Українські випускники перед вибором: залишитися чи виїхати
Після повномасштабного вторгнення, система освіти в Україні опинилася в умовах глибоких викликів. Одним із найяскравіших індикаторів цих змін став різкий спад кількості зареєстрованих на Національний мультипредметний тест (НМТ) — ключову вимогу для вступу до вітчизняних вишів. У 2022 році близько 32% одинадцятикласників взагалі не подали заявку на участь у тестуванні. Ще 10% складали НМТ за кордоном, і далеко не всі з них розглядали можливість навчання в Україні.
Ці цифри не просто статистика — це дзеркало глибоких суспільних процесів, що відбуваються на тлі війни, еміграції та переосмислення життєвих пріоритетів. Українські школярі та їхні родини дедалі частіше розглядають іноземні університети як єдину гарантію безпеки, якісної освіти та стабільного майбутнього.
Безпека — ключовий аргумент у виборі країни навчання
Одним із головних чинників, що штовхає молодь до навчання за кордоном, є питання безпеки. В умовах постійної загрози ракетних обстрілів, відключень електроенергії та тривог багато батьків не бачать альтернативи еміграції. Додатковим стимулом є побоювання щодо потенційного зниження мобілізаційного віку, що змушує навіть неповнолітніх хлопців шукати шляхи для виїзду.
За словами директорки освітньої фундації GoGlobal Тетяни Ковриги, питання соціалізації також відіграє не останню роль. В європейських школах та вишах учні мають можливість навчатися офлайн, брати участь у клубах, волонтерстві, проєктах. Це формує не лише знання, а й життєві навички, соціальні зв’язки, які в умовах дистанційного навчання в Україні залишаються недоступними для значної частини учнів.
Високий попит на іноземну освіту: чи є в цьому ризики?
Попри наявність об’єктивних причин для вибору іноземних вишів, дослідники зазначають і зворотний бік цього процесу. Все частіше українські школярі вступають не до престижних університетів, а до провінційних закладів у Польщі, Чехії чи Німеччині, які не завжди забезпечують вищу якість освіти порівняно з топовими українськими вишами.
За словами Володимира Страшка, засновника школи дистанційного навчання Unicorn School, ще 10 років тому закордонна освіта сприймалася як можливість «прориву». Нині ж — це часто вимушений крок, продиктований обставинами, а не прагненням до академічної досконалості. Така тенденція породжує ризики втрати кадрового потенціалу в Україні, адже талановита молодь залишається за кордоном.
Освіта як міст до еміграції
Навчання за кордоном дедалі частіше стає першим етапом до подальшої еміграції. Студенти, які отримують дипломи європейських вишів, швидко адаптуються до локального ринку праці, інтегруються в суспільство та рідко повертаються на батьківщину. В умовах затяжної війни та нестабільного майбутнього — це логічний вибір, проте для України це означає стрімке зменшення кількості молодих, освічених громадян, готових працювати над відновленням держави.
Міграційні процеси вже сьогодні трансформують українське суспільство. Сім’ї розриваються між країнами, підлітки дорослішають раніше, ніж варто було б. Освіта, яка раніше була рушієм мобільності, нині стає засобом виживання. І це потребує усвідомлення на рівні державної політики.
Освітня політика та виклики для МОН
Міністерство освіти і науки намагається реагувати на ситуацію. Запровадження українознавчого компонента для дітей, які перебувають за кордоном, — лише один із кроків. Проте цього замало. Потрібна цілісна стратегія підтримки тих, хто все ж залишається в Україні: забезпечення стабільної офлайн-освіти, інвестування в інфраструктуру, підвищення престижу викладацької праці.
Необхідно також створювати мотиваційні програми для повернення молоді після навчання за кордоном. Це можуть бути стипендії, гарантії працевлаштування, участь у державних та соціальних проєктах, підтримка стартапів та молодіжних ініціатив. Освіта не має ставати білетом в один кінець.
Що далі?
Падіння кількості вступників до українських вишів у 2024 році — тривожний сигнал. Замість майже 300 тисяч, які були в довоєнний час, ми бачимо лише 197 тисяч студентів. І це не лише наслідок демографічної кризи чи війни. Це результат втрати довіри до системи, яка має бути опорою для розвитку країни.
У фокусі має бути не лише технічна модернізація освітнього процесу, а й гуманітарний підхід — збереження ідентичності, формування гідності, віри у власну країну. Лише тоді українські випускники перестануть масово шукати освіту за кордоном як єдину можливість для безпечного й гідного життя.
