Поворотний момент у релігійному житті України
Останні події навколо Української православної церкви (Московського патріархату), зокрема винесення припису Державною службою України з етнополітики та свободи совісті, означають докорінні зміни в релігійному ландшафті країни. Цей припис не лише формальність — це історичне зрушення, яке може остаточно покласти край багаторічному впливу іноземної релігійної структури на внутрішні справи українського духовного простору.
Дослідження, проведене ДЕСС, засвідчило наявність ознак афілійованості Київської митрополії УПЦ з Російською православною церквою. Незважаючи на спроби УПЦ публічно дистанціюватися від Московського патріархату, фактичні зв’язки залишаються. Саме ці зв’язки і стали предметом припису, виконання якого вимагається до 18 серпня 2025 року. Зокрема, йдеться про повний вихід зі складу РПЦ, скасування всіх пунктів статуту, які закріплюють підпорядкування, та відкликання духовенства з усіх керівних органів РПЦ.
Підґрунтям для цих рішень є не тільки правові норми, а й глибоке усвідомлення ролі церкви у формуванні національної ідентичності. В умовах повномасштабної війни та постійної загрози з боку Росії, релігійна сфера не може залишатися поза контекстом безпеки та інформаційного суверенітету України.
Історична передумова та законодавча база
Цей припис став прямим наслідком ухваленого 20 серпня 2024 року закону про заборону в Україні діяльності релігійних організацій, пов’язаних із Російською Федерацією. Законодавство чітко визначає механізм реагування: якщо встановлено ознаки афілійованості, ДЕСС зобов’язана винести припис про їх усунення впродовж дев’яти місяців. Саме цим шляхом і було пройдено.
Після затвердження відповідного порядку Кабінетом міністрів 9 травня 2025 року, державна служба почала аналіз зв’язків між УПЦ та РПЦ. Вже 20 травня розпочалося офіційне дослідження, результати якого і стали основою для подальших дій. Вони не були спонтанними чи політично вмотивованими — мова йде про системне юридичне реагування на факти, зібрані згідно з процедурою.
Церква, яка роками заперечувала свій зв’язок з Москвою, тепер зобов’язана надати офіційні документи, які підтверджують її вихід з підпорядкування. Ба більше, необхідна чітка публічна позиція митрополита Онуфрія щодо рішень РПЦ, включаючи їхнє призначення на ключові посади в єпархіях УПЦ. Це не просто символічний крок — це вимога, що має юридичні наслідки.
Особа митрополита Онуфрія як символ розколу
Фігура митрополита Онуфрія набуває особливої ваги в цьому контексті. Ще 2 липня Президент України припинив його громадянство, опираючись на дані СБУ, згідно з якими митрополит має російський паспорт. Це рішення, яке стало несподіванкою для багатьох вірян, є кульмінацією процесу розмежування держави з релігійними лідерами, які мають подвійні лояльності.
Онуфрій роками позиціонував себе як духовний провідник, незалежний від Москви. Але збереження зв’язків з канонічними органами РПЦ, участь у Синодах, дотримання статуту РПЦ і мовчазна згода на церковну анексію українських єпархій — усе це свідчить про протилежне. І тепер, коли постало питання не про інтерпретації, а про чітке правове розмежування, мовчати більше неможливо.
За приписом, митрополит має особисто засвідчити свою незгоду з діями РПЦ та розірвати всі офіційні зв’язки. Це не лише формальність. Це виклик його особистій позиції, рішучості та здатності поставити інтереси вірян та держави вище канонічного підпорядкування структурі, що є інструментом впливу країни-агресора.
Релігійна безпека як частина національної стратегії
Поняття «релігійної безпеки» стало особливо актуальним після 2022 року. Росія, використовуючи духовні інститути як канали впливу, поширювала свою ідеологію та підривала довіру до українських державних інституцій. Релігія, яка мала б бути джерелом зцілення, стала елементом гібридної агресії. Саме тому заходи, які нині вживає українська держава, є відповіддю на системну загрозу.
Україна не забороняє віру. Вона забороняє інструменталізацію віри заради чужої політики. Законодавчі ініціативи, як-от порядок дослідження афілійованості, створені не для тиску на релігійні громади, а для захисту суспільства від маніпуляцій. Адже коли священнослужитель з амвону повторює наративи, ідентичні кремлівським, це вже не духовність, а інформаційна атака.
У цьому контексті незалежність церкви — не лише питання самоврядування, а й гарантія безпеки для мільйонів вірян. Тому заклик держави до УПЦ розірвати зв’язки з РПЦ — це акт очищення, а не переслідування.
Майбутнє УПЦ після розриву: роздоріжжя або новий шлях?
Перед УПЦ зараз стоїть вибір: або відкрити нову сторінку своєї історії, або залишитися заручником минулого. Розрив з РПЦ — це шанс стати справді українською церквою, відданою своїй пастві та народу. Це також можливість оновлення, оновлення кадрів, підходів, позиції щодо війни, прав людини та участі у громадському житті.
Зміни не будуть простими. Частина духовенства і далі триматиметься за стару ієрархію, боїться втратити вплив, парафії, доходи. Але якщо УПЦ справді прагне зберегти місце в серцях українців, вона має довести свою відданість не лише словам, а й діям. Зрештою, саме в часи випробувань народжується справжня духовність.
Нині надія багатьох вірян — у прозорості, чесності та рішучості. Якщо церква здолає цей виклик, вона зможе стати не просто частиною релігійного простору, а важливою опорою для суспільства, яке потребує зцілення, правди і світла.
