У Брюсселі, серед блиску офіційних кабінетів і риторики підтримки України, є тема, про яку говорять тихо. Вона незручна, бо стосується грошей — тих самих, що течуть із Заходу до Москви, коли Європа купує російський газ. Це парадокс, який живить війну, від якої континент намагається врятуватися.
Минуло вже понад три роки від початку вторгнення, а Європейський Союз досі опинився між двома потоками — гуманітарним і грошовим. З одного боку, Брюссель переказав понад 167 мільярдів євро допомоги Україні. З іншого — сплатив Росії понад 213 мільярдів за енергоносії. Це не лише арифметика, це моральна формула сучасної Європи.
Попри скорочення залежності від російського палива на 90%, ЄС у 2025 році імпортував енергії на 11,4 мільярда євро. Серед покупців — країни, що голосніше за всіх говорять про підтримку Києва. Франція збільшила закупівлі на 40%, Нідерланди — на 72%, а Португалія — на рекордні 167%.
Аналітики Центру досліджень енергії та чистого повітря (CREA) називають це «самознищенням». Бо саме продаж енергоносіїв — головне джерело прибутку російського бюджету, з якого фінансуються ракети, що летять у Харків і Дніпро. «Кремль буквально отримує фінансування від тих, хто засуджує його злочини», — каже експерт Вайбгав Рагхунандан.
США дедалі жорсткіше тиснуть на союзників. Дональд Трамп, виступаючи в ООН, різко звинуватив європейців у лицемірстві: «Вони фінансують того, з ким воює Україна. Це принизливо». Його позиція прозора: припиніть купувати російську енергію й замініть її американською.
Та на практиці заміна не така проста. Європейські країни зв’язані довгостроковими контрактами — із TotalEnergies, Shell, Naturgy, Gunvor — укладеними ще до війни. Розірвати їх без офіційних санкцій означає заплатити штрафи або дати Москві подвійний прибуток. «Під контрактами типу take-or-pay, — пояснює представник німецького Мінекономіки, — компанія платить навіть тоді, коли не бере поставку. Це пастка, у якій виграє лише Кремль».
Франція виправдовується тим, що її порти приймають скраплений газ не для власного споживання, а транзитом до інших країн — зокрема Німеччини. У Парижі кажуть, що це «технічна логістика», не політика. Але, як визнають експерти Kpler, навіть «логістика» приносить Росії мільярди.
Люксембург і Брюссель намагаються не коментувати цифри. Єврокомісія каже, що повне ембарго на російські енергоносії настане не раніше 2028 року. І водночас обіцяє «уникнути енергетичних шоків». Ці два речення — про все, що варто знати про європейський прагматизм.
Історія цієї дилеми простягається далі, ніж здається. У 2021 році Європа купила в Росії енергії на 133 мільярди євро. Тоді це було «нормою глобального ринку». Тепер, навіть при десятикратному скороченні, залишки цих потоків живлять російську воєнну економіку.
Парадокс у тому, що країни, які закликають до санкцій, водночас стають транзитерами російського LNG. У Бельгії, наприклад, після заборони перевалки газу на треті ринки судна тепер розвантажують прямо в європейських портах. Фактично, європейська інфраструктура працює на російські контракти.
Російський газ із Ямалу продовжує надходити до Франції, Бельгії та Німеччини через компанію SEFE, яка контролює 10% німецької газотранспортної системи. Її представники визнають: контракт діє, і його неможливо зупинити без рішення ЄС. Німеччина, країна, що втратила «Північний потік», тепер знову отримує російський газ — лише іншим маршрутом.
Аналітики називають це «енергетичною шизофренією»: однією рукою Європа фінансує оборону України, іншою — оплачує танкове паливо для російської армії. Виграти від цього може лише Кремль.
Натомість Росія використовує кожен євроцент для стабілізації внутрішнього ринку. Енергетичні доходи дозволяють утримувати низьке безробіття, платити військовим і компенсувати санкційні втрати. Кремль не приховує: навіть обмежені продажі в Європу дають ресурс на продовження війни.
Тим часом Вашингтон просуває власний енергетичний план — збільшити постачання американського LNG до ЄС. Але, як попереджає дослідниця Колумбійського університету Анн-Софі Корбо, «вважати, що американський газ просто замінить російський — ілюзія». Американські компанії не підпорядковуються уряду, вони працюють за ринковими умовами, а не політичними.
Європейська залежність стає не лише економічною, а й стратегічною. Замінивши російське паливо на американське, континент ризикує потрапити в нову залежність — цього разу від політичних рішень Білого дому.
Водночас сама Європа опинилася перед моральним дзеркалом. Її бюджети фінансують оборону Києва, але рахунки за газ і нафту, сплачені Москві, підривають цю ж оборону. Це конфлікт не між країнами, а між логікою прибутку й совістю політики.
Поки контракти тривають, а санкції відкладаються, російська економіка продовжує функціонувати. І в той час, коли Україна просить зброю, її союзники фактично оплачують ворогові пальне.
У цій історії немає простих героїв. Є лише Європа, що намагається одночасно бути гуманною і раціональною, але щоразу втрачає частину власної цілісності.
