У багнюці під колесами броні земля дихає, ніби жива. Боєць у промоклій формі дивиться на сіру лінію посадки й каже: «Тут усе впирається в кілька доріг і кілька назв». Війна стискається до топонімів.
Цими вихідними мирні переговори мають знову зійтися в Абу-Дабі, де Дональд Трамп намагається зшити позиції сторін. У центрі — Донецька область, точніше її частина, яку Україна досі контролює.
У Вашингтоні Марко Рубіо назвав Донеччину «останнім пунктом», який блокує пакет домовленостей. Та сама формула робить питання не про карту, а про те, хто диктує фінал війни — і як його продаватимуть суспільствам.
За оцінкою Дейком, «останній пункт» — це зручна дипломатична рамка, але в реальності Донбас став вузлом із кількох мотузок: символи, безпекові гарантії, економіка фронту і страх повторної атаки після паузи. Розв’язати все одним реченням неможливо.
Кремль одразу заперечив, що справа лише в території. Юрій Ушаков заявив: є й інші вимоги, зокрема про безпекові гарантії, які Захід готовий дати Україні. Це сигнал: торг ширший за географію.
Президент Росії Володимир Путін, представник президента Кирило Дмитрієв та радник з питань зовнішньої політики Юрій Ушаков беруть участь у зустрічі зі спеціальним представником президента США Дональда Трампа Стівом Віткоффом та зятем Джаредом Кушнером у К — Олександр Казаков/Sputnik
Чому саме решта Донеччини так важить для Москви? По-перше, це сюжет державна пропаганда, яку Кремль будує з 2014 року: «захист російськомовних», «порятунок Донбасу», «історична справедливість». Без фінальної крапки сюжет кульгає.
Символом цього сюжету є Слов’янськ — місто, де в 2014-му стартував «сепаратистський» вибух, який Москва подає як колиску «російської весни». Не взяти його за 12 років означає залишити шрам у власній легенді.
По-друге, це внутрішня політика. Якщо Київ утримає значний шматок Донеччини, у Кремля зросте ризик конфлікту з жорстким крилом — російські націоналісти вимагатимуть «довести справу до кінця» й звинувачуватимуть владу у слабкості.
Саме тому для Путіна Донеччина — не просто квадратні кілометри, а право на «переможний наратив». Коли країна втомлена, а ціна війни висока, потрібна історія, яку можна показати як результат — не лише фронтовий, а політичний.
Директор Carnegie Russia Eurasia Center Олександр Габуєв пояснює це просто: якщо на переговорах отримати те, чого не взяв силою, питання «хто виграв» автоматично схиляється до Москви. Це змінює сприйняття війни в світі.
Співробітники МНС виносять тіло з чотириповерхового будинку, постраждалого від авіаудару в селі Часів Яр поблизу Бахмута на Донеччині в липні — Маурісіо Ліма
Для України це пастка іншого типу. Територіальні поступки в Донеччині — політично токсичні, бо там воюють і гинуть із 2014-го. «Здати» землю означає не лише змінити лінію, а торкнутися пам’яті сімей і внутрішньої єдності.
Президент Зеленський не раз повторював: компроміси можливі, але не ціною територіальної цілісності. Тут упирається й конституція України: відчуження територій без всеукраїнський референдум стає не угодою, а детонатором політичної кризи.
Звідси й пошук проміжних моделей. Україна часом пропонує не «віддати», а заморозити: відвести війська, створити демілітаризована зона та гарантувати взаємну симетрію. Але Кремль прагне не паузи, а юридичного результату.
Так народжується «формула Анкориджа» — кремлівський шифр, який пов’язують із саміт на Аляска та домовленостями «в дусі» Анкоридж. Росія подає її як основу миру: віддати решту Донеччини й зафіксувати інші вимоги.
Для США ця логіка звучить як спосіб зрушити переговори, коли вони буксують. Тому в дискусіях виникав обмін територіями: мовляв, відступи тут — отримай гарантії там. Але обмін територіями в цій війні впирається в легітимність і довіру, яких бракує.
Український військовий з 24-ї механізованої бригади в окопі на Донеччині минулого місяця. — Тайлер Хікс
Далі — «технічна» спокуса: нейтральна буферна зона. В американських чернетках ідеться про відвід українських сил із частини Донеччини, міжнародне визнання її «російською», але без входу російських військ. Так виглядає компроміс на папері — і мінне поле в політиці.
У підготовці таких планів фігурує і Кирило Дмитрієв як канал комунікації. Для Москви це шанс «закріпити» бажане формулювання, для Києва — ризик отримати документ, що виглядає як капітуляція без пострілу.
Питання, чи можна «відкотити» домовленість назад, пояснює Сем Чарап із RAND Corporation: якщо Росії вже запропонували такий дизайн, вона сприйматиме будь-яке пом’якшення як «погану угоду». Але ключове — Україна ніколи не погоджувалася.
Третя причина, чому Донеччина важлива, — військова. Тут найщільніші укріплення 2014 року: бетон, траншеї, вузли оборони, які будувалися роками. Втрата цих ліній робить Україну вразливішою для майбутнього наступу, якщо припинення вогню зірветься.
Оборона — це не лише окоп, а й час. Укріплення дають час на мобілізацію, перегрупування й ремонт інфраструктури. Якщо їх віддати в обмін на «обіцянки», ризик повторної ескалації зростає, а ціна відновлення оборони стає непідйомною.
Солдати замовляють обід у селі на Донеччині 26 грудня. — Ед Рам
Є ще один, менш очевидний мотив — вода. Окупований Донецьк пережив водна криза Донецька, і ця тема болить навіть у російській внутрішній риториці. Для Кремля контроль над водою — це контроль над життям у захоплених містах.
Ключовий елемент — канал Сіверський Донець—Донбас, пошкоджений на початку повномасштабної війни 2022 року. Він бере початок поблизу районів, які Україна досі тримає, і без нього водопостачання регіону лишається хронічною проблемою.
Путін публічно пояснював дефіцит води тим, що водозабір «на жаль, контролює противник». Для Москви «взяти решту Донеччини» — це не лише прапор над адміністрацією, а й інженерний ключ до стабілізації окупаційного тилу.
Так економіка окупації зливається з політикою переговорів. Коли в регіоні немає води, лояльність населення тане, а витрати ростуть. Відтак Кремлю вигідніше «вирішити» проблему територією, ніж роками компенсувати її дорогими тимчасовими схемами.
На українському боці є дзеркальна логіка. Вода, енергетика, дороги — це ресурси державності. Віддати контроль над ними означає віддати важіль на майбутнє: навіть якщо гармати замовкнуть, важелі залишаться в руках того, хто контролює інфраструктуру.
Військовослужбовець 28-ї ОМБ ЗСУ йде поруч із Humvee, покритим імпровізованим захистом від дронів, на полігоні поблизу лінії фронту, у Донецькій області, Україна, 22 січня 2026 року — Сергій Коровайний
Тому в переговорах Донеччина стала «серцем» не випадково. Тут збігаються сенси 2014-го, внутрішні очікування Кремля, реальні укріплення, і базові потреби — від води до логістики. Кожен пункт посилює інший.
Американська дипломатія намагається звести все до одного вузла, щоб його розрубати. Але Москва вносить «інші питання» — безпекові гарантії, статус, механізми. Це типова тактика: розширити меню торгу й зберегти простір для маневру.
У результаті «один пункт» перетворюється на пакет, де кожна сторона має червону лінію. Україна — проти юридичного відчуження територій. Росія — за визнання «результату». США — за швидкий процес, який можна назвати успіхом.
Що може бути реалістичним виходом? Тимчасовий режим припинення вогню з верифікацією, міжнародним моніторингом і чіткою мапою заборонених дій. Але без гарантій і відповідальності будь-яка «буферна зона» ризикує стати коридором для нового удару.
Найімовірніше, наступні раунди знову крутитимуться навколо формули: «територія в обмін на безпеку». Та саме безпека — найдефіцитніший товар. І якщо її не можна перевірити й забезпечити, компроміс стає лише паузою перед наступним циклом війни.
Вид зсередини Маріупольського театру, пошкодженого під час боїв у Маріуполі, на території, що знаходиться під контролем уряду Донецької Народної Республіки, східна Україна, понеділок, 4 квітня 2022 року — Фото з архіву
Для України стратегія на переговорах має дві опори: тримати укріплення, і розширювати коло підтримки, щоб гарантії не були «папером». Для Росії — спробувати вичавити дипломатією те, що дорого коштує на фронті.
Історія з Донеччиною показує: мир — це не тільки тиша, а й структура майбутнього. Якщо структура залишає Україні слабкі кордони, а Росії — можливість «продовжити», то війна повернеться, навіть якщо папери підпишуть.
Увечері боєць з передової знову дивиться на лінію дерев і каже: «Назви міст тут важать більше, ніж здається». Слов’янськ, Донецьк, Донбас — це вже не географія, а нерв переговорів, який болить у всіх столицях.
