Туреччина стрімко змінює свою енергетичну стратегію, перетворюючись із залежного споживача російського та іранського газу на потенційний регіональний газовий хаб. За оцінками аналітиків, до кінця 2028 року країна зможе забезпечити понад 50% своїх потреб у газі за рахунок власного видобутку та імпорту скрапленого газу (LNG) зі США. Така зміна означає загрозу для останнього великого європейського ринку Москви й Тегерана.
Згідно з даними Reuters, Туреччина має намір скоротити імпорт трубопровідного газу з Росії, Ірану та Азербайджану, частка якого сьогодні становить близько 41 мільярда кубометрів на рік. Натомість Анкара активно інвестує у розвиток LNG-інфраструктури — зокрема, будівництво терміналів для прийому скрапленого газу зі США та Алжиру.
Президент США Дональд Трамп під час зустрічі з турецьким лідером Реджепом Таїпом Ердоганом у Білому домі 25 вересня закликав Туреччину скоротити енергетичну співпрацю з Москвою і Тегераном. Вашингтон прямо тисне на союзників по НАТО, вимагаючи зменшити залежність від російських та іранських ресурсів, що фінансують війну в Україні та дестабілізують регіон.
Анкара вже підписала серію LNG-контрактів зі США загальною вартістю близько 43 мільярдів доларів, включно з 20-річною угодою з компанією Mercuria. За оцінками експертів, імпорт американського газу подвоїться до 2028 року, а сумарна потужність турецьких LNG-терміналів досягне 58 мільярдів кубометрів на рік — достатньо, щоб повністю покрити внутрішнє споживання.
Паралельно державна компанія TPAO збільшує видобуток на шельфових родовищах у Чорному морі. Власне виробництво разом із контрактованими обсягами LNG досягне 26 мільярдів кубометрів на рік, що дозволить скоротити імпорт через трубопроводи до 26 мільярдів кубів — значно менше нинішніх 41.
Аналітик Сохбет Карбуз з Паризької організації Mediterranean Organisation for Energy and Climate зазначає: “Туреччина прагне максимально використати надлишкові глобальні запаси LNG, щоб диверсифікувати джерела постачання та посилити енергетичну безпеку.”
Цей розворот відбувається на тлі закінчення довгострокових контрактів Росії та Ірану. Дві угоди з РФ на постачання 22 мільярдів кубометрів через газопроводи Blue Stream і TurkStream спливають у найближчі роки. Контракт з Іраном на 10 мільярдів кубометрів завершується у середині 2026-го, тоді як угоди з Азербайджаном діятимуть до 2030–2033 років.
Хоча Туреччина, ймовірно, продовжить частину контрактів, експерти прогнозують, що Анкара вимагатиме гнучкіших умов і менших обсягів постачання, аби підвищити конкуренцію між постачальниками. “Туреччина стане країною, що диктує ціни, а не приймає їх”, — підкреслює Карбуз.
Втім, російський газ досі залишається конкурентним за ціною, що дозволяє турецькій державній компанії BOTAS тиснути на інших постачальників. Експерт з московського Інституту енергетики Олексій Бєлогор’єв визнає: “Теоретично Туреччина може припинити імпорт з Росії вже за два-три роки, але цього не станеться, оскільки Москва пропонує гнучкі ціни й додаткові обсяги.”
Попри це, частка Росії на турецькому ринку газу стрімко падає — із понад 60% двадцять років тому до лише 37% у першій половині 2025 року. У більшості країн ЄС імпорт російського газу майже повністю припинено після вторгнення в Україну 2022 року, і Туреччина залишається останнім великим споживачем російського палива у Європі.
Туреччина прагне не лише замістити імпорт, а й стати центром реекспорту газу до Європи. За словами Карбуза, уряд планує використовувати російський та іранський газ для внутрішнього споживання, тоді як LNG та власний видобуток будуть реекспортовані в ЄС. Уже зараз BOTAS підписала угоди на постачання невеликих обсягів до Угорщини та Румунії, позиціонуючи себе як ключовий регіональний газовий трейдер.
Міністр енергетики Туреччини Алпарслан Байрактар у жовтневому інтерв’ю заявив, що країна “має отримувати газ від усіх доступних постачальників”, але визнав, що американський LNG стає дедалі привабливішим через нижчу вартість і стабільність поставок.
Однак енергетичні зв’язки Анкари з Москвою залишаються глибокими. Російська компанія Росатом будує першу турецьку атомну електростанцію в Аккую, а РФ залишається головним постачальником сирої нафти та дизеля для турецького ринку.
Цей баланс між прагматизмом і залежністю робить Туреччину ключовим гравцем у постсанкційному енергетичному просторі. Експерти прогнозують, що Анкара використовуватиме свою позицію, щоб одночасно зміцнювати зв’язки із Заходом і зберігати обмежене партнерство з Росією — до того моменту, поки повністю не зможе перейти на LNG та внутрішній видобуток.
Енергетичний розворот Туреччини може змінити баланс сил у Європі, остаточно позбавивши Москву останнього великого ринку в регіоні. Для Росії це означатиме втрату не лише прибутків, а й важеля політичного впливу, який вона десятиліттями використовувала для тиску на європейські уряди.
