Європейський Союз увійшов у 2026 рік із рішенням, яке мало б звучати як єдність: кредит ЄС 90 млрд для підтримки України у 2026–2027 роках. Та щойно мова зайшла про правила витрат, «єдність» перетворилась на суперечку про зброю й суверенітет.
Суть конфлікту проста: чи може Київ купувати американську зброю за рахунок європейських коштів. Для частини столиць це питання ефективності на полі бою. Для Парижа — стратегічної автономії та виживання оборонної промисловості ЄС.
У цій дилемі стикаються дві логіки. Перша — «спочатку фронт»: Україна має брати те, що є зараз, включно із системами ППО, перехоплювачами та критичними компонентами. Друга — «спочатку Європа»: гроші повинні працювати на європейські заводи.
За попереднім аналізом «Дейком», це не сварка про контракти, а конфлікт пріоритетів: чи є підтримка України інструментом перемоги у війні, чи також механізмом перебудови європейської безпеки — навіть ціною часу, якого на фронті немає.
Франція просуває жорсткіший варіант «Buy European», який обмежив би витрати переважно європейськими виробниками. Президент Емманюель Макрон прагне, щоб кредит ЄС одночасно став інвестицією у власний ВПК та зменшив залежність від США.
Німеччина та Нідерланди, навпаки, наполягають на гнучкості: Україні потрібне озброєння, яке Європа не завжди здатна поставити швидко або в потрібних обсягах. У листах, що цитують медіа, прямо згадуються потреби у ППО, боєприпасах і підтримці F-16.
Нідерланди пропонують навіть «зарезервувати» частину пакета — щонайменше 15 млрд — для закупівель поза ЄС, якщо еквівалентів у Європі немає або строки неприйнятні. Це прагматичний підхід країни, яка вимірює ризики годинами й днями, а не кварталами.
Берлін формулює ще жорсткіше: обмеження закупівель у третіх країнах можуть створити «надмірні» бар’єри для оборони України. Для Німеччини пріоритет — не «ідеальна індустріальна політика», а здатність Києва стримувати Росію вже зараз.
Парадокс у тому, що більшість держав ЄС загалом не проти «Buy European», але не хочуть перетворювати його на кайдани для України. У компромісній версії преференція ЄС можлива, однак без заборони на американські або інші критичні системи.
Фон дискусії робить її ще гострішою: трансатлантичні відносини у 2026-му стали нервовими через дедалі транзакційніший стиль Вашингтона і кризові сюжети на кшталт заяв щодо Гренландії. Париж читає це як сигнал «пора дорослішати». Берлін — як сигнал «не рвати шви».
Водночас саме США залишаються ключовим джерелом деяких категорій озброєнь, зокрема певних типів ППО та боєприпасів. У реальному бою немає часу чекати, доки європейські лінії наростять випуск. Тому гнучкість у витратах стає частиною стратегії виживання.
Політично Франція пропонує ЄС «купити майбутнє» — через інвестицію у власні потужності. Але Україна просить «купити теперішнє» — засоби, що зупиняють атаки сьогодні. І цей розрив часу є основним джерелом напруги між Францією та табором, який веде Німеччина.
Єврокомісія має подати формальні умови пакета, і саме там закладуть, чи стане «Buy European» рекомендацією, стимулом або обмеженням. Переговори обіцяють бути важкими: Париж не хоче, щоб гроші «пішли у Вашингтон», а інші столиці не хочуть програти війну через бюрократію.
Цей кредит сам по собі — вже злам табу. Європейська рада погодила фінансування на основі запозичень ЄС, тобто фактично спільного боргу. Для Берліна це великий політичний крок і доказ, що війна в Україні змушує ЄС змінювати фінансові правила.
Не менш показово, що окремий план використання заморожених російських активів у грудні зірвався через правові та політичні ризики, тож ЄС обрав кредитну схему як найшвидший шлях. Це означає: ставка на стабільний інструмент важливіша за «ідеально справедливий» механізм.
Дискусія про «Buy European» також має прихований внутрішній мотив: конкуренцію між національними ВПК. Якщо преференції отримають донори, які дали найбільше, це підсилить великих гравців і стимулюватиме інших «докидати» гроші, аби не випасти з кола.
Саме тут з’являється ризик: політика може підмінити потреби фронту. Україна у війні потребує передбачуваності — щоб контракти, виробництво й логістика не залежали від внутрішніх торгів у Брюсселі. Затримка на місяць інколи означає тисячі ударів.
Європа також не може ігнорувати власну реальність: без нарощення виробництва снарядів, ППО й ракет континент залишиться залежним. Тому французький аргумент не «егоїстичний», а стратегічний. Проблема лише в тому, що стратегія має працювати паралельно, а не замість.
У підсумку компроміс найбільш імовірний: загальна рамка «Buy European» плюс винятки для критичних систем, яких Європа не виробляє або не виробляє швидко. Це дозволить підтримати європейський ВПК і не зламати оборону України у найбільш уразливий момент.
Для Києва найважливіше — зберегти принцип «військова доцільність перша». Для ЄС — не втратити політичний сенс пакета: солідарність, яка не перетворюється на протекціонізм. Баланс між цими цілями і визначить, чи стане кредит ЄС 90 млрд «рятівним колом», чи ще одним полем європейських внутрішніх торгів.
Те, що суперечка стала публічною, — теж сигнал. Європа дорослішає в реальному часі: вчиться фінансувати війну, реформувати промисловість і водночас утримувати союз із США. Чим менше в цьому буде ідеології, тим більше шансів, що підтримка України залишиться стабільною — і ефективною.
