Попередня домовленість України з МВФ щодо нової чотирирічної програми на $8,2 млрд частково знижує ризики для бюджету, але не вирішує головну проблему. Зовнішнє фінансування України залишається критично важливим, а внутрішні ресурси вже майже вичерпані війною четвертий рік поспіль.
Фінансове міністерство прямо визнає: навіть із програмою МВФ потреба в «своєчасному, масштабному зовнішньому фінансуванні на пільгових та грантоподібних умовах» лишається ключовою. Тобто без системної підтримки партнерів макрофінансова допомога не перекриє розрив між воєнними видатками та доходами.
За оцінками фонду, сумарний фінансовий розрив України у 2026–2029 роках сягне близько $136,6 млрд. Лише у 2026–2027 роках йдеться про «діру» у фінансуванні на рівні $63 млрд. Це не просто статистика, а орієнтир для донорів, скільки коштів треба, щоб утримати фінансова стійкість України під час війни.
На цьому тлі Київ робить ставку на ЄС. Ідеться про кредит ЄС для України на 140 млрд євро, який має бути забезпечений доходами від заморожені російські активи. Фактично це перша велика спроба прив’язати репараційний позику до конфіскації або використання російського капіталу на користь держави-жертви агресії.
Глава МЗС Андрій Сибіга відкрито називає пріоритетом саме «репараційний кредит» – механізм, що перетворює заблоковані кошти РФ на ресурс для підтримки Києва. Для української дипломатії це не лише питання грошей, а й прецедент: агресор має платити за війну в Україні не лише політично, а й фінансово.
Втім, у Європі зростає тривога щодо юридичних та ринкових наслідків такого кроку. Частина урядів і фінансових інституцій попереджають: використання заморожених активів може трактуватися як фактична конфіскація й підняти вартість запозичень для самих країн ЄС у довгостроковій перспективі.
Брюссель опинився між етичним імперативом і прагматичним страхом. З одного боку, санкції проти Росії без реальної фінансової ціни виглядають неповними. З іншого, є побоювання, що ринки почнуть враховувати політичний ризик у держоблігації європейських країн, підвищуючи премії за ризик і ставку за боргом.
Паралельно з дебатами в ЄС воєнний бюджет України продовжує роздуватися. За оцінками уряду, вартість війни зросла з приблизно $140 млн на день торік до близько $172 млн цього року. Ці цифри включають не лише боєприпаси, а й логістику, ротацію, техніку, медицину та відновлення пошкодженої інфраструктури.
Фактично всі внутрішні доходи скеровуються на фінансування оборони. Соціальні, гуманітарні й частина інвестиційних видатків покриваються за рахунок міжнародна допомога. Від початку повномасштабного вторгнення Україна вже отримала понад $160 млрд зовнішньої підтримки, і ця залежність лише зростає.
МВФ, зі свого боку, намагається збалансувати подвійне завдання. З одного боку – утримати макроекономічну стабільність. З іншого – уникнути ситуації, коли країна входить у післявоєнний період із некерованим борговим тягарем. Саме тому фонд наполягає на реформах і нарощуванні внутрішніх доходів.
Київ погодився з МВФ на комплекс заходів для збільшення податкові надходження: боротьба з ухиленням від сплати податків, детінізація економіки, підвищення прозорості. Проте голова податково-фінансового комітету Ради Данило Гетманцев визнає: простір для маневру обмежений, а вимоги програми дуже жорсткі.
Суттєво підняти податковий тиск у воюючій країні означає ризик задушити бізнес, інвестиції та зайнятість. З іншого боку, без додаткових доходів дефіцит бюджету буде зростати, збільшуючи борговий тягар. Україна змушена балансувати між короткостроковою виживаністю та довгостроковою економічною життєздатністю.
Тут проявляється ключовий стратегічний вимір: зовнішнє фінансування України перестає бути суто «допомогою» й стає інвестицією в європейська безпека. Якщо фінансовий фронт не буде закритий, країна ризикує зіткнутися з фіскальними шоками, які послаблять оборону й підірвуть довіру до держави.
Для ЄС дилема виглядає так: або зараз масштабно залучити заморожені російські активи в підтримку Києва, або потім витрачати більше на стримування нестабільності на власних кордонах. Від рішення щодо кредиту під російські активи залежить не лише курс єврооблігацій, а й реальна здатність України тримати фронт.
Важливо й те, що репараційний позику створює політичний сигнал. Якщо агресор бачить, що його активи працюють на відновлення України та її оборону, мотивація до продовження війни знижується. Навпаки, затягування рішення підживлює російський наратив, що Захід втомився й готовий обмежити підтримку Києва.
Фінансування оборони в таких умовах стає ключовим елементом не лише військової, а й переговорної позиції. Чим стабільніше Україна виглядає в очах МВФ, ЄС та приватних інвесторів, тим менше шансів, що політичний тиск змусить її прийняти невигідний мир. Фінансова стійкість напряму впливає на параметри майбутньої угоди.
Однак навіть успішний запуск нової програми МВФ не замінить європейський кредитний щит. Макрофінансова допомога від фонду – це тільки один із елементів складного фінансового пазлу, який включає двосторонні гранти, бюджетну підтримку ЄС, гарантії світових банків та потенційні репарації від Росії.
Питання відновлення України теж не можна відкладати на «після перемоги». Чим довше тягнеться війна, тим дорожчим буде повоєнне відновлення України – від енергетики до житла й транспорту. Логіка ранніх інвестицій підказує: дешевше будувати фінансові механізми зараз, коли інфраструктура ще не повністю зруйнована.
На цьому тлі внутрішні реформи в податковій та бюджетній сферах мають отримати чітку політичну підтримку. Без підвищення ефективності збору податків, скорочення тіньової економіки та прозорого управління держвидатками Україна залишиться заручником зовнішніх рішень – від рішень ЄС до настроїв на Капітолійському пагорбі.
У підсумку ситуація виглядає так: МВФ надає базовий «каркас» для фінансова стійкість України, але ключовим стане рішення ЄС щодо заморожені російські активи. Якщо Європа погодиться на репараційний кредит, Київ отримає шанс пройти найважчі воєнні роки без руйнівної боргової кризи. Якщо ні – ризики різкого фінансового обвалу лише зростатимуть.
Для українського керівництва головне завдання зараз – переконати партнерів, що вартість війни й дефіцит бюджету – це не лише українська проблема. Це тест на здатність Заходу захищати власні принципи й безпеку. І саме через призму цих рішень світ оцінюватиме, якою буде нова архітектура європейської безпеки після війни.
