Перемир’я між Ліваном та Ізраїлем тримається, але його найслабше місце видно відразу: у формулі тиші фактично відсутня одна з головних сторін війни. Ліванська держава може погоджуватися на паузу, може вести перемовини, може обіцяти міжнародним партнерам контроль над ситуацією. Але вона не володіє тим ключем, який насправді визначає, чи буде тиша довшою за кілька днів. Цей ключ давно лежить не в кабінетах Бейрута.
Саме тому питання про те, чи зможе Ліван стримати Хезболлу, звучить лише на перший погляд як технічне. Насправді це питання про саму природу ліванської держави. У країні, де громадянська війна залишила глибокий страх перед внутрішнім розламом, будь-яка спроба різко змінити баланс сил завжди несе ризик нового вибуху. І саме на цьому страху десятиліттями трималася складна рівновага, у якій Хезболла не просто існувала поруч із державою, а в багатьох сферах ставала сильнішою за неї.
Хезболла з’явилася у 1980-х за підтримки Ірану й дуже швидко перетворилася не лише на шиїтське воєнізоване угруповання, а й на окрему систему впливу. Вона будувала власну легітимність через війну з Ізраїлем, через соціальні служби, через захист шиїтських громад і через образ сили, здатної робити те, чого не могла зробити слабка ліванська держава. За попереднім аналізом Дейком, саме ця подвійна природа — військова й соціально-політична — і зробила Хезболлу майже невикорінною звичайними державними інструментами.
Для її прихильників це не просто збройне крило Ірану, а структура, яка дала їм захист, представництво і відчуття сили в країні, де секторальний баланс завжди був нервом політики. Саме тому Захід може бачити в Хезболлі передусім терористичну організацію, а частина Лівану — інструмент виживання і впливу. Поки ці дві картини існують одночасно, ідея швидкого роззброєння виглядає не як адміністративне рішення, а як спроба перекроїти саму внутрішню архітектуру країни.
Парадокс нинішнього моменту полягає в тому, що Хезболла стала слабшою, але не стала слабкою. Війна з Ізраїлем після жовтня 2023 року завдала їй важких втрат: були знищені командири, підірвана інфраструктура, витрачена частина арсеналу, а падіння режиму Башара Асада в Сирії ще сильніше вдарило по її логістиці та регіональній глибині. Зовні це могло створити враження, що баланс сил остаточно змінився на користь Бейрута та його західних партнерів.
Але березень показав інше. Інтенсивність нових ударів по Ізраїлю продемонструвала, що Хезболла зберегла значний запас ракет, дронів і здатність виробляти частину зброї локально. Тобто навіть після серйозного ослаблення вона лишилася силою, яку не можна просто оголосити нелегальною і вважати проблему вирішеною. Ліванська влада може засуджувати її дії, може формально позначати їх незаконними, але між юридичною декларацією і реальним роззброєнням пролягає прірва.
Саме тут Бейрут упирається в свій головний тупик. Якщо влада різко піде на конфронтацію з Хезболлою, вона ризикує розпалити внутрішню напругу в суспільстві, де пам’ять про громадянську війну досі не є абстрактною історією. Якщо ж вона не піде на конфронтацію, то лишить Ізраїлю формальний і політичний аргумент для продовження тиску: мовляв, держава не здатна контролювати власний південь Лівану і гарантувати безпеку кордону. У результаті в уряду немає хорошого вибору. Є тільки менш небезпечні способи відкладати гірший сценарій.
Ізраїль, своєю чергою, не приховує, що вважає роззброєння Хезболли базовою умовою будь-якої ширшої угоди. Для Єрусалима це питання не політичної естетики, а безпеки. Але проблема в тому, що Ізраїль вимагає від Лівану того, чого сам Ліван поки не має — повного суверенного контролю над усією силою на своїй території. У цій точці зовнішній тиск і внутрішня слабкість сходяться в один вузол, який майже неможливо розрубати швидко.
Додатково ситуацію ускладнює й те, що Бейрут уже спробував посилити курс на витіснення іранського впливу, але отримав жорстку відповідь на межі прямого виклику. Погрози внутрішньою дестабілізацією і демонстративна відмова іранського посла підкоритися вимогам влади лише підкреслили: в Лівані йдеться не про звичайну дипломатичну суперечку, а про боротьбу за те, хто взагалі визначає межі державної волі.
Отже, перемир’я може дати Бейруту короткий простір для маневру, але воно не розв’язує головного. Ліван може намагатися обмежити Хезболлу, але поки в країні немає національного консенсусу щодо того, як це робити і якою має бути ціна такого кроку, будь-який рух уперед лишатиметься небезпечним. Саме тому теперішня пауза не відкриває шлях до швидкого миру. Вона лише ще чіткіше показує, що головна криза Лівану не в одному перемир’ї і не в одній війні, а в хронічній нездатності держави остаточно стати сильнішою за тих, хто воює від її імені або всупереч їй.
