На вулицях Тегерана знову майорять прапори й лунають гасла річниці революції 1979. Влада показує картинку мобілізації, але цього разу святкування проходить під відчутним страхом: у морі поруч «чергують» військові кораблі США.
Режим, що прийшов після повалення шаха, робить ставку на ритуал єдності, коли країна розколота. Після масових протестів в Ірані у січні й жорсткого придушення суспільство звучить двома голосами — від «Бог великий» до «смерть диктатору».
Цей розкол підсилює зовнішній тиск: адміністрація Трампа дала зрозуміти, що провал домовленостей може означати удар. Пентагон готує другий авіаносець для можливого розгортання в регіоні, розширюючи спектр військових опцій.
За оцінкою редакції Дейком, комбінація «свято + репресії + флот» — це не випадковий збіг, а тактика взаємного примусу: Тегеран демонструє непоступливість, Вашингтон — готовність підняти ставки, а переговори стають ширмою для торгу силою.
Президент Масуд Пезешкіан на трибуні визнав «великий сум» через події протестів і заявив про обов’язок допомогти постраждалим. Це незвично м’яка інтонація для системи, яка паралельно посилює арешти й чистки навіть серед реформістів.
Втім, Пезешкіан одразу прив’язав внутрішню кризу до зовнішньої: влада знову говорить про «західну пропаганду» і змови США та Ізраїлю. Така рамка зручна — вона перетворює соціальні вимоги на «фронт» проти ворога, а не на переговори з громадянами.
Ключовий нерв — ядерні переговори. Перший раунд непрямих контактів пройшов у Омані, і сторони досі не оголосили дату продовження. У регіоні це читають як паузу, в якій воєнні приготування можуть випередити дипломатію.
Тегеран наполягає: обговорюють лише ядерну програму, без пакета про ракети й проксі. Цю позицію публічно повторював іранський високопосадовець Алі Ларіджані, підкреслюючи «вузький мандат» діалогу.
США ж, за даними низки повідомлень, хочуть ширшої формули: обмеження збагачення, питання балістичних ракет і згортання підтримки проксі-міліцій. Саме ця різниця в «пакеті» найчастіше валить угоди: кожен пункт для іншої сторони виглядає як капітуляція.
На тлі паузи Вашингтон нарощує присутність: один авіаносець уже в регіоні, а другий готують «на випадок», якщо переговори зірвуться. Це сигнал не лише Ірану, а й союзникам США — що Білий дім не хоче виглядати слабким після попередніх ескалацій.
Іран відповідає мовою «опору» та символів. Революційні ралі, спалення прапорів, карикатури на Трампа — це спосіб «зашити» легітимність, коли економіка давить санкціями, а молодь не бачить майбутнього. Проблема в тому, що символи не гасять ціни й безробіття.
Найгірша новина для будь-якої стабільності — масштаби насильства всередині країни. Активісти та правозахисні джерела говорять про тисячі загиблих під час придушення протестів; Тегеран називає менші цифри. Розрив у підрахунках — маркер того, наскільки зламаний суспільний договір.
Тут виникає пастка: чим жорсткіша зачистка, тим менше простору для компромісу з Заходом. Будь-яка угода з США всередині Ірану виглядатиме поступкою «під тиском флоту», а опозиція трактуватиме її як слабкість режиму, який щойно стріляв у демонстрантів.
Водночас і для Трампа компроміс токсичний: внутрішня політика США нині не винагороджує «м’якість» щодо Ірану. Тому фрази про «або угода, або жорсткі дії» стають частиною переговорної техніки, але з реальною ціною — кожен день додає ризику випадкового зіткнення.
Регіональні гравці намагаються знизити температуру. Оман традиційно продає себе як нейтральний посередник, а Ларіджані паралельно веде консультації в Перській затоці, зокрема в Катарі. Це схоже на «дипломатичну страховку» перед можливим зривом.
Та навіть найкраща медіація не розв’язує головного: недовіри після попередніх ударів і зривів. У Тегерані постійно повторюють тезу «нас атакували під час переговорів», у Вашингтоні — «іранці тягнуть час». Доки ці наративи живі, угода крихка.
Практична логіка найближчих тижнів проста: сторони тестуватимуть поріг болю. США — демонстрацією сили в Перській затоці, Іран — внутрішньою мобілізацією й сигналами, що режим контролює вулицю. Але що більше сили, то менше місця для «виходу без приниження».
Найнебезпечніший сценарій — коли внутрішня поляризація підштовхне владу до зовнішньої конфронтації як до «клею» для еліт. Саме так авторитарні системи інколи перекладають розмову з цін і корупції на «оборону батьківщини», змінюючи порядок денний.
Вихід, який називають іранські аналітики, — переговори не лише із Заходом, а й із власним суспільством. Проте поки тривають арешти реформістів і закриття просторів для критики, у Тегерана лишається один інструмент: страх. А страх погано сумісний із довірою, без якої жодна ядерна угода не живе довго.
