Російська війна проти України давно ведеться не лише на фронті й не лише ракетами. Її невидима частина проходить через офіси авіакомпаній, логістичні фірми, експортні декларації, компоненти подвійного призначення й країни, які не звикли бачити себе полем битви. Японія стала саме таким полем.
Після повномасштабного вторгнення західні столиці вислали сотні російських розвідників і перекрили Кремлю доступ до частини технологій, потрібних для виробництва зброї. Але російська система не зупинилася. Вона почала шукати слабші місця — юрисдикції з розвиненою промисловістю, але недостатньо жорсткими інструментами контррозвідки.
Так Токіо став одним із ключових вузлів. Японія має високотехнологічну індустрію, глобальні ланцюги постачання, потужну електроніку, верстати, мікрочипи, передавачі й компоненти, які можуть працювати як у цивільних пристроях, так і в ракетах чи дронах. Водночас її правова система довго залишалася погано пристосованою до сучасного шпигунства.
За оцінкою Дейком, японський випадок показує головну особливість путінської війни на виснаження: Росія виживає не тільки завдяки мобілізації, нафті й репресіям, а й завдяки здатності проникати в чужі технологічні екосистеми. Там, де санкції малюють заборону на папері, розвідка шукає обхідний маршрут у реальному світі.
У центрі цієї схеми опинилася маловідома структура російської військової розвідки — 20-те управління ГРУ. Його завдання не зводиться до класичного збору секретів. Це приклад нової промислової розвідки воєнного часу: знайти технологію, купити її під прикриттям, викрасти через посередника або провести через третю країну так, щоб вона зрештою опинилася в Росії.
Такі операції не мають вигляду шпигунського роману. Вони буденніші й тому небезпечніші. Дипломат, працівник державної компанії, представник авіалінії, бізнес-партнер, експедитор, брокер, дрібний посередник — кожен може бути ланкою. У підсумку заборонений компонент не летить напряму з Токіо до Москви. Він їде через країну, яка не ставить зайвих питань.
Відновлювальні роботи в Києві, Україна, після нічного ракетного обстрілу минулого тижня — Паула Бронштейн
Саме тому японський високотехнологічний експорт став для Росії таким важливим. Не потрібно, щоб японська компанія свідомо продавала товар російському оборонному сектору. Достатньо, щоб компонент потрапив до В’єтнаму, Китаю, Шрі-Ланки, Узбекистану або іншої проміжної точки, де контроль слабший, а кінцевого покупця легше замаскувати.
Українські урядові оцінки вказують, що переважна більшість російських ракет і дронів містить японські компоненти. Це не означає, що Японія підтримує війну. Це означає інше: її технологічна продукція настільки якісна й поширена, що стала бажаною здобиччю для російської воєнної економіки.
Після ударів по українських містах слідчі неодноразово знаходили в уламках російської зброї японські плати, модулі, передавачі й напівпровідники. Один із найбільш промовистих випадків — ракета Х-101, яка зруйнувала житловий будинок у Києві й убила десятки людей. Її роботу забезпечували компоненти, експорт яких до Росії мав бути заблокований.
Це і є моральна точка цієї історії. Деталь, яка в мирному світі могла бути частиною промислової системи, у російському ланцюгу перетворюється на елемент смерті. Мікрочип, модуль зв’язку або японський комп’ютерний блок не мають політичної волі. Але вони отримують її, коли потрапляють у корпус ракети, що летить на житловий квартал.
Фігура Максима Фільченкова стала символом цієї невидимої інфраструктури. Під прикриттям роботи в офісі російської державної авіакомпанії Aeroflot у Токіо він, за оцінками західних спецслужб, координував діяльність, пов’язану з пошуком і доставкою технологій до Росії. Його офіс розташований у висотці неподалік від японського Національного поліцейського агентства.
Ця географічна близькість майже символічна. Російська операція, яка могла допомагати воєнній машині Кремля, діяла не в далекому порту й не на периферії. Вона існувала в центрі столиці країни, яка публічно підтримує Україну, приєдналася до санкцій і вийшла за межі свого післявоєнного табу, надаючи Києву військове спорядження.
Офіс Proco Air знаходиться на шостому поверсі цієї будівлі в Токіо. Компанія рекламує себе як «міст між Японією та Росією» — Чанг Лі
Aeroflot давно є зручним прикриттям для російської розвідки. Ще з радянських часів державна авіакомпанія давала офіцерам можливість переміщатися, заводити контакти, працювати з логістикою й маскувати інтерес до технологій під комерційні потреби. Після санкцій формальні рейси й партнерства змінилися, але мережевий потенціал не зник.
Важливу роль у таких схемах відіграють логістичні компанії. Вони не обов’язково є частиною розвідки. Часто вони просто перевозять дозволені товари, орендують вантажні місця, шукають маршрути через треті країни й живуть у сірій зоні між бізнесом, санкціями та політикою. Але саме через такі сірі зони розвідки й проводять найчутливіші вантажі.
У японській історії помітною стала компанія Proco Air, яка позиціонує себе як міст між Японією та Росією. Такий опис сам по собі не є злочином. Торгівля з Росією не заборонена повністю, а медичне обладнання, косметика чи інші цивільні товари можуть законно рухатися навіть після санкцій. Проблема починається там, де звичайна логістика стикається з людьми, пов’язаними з російською розвідкою.
Власник Proco Air Такехіко Мікі стверджує, що не знав про розвідувальні зв’язки свого російського партнера й не перевозив заборонені товари. Але сама наявність контактів, маршрутів і спроб працювати з вантажами до Росії показує, наскільки тонкою стала межа між нормальним бізнесом і інфраструктурою обходу санкцій.
Особливо показовою є історія з вантажем медичного обладнання до російської компанії R-Pharm. Формально вона не перебуває під японськими санкціями. Але її засновник має тісні зв’язки з Володимиром Путіним і відкрито говорив про підтримку фронту. Для японського експортного контролю це складний випадок: товар може бути дозволеним, компанія — не заблокованою, але політичний контекст робить операцію частиною ширшої картини.
Так працює санкційна ерозія. Система не ламається одним великим порушенням. Вона розмивається тисячами дрібних переходів: один товар не заборонений, одна компанія не в списку, один маршрут проходить через третю країну, один посередник не знає всього ланцюга, один офіцер працює під цивільною легендою. У підсумку російська ракета знову отримує потрібні деталі.
Фотографія президента Володимира Путіна з Олексієм Репіком, засновником московської фармацевтичної компанії «Р-Фарм», у Кремлі у 2025 році, надана російськими державними ЗМІ — Фото басейну Олександра Казакова
Японія не є байдужою до України. Вона приєдналася до санкцій у перший день повномасштабної агресії, підтримувала Київ політично, надсилала бронежилети, шоломи й гуманітарну допомогу. Для країни з післявоєнною пацифістською традицією це було важливим зсувом. Але політична солідарність виявилася швидшою, ніж перебудова розвідувального й правового апарату.
Проблема в тому, що Японія історично будувала себе не як держава активної зовнішньої розвідки. Після Другої світової війни її безпекові можливості були свідомо обмежені. Країна не має повноцінної зовнішньої розвідувальної служби, а законодавство про шпигунство лишається слабким порівняно з викликами, які створюють Росія, Китай, Північна Корея й сучасні технологічні війни.
Через це японська поліція часто змушена переслідувати шпигунство непрямими способами — через конкуренційне право, порушення комерційної таємниці або експортні норми. Якщо іноземний офіцер встиг виїхати, справа може закінчитися покаранням місцевого контакту, а не нейтралізацією мережі. Для професійної розвідки це прийнятний ризик.
Саме так Японія стала зручною територією для російських служб. Тут є потрібні технології, розвинена промисловість, глибокі торговельні зв’язки з Азією, багато логістичних маршрутів і недостатньо гострі правові інструменти. Для ГРУ це не слабка держава. Це сильна держава з вразливою ділянкою.
Уряд у Токіо це дедалі краще розуміє. Представники правлячої Ліберально-демократичної партії говорять про відчуття кризи, а прем’єрка Санае Такаїчі просуває посилення розвідувальних можливостей. Це не лише українська тема. Для Японії російська активність є попередженням про ширший світ, у якому технологічні секрети, промислові ланцюги й цивільні компанії стають частиною безпекового фронту.
Але реакція Токіо поки що виглядає повільною. Україна неодноразово передавала японському МЗС списки й фотографії компонентів, знайдених у російській зброї. У цих переліках фігурували вироби великих японських компаній — від електроніки до напівпровідників. Самі компанії заперечують свідоме порушення санкцій і наголошують на дотриманні правил.
Національне поліцейське агентство в Токіо. Офіс Аерофлоту знаходиться за 10 хвилин ходьби — Чанг Лі
Це правдоподібно. Великі корпорації рідко прямо продають військові компоненти Росії після запровадження санкцій. Але сучасний експортний контроль не може зупинятися на першому покупцеві. Він має бачити ланцюг, ризиковані юрисдикції, повторні продажі, підозрілі логістичні компанії, незвичні обсяги й товари, які раптом масово з’являються в країнах-посередниках.
Найбільша слабкість санкцій полягає в тому, що вони були створені як юридичні списки, а Росія воює як адаптивна мережа. Кремль не обов’язково шукає один великий канал постачання. Він збирає багато малих. Якщо один закривають, інший проходить через В’єтнам. Якщо з’являється ризик у Європі, активізується Азія. Якщо виробник більше не продає, товар купує посередник.
Тому боротьба з російським технологічним імпортом вимагає не лише санкцій, а й розвідки, фінансового моніторингу, співпраці митниць, тиску на логістику й політичної готовності діяти до того, як компонент опиниться в уламках ракети. Японія має економічну вагу для такої боротьби, але їй бракує традиції агресивної контррозвідувальної роботи.
Це також питання довіри союзників. Якщо українські слідчі знаходять японські компоненти в російських ракетах, а західні спецслужби бачать російських офіцерів у Токіо, від Японії очікують не лише заяв про підтримку Києва. Від неї очікують дій: розслідувань, висилок, кримінальних справ, посилення законів, контролю за реекспортом і тиску на компанії, які працюють у ризикових маршрутах.
Для Путіна така японська вразливість є стратегічним подарунком. Росія не може самостійно виробляти весь спектр високоточних компонентів, яких потребує сучасна війна. Її оборонна промисловість залежить від імпортних технологій, навіть якщо офіційна пропаганда говорить про самодостатність. Кожна прогалина в санкціях продовжує життя її ракетному й дроновому арсеналу.
Саме тому історія токійського офісу Aeroflot має значення більше, ніж доля одного можливого розвідника. Вона показує, як Кремль перетворює цивільні структури на елементи війни. Авіакомпанія стає прикриттям, логістична фірма — маршрутом, фармацевтична угода — частиною політичного контексту, а країна-союзник України — джерелом компонентів, що повертаються на поле бою проти неї.
Вхід до офісу Аерофлоту в Токіо в липні. Шпигуни ГРУ використовували роботу в Аерофлоті як прикриття ще з радянських часів — Чанг Лі
Ця схема не є унікально японською. Росія використовує подібні канали в Азії, на Близькому Сході, у Кавказькому регіоні й Центральній Азії. Але Японія особлива через якість своїх технологій і слабкість шпигунського законодавства. Саме ця комбінація робить її для ГРУ ціннішою, ніж багато країн із менш розвиненою промисловістю.
Для Токіо це момент стратегічного дорослішання. Післявоєнна модель, у якій Японія покладалася на економічну силу, американський захист і обережну безпекову політику, більше не відповідає реальності. Світ, у якому ракета по Києву може містити японський модуль, змушує країну переглянути межу між комерцією й війною.
Питання не в тому, чи Японія підтримує Україну. Питання в тому, чи здатна вона захистити власну технологічну базу від використання Росією. Якщо не здатна, її промислова перевага стає чужим військовим ресурсом. І тоді навіть найщиріші дипломатичні заяви не змінять того факту, що японські компоненти можуть працювати всередині російської зброї.
Путінська Росія не перемогла санкції. Вона навчилася жити між ними. Вона шукає не відкриті двері, а щілини; не прямі поставки, а проміжні ланцюги; не офіційних союзників, а корисних посередників. Японія стала однією з таких щілин не через симпатію до Кремля, а через невідповідність своїх правил новій природі війни.
Закрити цю щілину означає не лише ухвалити суворіші закони про шпигунство. Це означає визнати, що сучасна війна проходить через комерційні бази даних, митні декларації, корпоративні продажі, авіавантажі й технологічні каталоги. Там, де держава не бачить ланцюга, його бачить розвідка противника.
Російський офіс у токійській висотці є лише видимим фрагментом більшої системи. Її справжня сила — у непомітності, у здатності виглядати як бізнес, логістика, торгівля й рутина. Але саме ця рутина може закінчуватися вибухом у Києві, Харкові чи Одесі.
200-т метрове судно під прапором Ліберії з кукурудзою, що прямує до Бангладеш, виходить з українського порту Одеса в березні — Оксана Парафенюк
Тому японський урок виходить далеко за межі Японії. Санкції проти Росії працюють лише тоді, коли союзники розуміють: експортний контроль — це не бухгалтерія, а контррозвідка; технології подвійного призначення — не нейтральний товар, а потенційна зброя; а шпигунство ХХІ століття дедалі частіше приходить не в темному плащі, а з візитівкою логістичного партнера.
