Дональду Трампу знадобилися лише телекамери й мікрофон, щоб зламати ретельно вибудувану дипломатичну хореографію саміту НАТО в Анкарі. Там, де інший лідер обмежився б формулами про єдність, він відкрив день скаргами, погрозами й демонстративним невдоволенням союзниками.
Його фраза «я не задоволений НАТО» прозвучала поруч із генеральним секретарем альянсу Марком Рютте й одразу задала тон зустрічі. Це був не випадковий спалах, а повернення до старої трампівської лінії: альянс корисний лише настільки, наскільки інші члени виконують американські вимоги.
За кілька хвилин президент США встиг атакувати Іспанію, знову натякнути на претензії щодо Гренландії, розкритикувати Німеччину, Італію, Британію і Францію та поставити під сумнів перемир’я з Іраном. Саміт, задуманий як демонстрація сили Заходу, почався як публічна ревізія американських образ.
За оцінкою Дейком, виступ Трампа в Анкарі став не дипломатичною помилкою, а симптомом нової реальності НАТО. Альянс формально лишається головною системою колективної безпеки Заходу, але його внутрішня політика дедалі більше залежить від настрою одного лідера й готовності Європи відповідати йому відкрито.
Цього разу Трамп прийшов на саміт не лише з давніми претензіями до оборонних витрат союзників. Він привіз із собою новий конфлікт — війну з Іраном, у якій, на його думку, європейські столиці не підтримали США належним чином. Саме це зробило його виступ жорсткішим і менш контрольованим.
Після американських ударів по цілях в Ірані ситуація стрімко загострилася. Вашингтон пояснював їх відповіддю на атаки проти комерційних суден у Ормузькій протоці. Тегеран, своєю чергою, заявив про удари по американських військових об’єктах у Бахрейні та Кувейті. Перемир’я, про яке ще недавно говорили як про дипломатичний здобуток, фактично зависло в повітрі.
Трамп говорив про Іран не мовою державної обережності, а мовою гніву. Його образи на адресу іранського керівництва були грубими навіть за його власними стандартами. Він описував Тегеран як сторону, яка нібито зриває домовленості, використовує жалобні церемонії як прикриття і повертається до ракетних атак.
Цей тон важливий не лише стилістично. Коли президент США на саміті НАТО фактично оголошує, що перемир’я з Іраном може бути мертвим, він перетворює зустріч союзників на кризовий майданчик Близького Сходу. Україна, Росія, оборонні витрати й трансатлантична єдність одразу опиняються поруч із новою воєнною ескалацією.
Найбільше дісталося Іспанії. Її уряд відмовився виконати вимоги Трампа щодо різкого збільшення військових витрат і не дозволив використовувати свої бази для американських ударів по Ірану. Для Вашингтона це стало не просто розбіжністю між союзниками, а приводом для публічної атаки.
Трамп заявив, що не хоче мати нічого спільного з Іспанією, закликав припинити торгівлю і навіть згадав про «візити», не пояснивши, що саме має на увазі. У цьому була характерна для нього суміш політичного тиску, економічної погрози й демонстративної неуваги до інституційної реальності Євросоюзу, де торгова політика ведеться спільно.
Саме тут видно глибшу проблему. Для Трампа двосторонній тиск часто здається природнішим за складну систему союзницьких правил. Але НАТО і ЄС побудовані на процедурах, коаліціях і зобов’язаннях, які не можна просто скасувати імпульсивною фразою перед камерами.
Європейські лідери більше не перебувають у фазі мовчазного пристосування. Іспанія та Італія вже почали відповідати жорсткіше, а саміт в Анкарі показав, що стара стратегія терплячого усміхання поруч із непередбачуваним американським президентом вичерпує себе. Для багатьох столиць питання тепер не в тому, як не дратувати Трампа, а як захищати власні інтереси без руйнування альянсу.
Рютте поруч із Трампом виглядав уособленням цієї складності. Він сидів спокійно, поки президент США роздавав звинувачення союзникам і ворогам. Генсек НАТО не може дозволити собі відкритий конфлікт із Вашингтоном, але й не може ігнорувати факт, що найбільша країна альянсу сама створює політичні поштовхи всередині блоку.
Анкарський саміт мав відбуватися на тлі війни Росії проти України, зростання напруги навколо Ірану, суперечок про оборонні бюджети та ролі Європи в американській стратегії. Але Трамп зібрав ці теми в одну персональну драму: хто платить, хто допомагає, хто слухається і хто, на його думку, підводить США.
Для України така атмосфера особливо ризикована. Київ потребує від НАТО не шоу внутрішніх конфліктів, а рішень щодо ППО, зброї, далекобійності й стабільної підтримки. Коли увага саміту переходить до іранської війни, іспанського демаршу чи чергової згадки про Гренландію, українське питання втрачає частину політичного простору.
Для Росії це, навпаки, корисний фон. Кремль завжди шукає тріщини між США і Європою, між південними й східними членами НАТО, між риторикою колективної оборони і реальною готовністю діяти. Кожна публічна сварка союзників працює на російський аргумент про втому й роз’єднаність Заходу.
Водночас сам Трамп не відмовляється від НАТО як інструменту. Він не руйнує альянс напряму, а намагається переформатувати його за логікою угоди: більше витрат, більше лояльності, більше підтримки американських рішень. Проблема в тому, що союз не є компанією, а безпека не зводиться до рахунку за послуги.
Головний нерв саміту в Анкарі полягає саме в цьому. НАТО потребує єдності в момент, коли одночасно загострюються війна в Україні, конфлікт із Іраном і питання довіри до американських гарантій. Але Трамп приносить у цю систему політику конфронтаційної персоналізації, де кожен союзник може за одну мить стати мішенню.
День лише починався, коли лідери вийшли на спільне фото. Формально це мала бути картинка єдності. Насправді вона вже була обтяжена словами, які пролунали раніше: про невдоволення НАТО, про Іспанію, про Іран, про торгівлю й про союзників, які, на думку Трампа, недостатньо допомагають Америці.
Саміт в Анкарі показав, що головна загроза для НАТО сьогодні не лише зовнішня. Росія, Іран і глобальна нестабільність тиснуть на альянс ззовні. Але всередині його випробовує інше питання: чи здатні союзники зберегти спільну стратегію, коли президент найсильнішої держави блоку перетворює кожну зустріч на сцену для старих образ і нових ультиматумів.
