Фраза начальника штабу французької армії генерала Фабʼєна Мандона про те, що країна має бути готова «прийняти втрату наших дітей», стала холодним душем для політичного класу й суспільства. Вона прозвучала не в телевізійному ток-шоу, а перед мером з усієї Франція, яких військові тепер бачать посередниками між армією та громадянами.
Генерал Мандон говорив не про абстрактну «готовність до ризику», а про зміну ментальної установки. На його думку, якщо Франція «вагатиметься, бо не готова прийняти втрату своїх дітей», вона сама підштовхує агресора. Ідеться насамперед про російська загроза, яка з 2022 року знову зробила війну в Європі більше, ніж історичним спогадом.
Реакція виявилася миттєвою й поляризованою. Ліві й частина центристів побачили у словах генерала небезпечну «нормалізацію жертв», яку французька історична памʼять категорично не сприймає. Мер-комуніст Фабʼєн Руссель нагадав про 51 тисячу памʼятників загиблим у війнах і звинуватив армійське командування у мілітаристській риториці.
Праві ж і частина центристів, навпаки, зауважили, що «скандал» демонструє глибину заперечення. Європа живе в умовах повномасштабна війна в Україні, а значна частина французької політична еліта досі говорить про оборону так, наче це технічна тема бюджетних рядків, а не питання виживання. На це, зокрема, вказав лідер лівоцентристів Рафаель Глюксманн.
Емманюель Макрон, який уже кілька років послідовно попереджає про ризик великого конфлікту з Росією, опинився між двох вогнів. З одного боку, він будує образ Франція як ядерної держави й опори оборона Європи, а з іншого – змушений рахуватися з суспільством, що десятиліттями виховувалося на ідеї «кінця війн» всередині ЄС.
У цьому контексті його новий план добровільна військова служба виглядає спробою тонкого політичного балансу. Йдеться не про повернення обовʼязкового призов у Франції, а про створення оплачуваного, обмеженого в часі формату для молоді, яка готова носити форму, але не хоче будувати карʼєру в армія. Це компроміс між необхідністю посилити французька армія і страхом перед «поверненням у 1914-й».
Французькі збройні сили сьогодні – це близько 200 тисяч активних військових і 40 тисяч резервістів. На фоні війна в Україні, розмов про можливий удар по східному флангу НАТО і заяв Макрона, що «нас мають боятися, щоб поважати», ці цифри виглядають недостатніми. Звідси – пошук нових інструментів мобілізація суспільства, не руйнуючи соціальний контракт.
При цьому Париж уважно дивиться на сусідів. Латвія, Хорватія, інші країни ЄС повертають обовʼязкову службу, Балтійські й північні держави вибудовують змішані моделі призову. Але французький досвід – інший: країна пережила два світові мʼясорубки на власній території, і будь-які натяки на «готовність втрачати дітей» миттєво викликають асоціації з Верденом і Соммою.
Саме тому слова генерала Мандона стали тригером. Він, по суті, сказав уголос те, що досі формулював лише Емманюель Макрон, коли повторював: «Щоб нас боялися, ми маємо бути сильними». Сила в його трактуванні – це не тільки техніка й ядерний щит, а й моральна готовність країни прийняти ризик заради безпека Європи.
Проблема в тому, що французьке суспільство до такого зсуву не готове. Опитування ще навесні показували: більшість громадян боїться, що війна може прийти на територію Франція, але одночасно сприймає її як далеку реальність. В уяві людей вона відбувається «десь на сході», а не в Марселі, Ліоні чи передмістях Парижа.
Ця роздвоєність породжує політичну шизофренію. З одного боку, Франція активно підтримує війна в Україні, постачає зброю, тренує військових, говорить про «огра при дверях» у вигляді Кремля. З іншого – внутрішня дискусія про власні жертви, про можливість повернення трун у французькі міста, залишається табуйованою.
Заява генерала оголила ще одну слабкість: відсутність чітко артикуляваної військова доктрина ЄС у цілому. Кожна столиця говорить про російська загроза в своїх термінах, але загальної мови щодо того, скільки жертв і ресурсів Європа готова витратити на стримування, немає. Французький кейс став концентрованим прикладом цієї проблеми.
Скандал також показав, як тонко межа між легітимною підготовка до війни й звинуваченнями в «розпалюванні війни». Для одних слова генерала Мандона – чесна констатація, що оборона Європи й НАТО має ціну. Для інших – спроба нормалізувати сценарій, у якому нове покоління французів стане «витратним матеріалом» у великому геополітичному конфлікті.
На тлі цього Макрон просуває концепцію «моральної готовності нації». Його ідея добровільна військова служба – не лише про доукомплектування частин, а й про формування покоління, яке розуміє базові принципи оборона Європи, вміє діяти в кризі й не вважає армію «чужою» структурою. Чи спрацює ця модель – залежить від того, наскільки прозоро влада говоритиме й про ризики.
Франція як єдина ядерна держава в ЄС має особливу відповідальність. Її стратегічні сили – не лише гарантія власного суверенітету, а й частина ширшого балансу, що утримує Росію від прямої конфронтації з НАТО. Але ядерний фактор не скасовує потреби в класичних сухопутних військах, логістиці, ППО – а отже, в реальних людях, а не абстрактних «потенціалах».
У цьому сенсі французька дискусія дзеркально відображає виклик для всієї Європи. Коли говорять про оборона Європи, часто мають на увазі танки, літаки, дрони. Насправді ж йдеться про готовність суспільств прийняти, що безпека – це не безкоштовний сервіс НАТО, а поєднання ресурсів, політичного волевиявлення й, у крайніх випадках, людських втрат.
Для України ця історія має подвійне значення. По-перше, Франція залишається одним з найближчих партнерів Києва, і внутрішня готовність французького суспільства до довгої, дорогої підтримки війна в Україні критично важлива. По-друге, саме український досвід демонструє, що заперечення війни не захищає від її приходу, а лише робить шок болючішим.
Зрештою, дискусія, яку відкрив генерал Мандон, неминуча. Одні країни вирішують її через обовʼязковий призов, інші – через добровольці і фінансові стимули, треті – через підвищення витрат на оборону й переозброєння. Франція шукає власну формулу між памʼяттю про масові могили XX століття й усвідомленням, що російська загроза XXI століття вимагає не лише гучних промов, а й реальної готовності платити ціну за свободу.
У підсумку скандал навколо слів «ми маємо прийняти можливість втратити наших дітей» – це не лише про одного генерала. Це про те, як Франція, французька армія, Емманюель Макрон і вся Європа входять у нову епоху, де війна в Україні, безпека Європи, оборона ЄС, російська загроза, призов у Франції, добровільна військова служба, НАТО, мобілізація суспільства та ядерна держава Франція стають не теорією, а щоденним політичним порядком денним.
