Іранська політика входить у фазу, де жалоба, помста й боротьба за владу дедалі важче відділяються одна від одної. Після похорону аятоли Алі Хаменеї, убитого на початку війни США та Ізраїлю проти Ірану, жорстке крило режиму почало відкрито піднімати ставки у протистоянні з Вашингтоном і Тель-Авівом.
Гасла проти Америки десятиліттями були частиною офіційного ритуалу Ісламської Республіки. Але нинішня хвиля риторики має інший тон. Вона адресована не абстрактному ворогу, а конкретним політичним фігурам — Дональду Трампу й Біньяміну Нетаньягу. Після тижня похоронних церемоній заклики до відплати стали не фоном, а політичним інструментом.
На траурних заходах у Тегерані з’явилися червоні шиїтські символи помсти, а частина прихильників режиму несла плакати з прямими погрозами на адресу американського президента. Для іранських яструбів смерть верховного лідера стала не лише національною травмою, а й приводом зірвати дипломатичну рамку, яка ще недавно мала втримати США та Іран від повномасштабної війни.
За оцінкою Дейком, головне питання тепер не в самій гучності погроз, а в тому, хто контролює їхній політичний наслідок. Якщо радикальна риторика залишається клапаном для випуску гніву, вона може співіснувати з переговорами. Якщо ж вона стає програмою дій, крихке перемир’я перетворюється на вступ до нової фази війни.
Після смерті Хаменеї влада перейшла до його сина Моджтаби, але саме його тиша під час похоронних церемоній породила більше питань, ніж відповідей. Він не з’являвся публічно, що одразу викликало припущення про стан здоров’я, реальну керованість системи й баланс сил усередині режиму. Його заява після похорону стала тому особливо важливою.
Моджтаба Хаменеї пообіцяв помсту за кров батька й усіх загиблих у двох війнах. У країні, де мова революційної легітимності завжди будувалася на мучеництві, така фраза не є просто емоційною декларацією. Вона працює як політичний дозвіл для силовиків, проповідників, депутатів і медіа посилити тиск на будь-яку лінію компромісу.
Саме після цієї заяви жорсткі сигнали стали системнішими. Представники Ради національної безпеки, наближені до влади священнослужителі й державні речники заговорили про необхідність покарати тих, хто наказував, здійснював або підтримував удар по верховному лідеру. Формально вони не завжди називали конкретну дію. Політичний зміст був зрозумілий.
Для Трампа ця хвиля погроз має особистий і стратегічний вимір. Він давно є в Ірані символом американського тиску: санкції, вихід із попередньої ядерної рамки, економічна ізоляція, вбивство генерала Касема Сулеймані у 2020 році. Тепер до цього додалася війна, яка почалася з удару, що забрав життя Хаменеї.
Тому нинішня ненависть до Трампа не виникла раптово. Вона накопичувалася роками й тепер отримала нову форму. Для радикального крила режиму він є не просто президентом ворожої держави, а персоніфікацією приниження, санкцій, військових ударів і загрози самому існуванню Ісламської Республіки.
Ізраїльський прем’єр Біньямін Нетаньягу займає в цій риториці друге, але не менш важливе місце. Війна США та Ізраїлю проти Ірану дала іранським яструбам можливість об’єднати два старі образи ворога в один сюжет: американська сила й ізраїльська загроза діють разом, а отже відповідь Ірану має бути не дипломатичною, а історичною.
У цьому й полягає небезпека моменту. Дипломатія потребує двозначності, пауз і простору для відступу. Риторика помсти потребує ясності, ворога й дії. Коли ці дві логіки стикаються, навіть ті посадовці, які хотіли б зберегти переговорний канал, змушені говорити мовою твердості, щоб не виглядати слабкими перед власними радикалами.
Це особливо помітно після відновлення ударів у районі Ормузької протоки. Іранський Корпус вартових ісламської революції атакував комерційні судна, Вашингтон відповів масованими авіаударами, а Трамп оголосив перемир’я фактично завершеним. У такій атмосфері кожна заява про помсту вже не є внутрішньою риторикою; вона стає частиною воєнної динаміки.
Ормуз тут відіграє роль не лише географічного важеля, а й політичної сцени. Жорстке крило режиму може показувати, що Іран не обмежиться жалобою й дипломатичними нотами. Атаки на судноплавство, погрози американським об’єктам і заяви про контроль над протокою стають доказом, що країна здатна завдавати болю глобальній економіці.
Водночас у самій іранській системі немає очевидної єдності. Частина еліти може вважати, що пряма помста проти американських або ізраїльських лідерів була б самогубною ескалацією. Інша частина бачить у ній спосіб зберегти революційну легітимність після втрати Хаменеї. Між цими позиціями й розгортається боротьба за курс.
Моджтаба Хаменеї опинився в особливо складній ролі. Щоб успадкувати не лише посаду, а й авторитет батька, він має демонструвати незламність. Але що сильніше він підштовхує систему до риторики помсти, то менше простору залишається для політичного маневру. Новий лідер може зміцнювати себе словами, які потім змушений буде підтверджувати діями.
Для Корпусу вартових це створює можливість посилити власний вплив. Коли країна живе в режимі помсти, саме силовики стають головними виконавцями волі держави. Вони контролюють ракети, дрони, регіональні мережі, частину економіки й значну частину воєнної символіки. Що більше політика зсувається до відплати, то сильнішим стає їхній голос.
Але це не означає, що Іран уже ухвалив рішення про персональну атаку проти американського президента чи ізраїльського прем’єра. Такі дії означали б якісно інший рівень війни й майже неминуче спричинили б нищівну відповідь. Наразі риторика радикалів радше показує тиск усередині режиму, ніж остаточну державну політику.
Саме в цьому полягає тонка межа. Авторитарні системи часто дозволяють радикалам говорити більше, ніж готова робити держава. Так влада випускає суспільний гнів, мобілізує базу й лякає супротивника. Але в умовах війни така тактика легко виходить з-під контролю: сказане публічно починає вимагати підтвердження.
Іран уже переживав подібну логіку після вбивства Сулеймані. Тоді режим мусив відповісти так, щоб зберегти обличчя, але не спровокувати повну війну зі США. Сьогодні завдання складніше. Хаменеї був не командиром, а верховним лідером, символом режиму й арбітром між фракціями. Його смерть піднімає ціну відповіді до майже сакрального рівня.
Саме тому погрози звучать так різко. Вони мають переконати прихильників режиму, що смерть лідера не залишиться без наслідків. Але для зовнішнього світу вони створюють інше враження: Іран може стати менш передбачуваним саме тоді, коли йому найбільше потрібна стратегічна тверезість.
США уважно читають ці сигнали. Трамп уже заявляв, що вважає себе головною ціллю Ірану, і це дає йому політичний аргумент для подальших ударів, блокади й тиску. Чим гучніше іранські яструби говорять про помсту, тим легше Вашингтону пояснювати власні дії як самозахист, навіть якщо вони розширюють війну.
Ізраїль також отримує додатковий простір для жорсткої лінії. Нетаньягу може подавати іранські погрози як доказ, що режим не можна стримати домовленостями. Для ізраїльської безпекової логіки це підсилює аргумент на користь превентивних ударів, розвідоперацій і подальшого військового тиску.
У підсумку радикальна іранська риторика може шкодити самому Ірану. Вона мобілізує внутрішню аудиторію, але одночасно згуртовує противників, посилює санкційну логіку, ускладнює європейське посередництво й робить будь-яку дипломатичну паузу політично токсичною для всіх сторін.
Водночас не можна недооцінювати емоційний стан іранського суспільства після похорону. Тижневі церемонії, державна жалоба, образи трун, релігійні символи мучеництва й нові американські удари створили атмосферу, у якій гнів легко перетворюється на політичний ресурс. Саме на цьому ресурсі зараз працюють яструби.
Питання в тому, чи зможуть прагматичні сили всередині режиму втримати цей гнів у межах контрольованої відповіді. Іран може обирати між різними формами помсти: ракетними ударами через регіональні фронти, атаками на судноплавство, кібератаками, операціями через союзні угруповання, політичним саботажем переговорів або демонстративними, але обмеженими воєнними діями.
Кожен із цих варіантів має свою ціну. Обмежена відповідь може розчарувати радикалів. Надто сильна — спровокувати удар, який ще більше виснажить іранську економіку та військову інфраструктуру. Відсутність відповіді — підірвати нове керівництво. Саме тому режим стоїть перед вибором не між миром і війною, а між різними рівнями ризику.
Для регіону це означає подальшу нестабільність. Ормуз, Ірак, Сирія, Ліван, Ємен і Червоне море можуть стати майданчиками непрямої відповіді. Іран не обов’язково обере один великий удар. Він може діяти серією менших операцій, щоб виснажувати США й Ізраїль, не переходячи одразу до катастрофічної межі.
Але саме така серія дрібніших ударів і є небезпечною. Вона створює постійний ризик помилки, випадкової загибелі великої кількості людей або удару по об’єкту, який Вашингтон чи Тель-Авів не зможуть залишити без масштабної відповіді. У війнах, де сторони говорять мовою помсти, випадковість часто стає архітектором ескалації.
Іранські яструби зараз намагаються довести, що країна не злякалася після смерті Хаменеї. Але справжній тест для нового керівництва полягає не в гучності погроз. Він полягає в здатності не дозволити помсті стати єдиною державною стратегією. Бо там, де політика зводиться до відплати, війна починає диктувати владі власні правила.
Смерть верховного лідера відкрила в Ірані не лише кризу спадкоємності, а й кризу міри. Скільки відповіді достатньо, щоб зберегти обличчя? Скільки помсти можна дозволити, не зруйнувавши державу? І хто в Тегерані тепер має останнє слово — новий лідер, силовики, радикальні clerics чи сама логіка війни?
Саме це робить нинішній момент таким небезпечним. Погрози можуть залишитися ритуалом, а можуть стати передмовою до операцій, які змінять масштаб конфлікту. США й Ізраїль готуються до другого варіанта. Іранські прагматики, якщо вони ще мають вплив, мають зробити все, щоб перший не переріс у другий.
Після похорону Хаменеї Іран опинився між скорботою й стратегічним розрахунком. Яструби хочуть перетворити скорботу на зброю. Дипломатія потребує, щоб вона залишилася політичним ритуалом. Від того, яка логіка переможе в Тегерані, залежить не лише майбутнє перемир’я зі США, а й те, чи стане Близький Схід полем нової, значно ширшої війни.
