Ранок понеділка в Тегерані почався не з дипломатичних сигналів, а з політичного леза. Алі Ларіджані назвав воєнні цілі Дональда Трампа «маревними фантазіями» й заявив: Іран готувався до довгої війни, а не до «швидкої угоди».
Це більше, ніж емоційний пост у соцмережі. Ларіджані фактично закриває вікно для деескалації, заперечуючи чутки про переговори з Вашингтоном і підміняючи тему торгу темою витривалості — хто першим втомиться платити ціну.
У риториці з’являється і персоналізація: Трамп, мовляв, зрадив «America First» заради «Israel First», воює в інтересах Беньяміна Нетаньягу та підставляє американських військових під нові втрати. Такий наратив адресований іранцям і Глобальному Півдню.
За підрахунками редакції Дейком, саме ця рамка — «війна за чужі амбіції» — має стати ключем до мобілізації союзників Ірану та тиску на нейтральні столиці: від них вимагатимуть не нейтралітету, а засудження «хаосу, який принесли США».
Паралельно війна розростається географічно. Ізраїль завдав ударів по позиціях «Хезболли» в Лівані після ракетних запусків, а сам Ліван знову ризикує перетворитися на майданчик «відплати», де страждають цивільні та інфраструктура.
Смертельний баланс у Лівані вже вимірюють десятками: щонайменше 31 загиблий і понад сотня поранених унаслідок ізраїльських ударів, повідомляють офіційні джерела та міжнародні медіа. На цьому тлі заклики до евакуації десятків населених пунктів звучать як пролог до тривалої кампанії.
Це важливо для розуміння Ларіджані: він говорить не лише від імені Тегерана, а й від імені «ланцюга фронтів». Якщо Ліван включається, ціна для Ізраїлю й США росте — і в перехоплювачах ППО, і в політичній напрузі, і в людських втратах.
Інша лінія тиску — Перська затока. Ударні дрони та ракети проти об’єктів у регіоні перетворюють союзників США на заручників логістики: будь-який прорив або навіть перехоплення з уламками піднімає страхові премії та паралізує авіа- і морські коридори.
Водночас Вашингтон і Єрусалим демонструють масштаб: за даними джерел, близьких до операції, кількість уражених цілей в Ірані перевищила 2 000. Для Тегерана це аргумент «екзистенційної загрози», що легалізує жорсткі внутрішні методи та відмову від компромісу.
Ларіджані тут грає на контрасті: «ми готові довго», «вони бояться втрат». Це адресовано американському суспільству й Конгресу так само, як іранській аудиторії. Підтекст простий: час — союзник Ірану, якщо США не мають чіткого фіналу.
Проблема для Трампа в тому, що «фінал» звучить розпливчасто. На публіці лунають різні образи завершення: від «знищення ядерної програми» до «зламу режиму». Чим ширша мета, тим більше підстав у Ларіджані казати про «хаос» і «марення».
Відмова від переговорів із Вашингтоном — центральний вузол. Раніше Ларіджані сприймали як прагматика, здатного «продати» болючі рішення елітам. Тепер він демонстративно репостить меседж «ми не будемо вести переговори зі США», цементуючи позицію жорсткої лінії.
Тактика зрозуміла: якщо дипломатія відкрита, союзники Заходу тиснуть на Тегеран «за стіл». Якщо двері зачинені, тиск переноситься на США: «припиніть удари», «зменшіть цілі», «відкрийте гуманітарні коридори». Це гра на міжнародному праві та репутаційній втомі.
Окремий ресурс Ларіджані — його біографія в системі безпеки та санкційний статус. Коли такий чиновник говорить про «довгу війну», це сприймають не як імпровізацію, а як узгоджений сигнал апарату: лінія на спротив обрана.
Але «довга війна» має ціну й для Ірану. Масовані удари по базах, складах і командних вузлах підривають логістику й відновлення, а водночас відкривають питання, чи здатен Тегеран підтримувати темп запусків ракет і дронів тижнями.
Саме тут ключовою стає тема балістичних ракет. Оцінки запасів іранських середньодальніх ракет, здатних бити по регіону, регулярно фігурують у західних аналітичних оглядах. Для США це виправдання «ударів по джерелу», для Ірану — причина не здавати ракети в жодних переговорах.
Ліванський фронт — тест на реальність «осі спротиву». Після втрат проксі в попередні роки «Хезболла» обмежена у виборі дій, але вже сам факт обстрілів і відповіді Ізраїлю означає: регіональна ескалація виходить за межі двосторонньої війни.
Найнебезпечніша зона — це помилки ідентифікації та «дружній вогонь» у насиченому небі. Чим більше дронів, тим більше шансів на трагедії, які не планували жодні штаби. Саме такі інциденти здатні втягнути нових гравців швидше за дипломатів.
Економічний вимір підсилює військовий. Будь-яке загострення в районі Ормузької протоки та на маршрутах танкерів додає «премію ризику» до енергоносіїв, а з нею — до інфляції у світі. Це робить слова Ларіджані про «американську ціну» політично прицільними.
На внутрішньому треку Іран отримує спокусу «закрутити гайки». Якщо війна оголошується довгою, суспільству пропонують дисципліну замість дискусії. Для Ларіджані, як для символу силового блоку, це також інструмент утримання керованості після загибелі Хаменеї.
Для США ризик дзеркальний: розмиті цілі й прогнози «будуть ще втрати» з часом конвертуються в запит «який план виходу?». Ларіджані б’є саме в цю точку, змушуючи Вашингтон пояснювати, що означає «закінчити» війну.
У найближчі дні вирішальним стане темп: чи зможе Іран підтримувати інтенсивність ударів по регіону, а США — оборону баз і союзників без розширення мандату. Якщо відповідь «так», конфлікт набуде ознак виснаження, де перемагає не швидкість, а ресурс.
Якщо відповідь «ні», тоді зросте роль посередників — але вже з позиції сили, а не довіри. І саме тут риторика Ларіджані може виявитися пасткою для нього самого: закривши дипломатію публічно, Тегеран звузив простір для маневру.
Поки ж його формула звучить як вирок коротким сценаріям: «переговорів не буде», «війна довга», «цілі Трампа маревні». Це не просто образа — це заявка на стратегію, яка множить фронти й підвищує ставки для всіх, хто літає, торгує й живе між Бейрутом і Дубаєм.
