Коли Ізраїль та ХАМАС нарешті погодилися на угоду про припинення вогню, реакція Ірану була напрочуд стриманою. Країна, яка десятиліттями виступала головним спонсором палестинського руху, цього разу обрала тон дипломатії замість загроз. Міністерство закордонних справ Тегерана заявило, що «завжди підтримує будь-яку ініціативу, спрямовану на припинення геноцидної війни», фактично схваливши мирну домовленість.
За словами експертів, ця позиція — не прояв гуманізму, а ознака стратегічної слабкості. За останні два роки Іран утратив більшість своїх регіональних важелів. Після ліквідації лідерів «Хезболли» в Лівані, падіння режиму Башара Асада в Сирії та нищівної ізраїльсько-американської кампанії проти його військової інфраструктури, Тегеран змушений змінювати тактику.
Колись головний «антиізраїльський» стовп регіону, Іран сьогодні нагадує гравця, який втратив карту, але прагне залишитись у грі. Внутрішні проблеми лише підсилюють цей тиск: санкції ООН знову вдарили по економіці, інфляція зростає, валюта знецінюється, а населення дедалі частіше виходить на протести через злидні.
На тлі такого занепаду Іран намагається знайти нову форму впливу — дипломатичну. Його меседжі до арабських країн сповнені натяків на готовність до діалогу. У центрі цієї стратегії — спроба знову позиціонувати себе як «гаранта справедливості» для мусульманського світу, не вдаючись до прямої конфронтації.
Після ізраїльського удару по зустрічі представників ХАМАС у Катарі, Тегеран прагне використати образ «загального ворога» — Ізраїлю — щоб зблизитися навіть із тими арабськими урядами, які раніше ставилися до нього вороже. Проте ця спроба виглядає радше спробою зберегти обличчя, ніж реальним поверненням до впливу.
Іранська дипломатія завжди поєднувала ідеологію та прагматизм. Тепер перевагу отримує другий компонент. У заяві зовнішньополітичного відомства Іран визнав право ХАМАС «самостійно ухвалювати рішення». Це звучить як сигнал: Тегеран дистанціюється від бойовиків, щоб не нести відповідальність за їхні поразки.
Після 12-денної війни з Ізраїлем, у яку на фінальному етапі втрутилися США, Іран зазнав колосальних втрат. Частина ядерних об’єктів була зруйнована, а військово-промисловий комплекс ослаблений настільки, що нині країна не може швидко відновити свій потенціал. Саме тому в його риториці вперше з’явився натяк на готовність до переговорів.
Аналітики зазначають, що ослаблений Іран може спробувати розіграти карту «миротворця». Якщо він допоможе стабілізувати ситуацію в Газі, то зможе отримати дипломатичні дивіденди серед мусульманських країн. Такий крок також може частково зняти тиск санкцій, принаймні на гуманітарному рівні.
Однак позиція Ірану залишається суперечливою. Попри заяви про підтримку миру, Тегеран не відмовився від риторики щодо «ізраїльської агресії» та «расистських планів сіонізму». Це дає йому змогу зберігати обличчя перед внутрішньою аудиторією, для якої антиізраїльська лінія — основа державної ідеології.
З іншого боку, арабські держави, включно з Саудівською Аравією, Катаром і ОАЕ, демонструють іншу динаміку: вони підтримують угоду про перемир’я, просувають відновлення Газі та зміцнення регіональної стабільності. Іран залишається на узбіччі цього процесу — без союзників і без довіри.
Після падіння режиму Асада Іран утратив коридор до Середземного моря, який десятиліттями забезпечував йому стратегічну перевагу. Тепер він змушений шукати нові дипломатичні маршрути через Ірак і Перську затоку. Цей розворот демонструє: Тегеран визнав, що його колишня політика підтримки проксі-груп більше не працює.
Попри це, він намагається перетворити поразку на можливість. Іран прагне позиціонувати себе як «регулятора» майбутнього врегулювання. У дипломатичних колах уже з’явилися повідомлення, що іранські посередники готові долучитися до переговорів про післявоєнну реконструкцію Гази.
Економічні мотиви очевидні. Країна потребує грошових вливань і шляхів обходу санкцій. Мирний процес може відкрити нові канали для співпраці з країнами Перської затоки, які, попри минулі розбіжності, мають інтерес до стабільності регіону. Іран прагне стати її частиною, навіть якщо для цього доведеться змінити риторику.
Втім, головний виклик для Тегерана полягає у втраті довіри. Після десятиліть експорту революції, підтримки терористичних угруповань і прихованих ядерних програм, мало хто готовий бачити Іран партнером. Навіть Китай і Росія, які традиційно виступали його покровителями, сьогодні поводяться обережно.
Іранська спроба «перезапуску» може виявитися останньою можливістю втримати хоч якийсь статус у регіоні. Замість військових інструментів він змушений опановувати дипломатію, замість гасел — шукати економічні рішення. І якщо йому вдасться зіграти роль посередника, це може стати початком нової ери — більш прагматичної, але менш впливової.
Світова увага нині зосереджена на тому, чи витримає нове перемир’я між Ізраїлем і ХАМАС. Іран, хоч і заявив про підтримку миру, залишиться під мікроскопом: чи дійсно він змінив курс, чи лише чекає слушного моменту, щоб повернутися до старої гри.
