Тегеран тієї ночі світився вогнем — не святковим, а тривожним: багаття на перехрестях, ритмічні оплески, гасла проти влади. Свідки описують натовпи, що «не мають ні початку, ні кінця», і раптові постріли, які ламають ходу колони.
Історія 35-річної Паріси, яка передавала голосові повідомлення з вулиць столиці, стала типовою для нинішньої хвилі: мирна хода — і миттєвий провал у насильство. За її словами, силовики відкрили вогонь по чоловікові та його підлітковому синові, а натовп розбігся й одночасно розлютився.
Страх тепер — не емоція, а фон роботи й побуту: обговорюють «розмір зброї», поранення, нічні облави. Але навіть на цьому тлі люди знову виходять, бо відступ сприймають як поразку. За підрахунками редакції Дейком, саме поєднання страху й упертості стало ключовою соціальною формулою другої тижневої фази протестів.
Критичний чинник ескалації — інтернет-блекаут: урізані месенджери, зірвані дзвінки з-за кордону, відео з’являються із багатогодинною затримкою. Правозахисники прямо вказують: відключення зв’язку ховає масштаб репресій і ускладнює документування порушень прав людини.
Найбільша аналітична пастка — статистика жертв. Одні моніторингові підрахунки говорять про десятки загиблих, інші — про понад сотню; паралельно зростає кількість затриманих. Розбіжність не випадкова: за умов блекауту кожен підрахунок стає фрагментом мозаїки, а не повною картиною.
Сигнали з регіонів свідчать, що протести в Ірані давно вийшли за межі столичної політики. У повідомленнях фігурують курдські міста, східні провінції та південь: там, де соціальна напруга традиційно накладається на етнічні й економічні тріщини, постріли швидше стають «мовою держави».
Окремим маркером стала активність силовиків у таких точках, як Заходан (Zahedan): кадри зі стріляниною та розгоном після п’ятничної молитви працюють як інструмент залякування. Влада демонструє: контроль повертають не переговорами, а вогнем і патрулями.
Правозахисні структури, зокрема Amnesty International, наголошують: саме «ковдра тиші» від вимкненого інтернету створює умови для найгірших сценаріїв. Коли немає зв’язку, зникає й суспільний запобіжник — видимість, яка стримує надмірну силу.
Паралельно вмикається юридичний терор. Заяви про покарання «без поблажливості» та риторику на кшталт «ворог Бога» читають як натяк на смертні вироки, що мають деморалізувати й відсікти «коливних». У таких системах право перетворюється на продовження кийка.
Військові також публічно сигналізують про вихід на вулиці для «захисту стратегічної інфраструктури». Це важлива зміна: коли в кадрі не лише поліція, а й армійська логіка охорони об’єктів, протести автоматично класифікують як загрозу державності.
Тактика режиму має дві колії: придушення і наратив. Державні медіа підкреслюють підпали та руйнування банків, адміністрацій, об’єктів безпеки — і цим виправдовують силову відповідь. Для зовнішнього світу це упаковують як боротьбу з «терором», а не з громадянами.
Але «вулиця» складається не тільки з радикальних груп. У відео та свідченнях повторюється сюжет сімейних колон, співу й скандувань, де агресія не стартова, а реактивна — відповідь на стрілянину, арешти, раптові рейди. Саме ця суміш робить кризу непередбачуваною.
Найбільш тривожні сигнали — медичні: перевантажені відділення невідкладної допомоги, дефіцит крові, поранення від куль і дробу. Навіть якщо частину повідомлень важко незалежно підтвердити, сам патерн повторюється в різних джерелах і регіонах, а отже ризик системний.
Директор Iran Human Rights Махмуд Амірі-Могаддам у публічних коментарях попереджає: режим історично ставить самозбереження вище за життя людей. Ця теза важлива не як гасло, а як опис механізму: коли ціна поступок здається смертельною, влада обирає ескалацію.
Зовнішній фактор теж підливає бензин. Заяви Дональда Трампа про готовність «допомогти» та повідомлення про обговорення опцій ударів підштовхують Тегеран до жорсткішої рамки «облоги», де будь-який протест пояснюють іноземним втручанням.
Стратегічно Іран входить у сценарій «подвійного стиску»: економічний спад і політична нелегітимність підсилюють одне одного. Різке падіння довіри до інститутів робить навіть часткові поступки недостатніми, а брутальність силовиків — каталізатором нових хвиль протесту.
У цьому контексті важливо, що блекаут — не просто цензура, а інструмент управління темпом подій. Він рве горизонтальні зв’язки між містами, ускладнює координацію страйків і водночас дозволяє владі «переписувати» картину в ефірі. Саме тому його називають «зброєю тиші».
Раніше газета Дейком детально пояснювала логіку вимкнення мережі та її наслідки для підрахунку втрат у матеріалі від 10 січня 2026 року. Там ключовий висновок простий: що довше триває ізоляція, то сильніше зростає простір для насильства й дезінформації.
Що далі? Якщо влада робитиме ставку лише на силовиків і Корпус вартових ісламської революції, протестна енергія може перейти з вулиці в економіку — у саботаж, страйки, «тиху непокору». А якщо з’являться канали зв’язку і зовнішні верифікації, то головним полем битви стане правда про кількість жертв і відповідальність за них.
