
Тому оборона Британії на 2026–2027 роки має два виміри. Перший — матеріальний: резерви, ППО, інфраструктура, навчання, бази, зв’язок. Другий — управлінський: планування, командування, законодавство, чітка відповідальність і регулярні спільні навчання.
Головний висновок з матеріалу жорсткий: загроза не обов’язково прийде у формі танків. Вона прийде у формі зламаних кабелів, виведених із ладу систем, диверсій і дронів. І якщо Британія хоче реальної war-fighting readiness, їй доведеться прискоритися.
