Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну Європейський Союз ухвалив рішення, яке мало рятівний ефект — надання українським підприємствам фактичного доступу до спільного ринку. Це рішення стимулювало грошовий обіг, зберегло бізнеси та дозволило економіці України протриматися під час воєнного шоку.
Проте 6 червня 2025 року ЄС скасував цей режим. Тепер українські компанії можуть втратити мільярди. Компенсаційні квоти, запропоновані Єврокомісією, натрапили на опір частини країн-членів — зокрема Болгарії, Угорщини, Польщі та Словаччини. Мовляв, це шкодить інтересам місцевих фермерів.
Фермери — зрозуміло — вимагають компенсацій і захисту. Але чи є відмова від інтеграції України справді в їхніх інтересах? Багато політиків, граючи на емоціях виборців, демонізують український експорт і намагаються відгородитися від війни. Однак у реальності ця стратегія — шлях у прірву.
Насамперед варто нагадати, хто першими стали жертвами російської агресії. Саме українські фермери — ті, хто витягував з полів згорілі танки, хто під обстрілами збирав врожай і захищав родину. Сьогодні фермери Донбасу — це люди без домівок, з отруєними ґрунтами, без лісів, із мінними пастками в полі.
Інфраструктура зруйнована, поля заміновані, техніка знищена. Якщо впаде Україна — наступними будуть фермери Східної Європи. Бо їхні поля — це прямий маршрут до великих міст. Російські війська йтимуть саме через села та фермерські господарства.
Саме тому українські фермери сьогодні — не конкуренти, а щит. Кожна тонна українського зерна, вирощена в умовах війни, — це ще один день без російських танків у напрямку Варшави, Будапешта чи Софії. Вони буквально тримають фронт, поки решта Європи має змогу працювати та експортувати.
Твердження, що Україну потрібно виключити з торгівлі заради захисту “прикордонних держав”, є не лише політичною маніпуляцією, а й образою. Україна — єдина справжня прикордонна держава. Саме українці ризикують життям, захищаючи цілісність Європи. Польща, Угорщина, Болгарія і Словаччина ще не стали “фронтом” лише завдяки спротиву Києва.
Ключові слова: розширення ЄС, агроекспорт, геополітика, продовольча безпека, аграрії, український ринок, аграрна стратегія, сільські громади, міжнародна торгівля, фермерська підтримка.
На тлі цієї ситуації реальний національний інтерес фермерів — не закриття кордонів, а наближення фронту до Москви. І це можливо лише за умови, що Україна отримає більше зброї, фінансів і перспективу повноправного членства в ЄС.
Чому? Тому що з членством у ЄС приходять жорсткі правила якості, чіткі квоти, субсидії та захист. Продукція буде контролюватися європейськими нормами, а не заливатися дешевим зерном без податків. Ринки стануть прозорими, стандарти — однаковими, а фермери — рівними гравцями.
Ізоляція України тільки посилить кризу. Це означає втрату армійської підтримки на сході, розрив логістичних ланцюгів, ріст цін на добрива, збільшення витрат на оборону. Тобто те, чого так бояться фермери, настане швидше, якщо вони відмовляться підтримати Київ.
На додачу, інтеграція України — це підвищення геополітичної ваги самого ЄС. Членство Києва зробить кордони блоку ширшими, економіку міцнішою, а ризики — віддаленішими. Це — стратегічна вигода і гарантія безпеки для всіх східноєвропейських фермерів.
Уряди країн, що виступають проти української торгівлі, намагаються виглядати “захисниками”. Проте вони ризикують залишити свої села без майбутнього. Це — як голосування індички за Різдво. Збереження високих цін на зерно сьогодні може обернутися руїною завтра.
Отже, ефективний та справедливий шлях — це не повернення до протекціонізму, а повна інтеграція України до ЄС. Це забезпечить і економічну стабільність, і військову безпеку, і аграрну перспективу для всієї Європи.
Чи готові фермери Східної Європи ризикувати всім заради короткочасної переваги? Чи, навпаки, підуть шляхом відповідального партнерства, яке забезпечить мир на десятиліття вперед?
ЄС має поставити питання чітко: якщо ми не готові захищати того, хто нас захищає — чи маємо ми право називати себе союзом?
