Франція знову входить у бюджетний сезон із відчуттям дежавю: уряд оголошує, що ухвалить фінансовий закон без голосування Національних зборів. Для країни, яка живе в режимі парламентської фрагментації з 2024 року, це не сенсація, а симптом.
Прем’єр-міністр Себастьєн Лекорню пояснив рішення просто: переговори зайшли в глухий кут, а державі потрібен бюджет, щоб закрити дефіцит і зупинити «безлад», на якому, за його словами, «дехто заробляє політичні дивіденди».
Механізм — стаття 49.3 Конституції Франції, яка дозволяє уряду «взяти відповідальність» за закон і вважати його ухваленим, якщо парламент не зіб’є кабінет вотумом недовіри. Це перевертає логіку: не уряд шукає більшість, а опозиція мусить зібрати абсолютну.
Саме тут, за попереднім аналізом Дейком, починається головна інтрига: 49.3 — не лише юридичний інструмент, а політичний шантаж часом. Він рятує бюджет «сьогодні», але накопичує недовіру «на завтра», роблячи кожен наступний закон мішенню для кризи.
Причина повторення сценарію — уряд меншості. Центристська коаліція не має стабільної більшості, а значить кожне голосування перетворюється на торг: ліві вимагають соціальних гарантій, праві — жорсткішої міграційної та безпекової лінії, бізнес — податкової передбачуваності.
Опозиція відреагувала миттєво: і крайні ліві, і крайні праві оголосили про намір подати вотум недовіри. Але ключ у руках соціалістів — партії, яка стала «мовчазним арбітром» і вирішує, чи впаде уряд, чи переживе бурю.
Наразі соціалісти сигналізують: валити кабінет не збираються. Їхня підтримка купується пакетом поступок, і це робить вотуми радше демонстрацією сили, ніж реальною загрозою. Та кожен такий епізод підточує інституційну легітимність рішень.
Ціна компромісу — соціальні видатки й адресні програми: доплати низькооплачуваним працівникам, підтримка студентів, житло. Це дозволяє уряду говорити мовою «соціальної справедливості», але паралельно зсуває тягар на економічно чутливий бік — корпоративні податки.
Найпомітніший елемент — продовження/розширення надбавки до корпоративного податку для великих компаній, яку уряд подає як інструмент наповнення бюджету. У медіа фігурує орієнтир близько 8 млрд євро надходжень у 2026 році, що викликає нервозність у бізнес-асоціацій.
Критики з боку банків і роботодавців попереджають: тимчасові збори мають властивість ставати постійними, а інвестори — не люблять сюрпризів. Аргумент «Франція стане менш конкурентною» звучить як спроба змусити уряд повернутися до проінвестиційної лінії Макрона попередніх років.
Політична логіка Лекорню прагматична: краще «роздратувати» частину бізнесу, ніж втратити владу й отримати бюджетний колапс. Проте цей вибір створює довгий хвіст: корпоративний сектор може відповісти стриманішими інвестиціями, а профспілки — новими вимогами.
Додаткове тло — дефіцит бюджету Франції, який залишається високим і вимагає плану корекції. Уряд намагається довести партнерам по ЄС і ринкам, що Париж контролює траєкторію, навіть якщо парламент не здатен продукувати «класичні» більшості.
Проблема в тому, що 49.3 у Франції давно сприймається як «демократичний костиль». Формально це конституційна норма, але політично — символ виконавчого домінування, який дратує виборця й підживлює радикалів тезою «нас не чують».
У 2008–2009 роках правила застосування 49.3 обмежували, але для фінансових законів вона лишається майже «легальним винятком із винятків». Саме тому бюджети часто стають полем, де уряд ризикує найбільше — і саме там найчастіше натискає кнопку.
Для радикальної лівиці бюджет Лекорню — «соціально бідний» і політично нав’язаний; для радикальної правиці — «безвідповідальний» і такий, що послаблює суверенітет фінансів. Проблема уряду в тому, що він одночасно програє двом наратива́м.
Короткостроково кабінет, імовірно, вистоїть: соціалісти не дадуть голосів за повалення, а без них вотум недовіри не набирає абсолютної більшості. Проте виживання «за замовчуванням» не означає керованості — це радше пауза між бурями.
Найнебезпечніше — ефект «звикання». Коли бюджет проходить без голосування, парламентська культура домовленостей деградує: навіщо шукати центристський компроміс, якщо простіше «підняти ставки» й чекати наступної кризи, торгуючись за поступки?
Є й зовнішній вимір. Франція — ядро європейської економіки, і її фіскальна нестабільність одразу відбивається на дискусіях про правила дефіциту, спільні оборонні витрати та конкурентоспроможність ЄС. Будь-який сигнал хаосу в Парижі послаблює переговорну вагу Брюсселя.
Окремою лінією проходить пенсійна реформа: попередні компроміси навколо пенсій стали «валютою» для домовленостей із соціалістами. Це показує, що бюджет у Франції давно не лише про цифри, а про великі соціальні контракти, які перезбирають силовий баланс.
Лекорню намагається продати бюджет як «порядок замість безладу». Але політичний порядок у меншості — це завжди тимчасовість: сьогодні соціалісти підтримали, завтра можуть висунути нову умову, а післязавтра — зміниться економічна кон’юнктура й доведеться переписувати доходи.
Найімовірніший сценарій на 2026 рік — період відносного затишшя після ухвалення бюджету, але не відновлення довіри. Франція житиме в режимі «керованої нестабільності» до президентських виборів 2027 року, де питання 49.3 стане символом кампаній.
Для Європи висновок теж неприємний: стратегічні амбіції ЄС у безпеці й промисловості впираються у здатність великих держав-членів проводити фінансові рішення без внутрішніх потрясінь. Якщо Париж змушений щоразу «продавлювати» бюджет, простору для великих проєктів стає менше.
Тож 49.3 нині — не просто стаття. Це індикатор того, наскільки французька модель П’ятої республіки витримує епоху роздроблених парламентів. Бюджет-2026, навіть ухвалений, не закриє головного питання: як повернути політиці здатність домовлятися, а не виживати.
