Трамп отримав варіанти ударів по Ірану на тлі масових протестів

Наприкінці тижня в Женеві мають відновитися переговори США та Ірану, а в Перській затоці паралельно накопичується військова присутність. Дипломатія й демонстрація сили йдуть поруч, але з різними темпами й логіками.

Вашингтон наполягає на «нульовому» збагаченні урану як запобіжнику від ядерної зброї. У пакеті вимог також звучать балістичні ракети та регіональні союзники Тегерана — від проксі-угруповань до каналів постачання.

Тегеран відповідає власними «червоними лініями»: ядерна програма Ірану подається як право на мирну технологію, а збагачення урану — як символ суверенітету. Балістичні ракети Іран розглядає як ключову стримувальну «страховку».

Наприкінці тижня в Женеві мають відновитися переговори США та Ірану, а в Перській затоці паралельно накопичується військова присутність. Дипломатія й демонстрація сили йдуть поруч, але з різними темпами й логіками.

Вашингтон наполягає на «нульовому» збагаченні урану як запобіжнику від ядерної зброї. У пакеті вимог також звучать балістичні ракети та регіональні союзники Тегерана — від проксі-угруповань до каналів постачання.

Тегеран відповідає власними «червоними лініями»: ядерна програма Ірану подається як право на мирну технологію, а збагачення урану — як символ суверенітету. Балістичні ракети Іран розглядає як ключову стримувальну «страховку».

За оцінкою газети «Дейком», конфлікт упирається у різне тлумачення слабкості: США вважають, що тиск змусить капітулювати, а Іран — що поступки відкриють шлях до демонтажу режиму. Цей розрив робить компроміс дорожчим за самі ракети.

Внутрішній фон теж штовхає керівництво Ірану до жорсткості. Економічна криза та санкції з’їдають довіру, а відчуття «обложеної фортеці» часто стає інструментом мобілізації. Зовнішній ворог зручніший за внутрішні питання.

Після січневих потрясінь влада намагалася «закрити» вулицю силою, але напруга не зникла — вона перемістилася в університети, петиції та приватні розмови. Оцінки жертв і арештів різняться, що лише підсилює недовіру.

Студентські протести в Тегерані та інших містах повертають Іран у режим постійної турбулентності: режим не може одночасно тиснути назовні й бути спокійним удома. Кожна нова хвиля невдоволення робить поступки США політично токсичними.

На тлі цього США нарощують «залізо» і водночас сумніваються в простих рішеннях. Американські військові попереджають про високі ризики операції, дефіцит боєзапасів і обмежену готовність союзників, якщо конфлікт стане затяжним.

Ринок відчуває цю напругу швидше за дипломатів. Нафтові ціни зростали на ризикових очікуваннях перед переговорами США–Іран, закладаючи премію за можливий зрив і удар по маршрутах постачання. Для Тегерана це і загроза, і важіль.

Позиція верхівки пояснюється не лише «національною гордістю». ISW фіксувало, що Хаменеї публічно відкинув вимоги США щодо припинення збагачення та обмеження ракет — і це виглядає як маркер: відступ у цих пунктах трактуватимуть як слабкість системи.

Тут працює психологія авторитарної держави: якщо поступитися на символах, завтра вимагатимуть більше — так мислить ядро режиму. Тому санкції для них — болісні, але «переживані», а удар по ідентичності — потенційно смертельний.

Член ополчення хуситів, яке підтримує Іран, у Сані, Ємен, у 2024 році — Халед Абдулла/Reuters

Втім, «відмова» не означає відсутність торгу. У публічних обговореннях з’являється «з’їзд» із траси: обмежене цивільне збагачення під посиленим контролем як спосіб уникнути війни й зберегти обличчя обох сторін.

У Вашингтоні, однак, звучить інше: іранці нібито не визнають головної вимоги — відмови від збагачення. Віцепрезидент Джей Ді Венс прямо говорив, що Тегеран «ігнорує» базовий запит США, а отже часу на компроміс меншає.

Експертний скепсис щодо «нульового» збагачення теж зростає. Arms Control Association називає таку мету зайвою й нереалістичною для дієвої угоди: контроль і межі можуть стримувати ризики краще, ніж вимога, яку Іран сприймає як приниження.

Окремий вузол — балістичні ракети та проксі. Для США це «джерело нестабільності», для Ірану — інструмент відлякування. Звідси ризик регіонального «ефекту доміно», коли будь-який удар втягне сусідів і союзників.

Ліванський уряд уже публічно просив «Хезболлу» не втручатися у разі американського удару по Ірану — це показує, наскільки реалістичним вважають сценарій розширення конфлікту. Чим більше гравців, тим менше контрольованості й більше випадкових рішень.

Женева важлива ще й тому, що вона — майданчик «добрих послуг»: Швейцарія підтримує переговори, а Оман позиціонується як посередник. Це дає сторонам можливість говорити непрямо, не обмінюючись публічними ультиматумами щодня.

Та навіть ідеальний посередник не замінить політичної волі. З одного боку — Трамп, якому потрібна демонстрація контролю й результату; з іншого — Алі Хаменеї та Корпус вартових ісламської революції, для яких «поступка» може запустити тріщини в еліті.

Сценарій «малої угоди» виглядає найреалістичніше: ліміти на рівень і обсяг збагаченого урану, верифікація, пауза в частині санкцій. Ракети й регіональні мережі можуть винести в окремий трек, бо разом це політично непідйомно.

Натомість сценарій «зрив — удар — відповідь» може стати затяжним і дорогим для всіх. У самих США попереджають, що швидкої «перемоги за кілька днів» може не бути, а запаси і протиракетна оборона — не безмежні.

Для Ірану війна теж не гарантує стабільності: зовнішній удар здатен тимчасово згуртувати частину суспільства, але економіка й студентські протести можуть повернутися ще гостріше. Режим грає у гру, де кожна ставка підвищує ціну помилки.

Отже, відмова від вимог США — це не просто впертість, а логіка самозбереження ідеологічної держави. Питання тижня в Женеві звучить так: чи знайдуть сторони формулу, де «збагачення урану» і «безпека» не виглядатимуть як капітуляція — ні для Тегерана, ні для Вашингтона.

На подвір’ї університету в Тегерані гучніше за лекції звучить ритм оплесків і скандувань. Студенти виходять у чорному — як знак жалоби за загиблими, — і вчаться говорити вголос там, де мовчання стало правилом.

За повідомленнями правозахисників і студентських груп, протести в Ірані тривають другий день поспіль на кампусах у Тегерані та в Мешхеді. Відео з мітингів підтверджували міжнародні медіа, але масштаби хвилі складно оцінити через обмеження зв’язку.

Нинішній спалах — перший помітний університетський виклик після січневого придушення масових виступів. Оцінки втрат різняться: правозахисна HRANA називає понад 7 тис. загиблих, влада Ірану — 3 117; незалежно перевірити ці цифри важко.

На подвір’ї університету в Тегерані гучніше за лекції звучить ритм оплесків і скандувань. Студенти виходять у чорному — як знак жалоби за загиблими, — і вчаться говорити вголос там, де мовчання стало правилом.

За повідомленнями правозахисників і студентських груп, протести в Ірані тривають другий день поспіль на кампусах у Тегерані та в Мешхеді. Відео з мітингів підтверджували міжнародні медіа, але масштаби хвилі складно оцінити через обмеження зв’язку.

Нинішній спалах — перший помітний університетський виклик після січневого придушення масових виступів. Оцінки втрат різняться: правозахисна HRANA називає понад 7 тис. загиблих, влада Ірану — 3 117; незалежно перевірити ці цифри важко.

За оцінкою редакції «Дейком», повернення протесту саме в університетські кампуси — це сигнал про нову тактику суспільства: не «вийти на площу будь-якою ціною», а розхитувати систему зсередини інституцій, де ще лишається бодай мінімальний простір солідарності.

Зовнішній фон лише підливає напруги. Паралельно Іран живе в режимі очікування загострення з Вашингтоном: США нарощують військову присутність у регіоні, а в дискусіях звучить сценарій можливих ударів. Це створює нервову атмосферу, яку влада може використати як аргумент проти протестів.

Саме тут з’являється ключова суперечність: керівництво демонструє «жорсткість» назовні, але вдома змушене гасити незадоволення молоді й міст. Як зазначають оглядачі, студенти бачать цю слабкість і не вірять, що загрозою війни можна нескінченно виправдовувати репресії.

Самі гасла показують широту розколу. На частині акцій лунало «women, life, freedom», а також прямі випади проти Алі Хаменеї; на інших — символіка монархістів і симпатії до Рези Пехлеві. Це рідкісний мікс, який ускладнює для влади «єдиний ярлик» протесту.

Утім, протест поки що здебільшого не виходить за межі університетських дворів. Держава намагається утримати конфлікт «за парканом», підключаючи дисциплінарні погрози й силовий тиск на активних учасників. Саме так працює м’яка форма репресій, яка передує жорсткій.

Присутність Басідж — окрема загроза. Зіткнення між протестувальниками та пов’язаними з режимом групами вже фіксувалися, й це підвищує ризик ескалації без прямої участі поліції. Для влади це зручна схема: «не ми, а конфлікт усередині студентства».

Економічна криза — паливо, яке не гаситься кийками. AP пов’язує нову хвилю з обвалом валюти та довготривалим тиском санкцій США, що б’ють по цінах і перспективах молоді. Коли майбутнє дорожчає, а свобода дешевшає, протест стає раціональним вибором.

Тому нинішні арешти й залякування не «закривають» проблему — вони змінюють її форму. В університетах протест легше підтримувати мережами довіри, а пам’ять про січень — сильний мобілізатор. Звідси і риторика «ми не забудемо», яку поширюють студентські канали.

Додатковий політичний симптом — поява голосів «системних реформістів». The Guardian пише, що експрезидент Мохаммад Хатамі закликав звільнити заарештованих і визнав, що вони керуються відчаєм і протестом. Для Ірану це нетиповий жест у момент силового тиску.

У регіонах також відчутний рух: повідомлялося про наміри приєднатися студентам в Ісфагані. Якщо протест розшириться географічно, владі доведеться або посилювати державний розгін, або шукати «вихід без приниження» — третій шлях у таких системах рідкісний.

На цьому тлі відновлюються ядерні переговори, і вони стають не лише про центрифуги. Наступний раунд у Женеві заплановано на четвер, за посередництва Оману, — і будь-яка ескалація на вулицях підвищує ціну компромісів для Тегерана.

Логіка режиму проста: показати керованість удома, щоб торгуватися назовні. Але університетські протести підривають цей образ: дипломати бачать не лише переговорну позицію, а й крихкість легітимності. Для США це аргумент «тиснути сильніше», для Ірану — причина затягувати та вимагати гарантій.

Для України тут є непряма, але важлива лінія. Іран і Росія поглиблювали військово-технологічну взаємодію, зокрема навколо «Shahed»-кампанії РФ; аналітики фіксують іранське походження платформи та роль обходу експортного контролю. Внутрішня нестабільність Ірану може впливати на ці ланцюги — але напрям ефекту неочевидний.

Є й протилежний сценарій: зовнішній тиск і страх ударів підштовхують Тегеран до ще тіснішої кооперації з Москвою як «політичного тилу». Нещодавні повідомлення про чутливі оборонні контракти між Іраном і РФ підкреслюють, що вісь виживання може тільки зміцнюватися.

Суспільству в Ірані важливо інше: чи перетвориться студентський протест на загальнонаціональний рух, чи його «зачинять» у кампусах. Поки що університети виконують роль барометра: вони показують рівень невдоволення точніше, ніж офіційні новини й контрольовані цифри.

Тому найближчі дні — це тест на витривалість обох сторін. Якщо репресії стануть жорсткішими, можливий короткий спад і довший підземний опір. Якщо влада піде на точкові поступки, вона ризикує запустити ефект наслідування.

У підсумку протести в Ірані — це не «епізод», а конфлікт між поколінням, яке не приймає замкненого майбутнього, і системою, що тримається на страху. І поки ризик війни з США висить у повітрі, а ядерні переговори тривають, будь-яке студентське скандування стає ще й зовнішньополітичним фактором.

У Ірані почалася нова фаза тиску на політичне поле: силовики затримують лідерів реформістського табору, який десятиліттями працював у межах системи. Це виглядає як спроба «закрити клапан» керованого невдоволення після кривавих протестів січня.

За повідомленнями медіа та юристів, серед затриманих — Азар Мансурі, а також Ебрагім Асгарзаде й Мохсен Амінзаде; окремо вивезли з дому речника коаліції Джавада Емама. У матеріалах фігурує участь КВІР як інструмента «тихих» арештів.

Офіційний наратив зводиться до «загрози національній безпеці»: прокуратура і державні ЗМІ говорять про «дестабілізацію» та роботу «в інтересах США й Ізраїлю». Паралельно людей викликають до прокурорського офісу в тюрмі Евін — як до точки тиску і сигналу іншим.

У Ірані почалася нова фаза тиску на політичне поле: силовики затримують лідерів реформістського табору, який десятиліттями працював у межах системи. Це виглядає як спроба «закрити клапан» керованого невдоволення після кривавих протестів січня.

За повідомленнями медіа та юристів, серед затриманих — Азар Мансурі, а також Ебрагім Асгарзаде й Мохсен Амінзаде; окремо вивезли з дому речника коаліції Джавада Емама. У матеріалах фігурує участь КВІР як інструмента «тихих» арештів.

Офіційний наратив зводиться до «загрози національній безпеці»: прокуратура і державні ЗМІ говорять про «дестабілізацію» та роботу «в інтересах США й Ізраїлю». Паралельно людей викликають до прокурорського офісу в тюрмі Евін — як до точки тиску і сигналу іншим.

За попереднім аналізом «Дейком», влада б’є саме по реформістах, бо вони — місток між вулицею та інституціями: зламавши Реформістський фронт, режим скорочує шанси на переговорний вихід із внутрішньої кризи. Раніше редакція описувала цю логіку «колективного покарання».

Ключовий меседж озвучив голова судової влади: ті, хто критикує систему «зсередини», нібито «говорять те саме», що вороги Тегерана. У такій рамці будь-яка незгода — не політика, а «співпраця з противником», і це розширює простір для репресій.

Показова деталь — юридична невизначеність. Адвокат Ходжат Кермані прямо сказав, що сторона захисту не розуміє причин арештів і не бачить чітких обвинувачень: «ми фактично не знаємо, що спричинило ці затримання».

Тло цієї кампанії — післясічневі протести і жорстке придушення. Держава називала учасників «терористами» та «бунтівниками», але масштаби насильства стали ключовим фактором делегітимації, який змусив навіть поміркованих реформістів говорити різкіше.

Цифри загиблих лишаються політичним полем бою. Офіційно звучала оцінка близько 3 117 жертв, тоді як HRANA повідомляла про понад 6 000 верифікованих смертей і ще понад 17 000 випадків «під перевіркою» — тобто потенційно значно більше. Перевірка ускладнена інтернет-блекаутами.

Сам блекаут став інструментом управління кризою: він ріже канали координації протестів і одночасно зменшує можливість незалежної верифікації даних про арешти й загиблих. «Дейком» детально пояснював, як іранці обходять блокування та чому це стало частиною протистояння.

8 січня, в ніч, коли уряд Ірану відключив доступ до Інтернету, під час мітингу протестувальників у Тегерані були запалені багаття — Getty Images

Чому удар саме по реформістах — стратегічний. Реформістський фронт — «парасолька» багатьох фракцій; він допомагав мобілізувати виборця, а його риторика довго балансувала між «змінами» і лояльністю до ісламської системи. Тепер лояльна опозиція стає для режиму не буфером, а ризиком.

Окремі повідомлення пов’язують хвилю затримань із дискусією про перерозподіл влади на користь президента Масуда Пезешкіяна та ослаблення ролі верховного лідера Алі Хаменеї. Навіть якщо такі плани перебільшені, сама поява цієї теми робить її «червоною ганчіркою» для силового блоку.

Реакції всередині системи обережні, але помітні: партія «Національна єдність» закликала звільнити Мансурі, назвавши конфронтацію з мирними силами небезпечною в момент зовнішніх загроз і внутрішніх викликів. Це рідкісний приклад інституційного спротиву без виходу за рамки закону.

Для Пезешкіяна ситуація — пастка. Його пов’язують із реформістським середовищем, але реальна влада в питаннях безпеки часто зосереджена в руках структур на кшталт КВІР та судової вертикалі. Мовчання президента може відштовхнути базу, а відкритий протест — викликати ще жорсткішу відповідь.

У цьому сенсі арешти — не лише внутрішня чистка, а й демонстрація того, хто контролює правила гри. Як влучно сформулював аналітик International Crisis Group Алі Ваез, «після того як вулицю змусили мовчати, режим повернув погляд усередину» — щоб припекти навіть зародки інакомислення.

Десятки тисяч іранців вийшли на вулиці під час останнього повстання, зокрема антиурядового протесту в Тегерані — UGC, через Associated Press

Зовнішній контур не менш важливий: паралельно тривають контакти щодо ядерної програми, зокрема переговори в Маскаті за посередництва Оману. Для Тегерана це момент, коли треба переконати опонентів: внутрішнього розколу, який можна «дотиснути», немає.

Тому репресії виконують і дипломатичну функцію — «ми стабільні, ми керовані». Але ціна — подальша токсичність теми прав людини, яка посилює санкції та ізоляцію, а бізнес-канали робить вразливішими до політичних рішень партнерів.

Важливо й те, що самі протести стартували з економічних тригерів і швидко стали політичними. Це означає: навіть якщо силовики стишують вулицю, першопричини невдоволення — інфляція, безробіття, падіння добробуту — нікуди не зникають, а отже ризик повторення зростає.

Паралельно влада «закручує гайки» в суспільстві: у тих самих повідомленнях фігурує новий тюремний строк для нобелівської лауреатки Наргес Мохаммаді. Це робить сигнал однозначним: правозахисний сектор і політичні реформісти тепер в одному списку загроз.

Найближчі маркери — чи переростуть виклики до Евіну в серію показових процесів і чи розширять справи на регіональні структури реформістів. Якщо слідство залишатиметься розмитим, це означатиме: мета — не вирок, а страх і самоцензура еліт.

У довшій перспективі Іран ризикує знищити власний «поміркований запобіжник». Коли реформісти, які ще вчора грали за правилами, опиняються під арештами, суспільство втрачає легальні канали впливу — і це робить наступний вибух менш передбачуваним і більш радикальним.

У Маскаті дипломатія знову заговорила пошепки: рукостискання на фото, окремі кімнати для делегацій і посередник між ними. Та під цією ввічливістю — жорстке змагання волі, де будь-яка пауза може стати прологом до ударів.

Перший раунд переговорів США та Ірану пройшов в Омані у форматі непрямих консультацій. Міністр закордонних справ Сайїд Бадр аль-Бусаїді окремо зустрічався з іранською делегацією та командою США, яку очолювали Стів Віткофф і Джаред Кушнер.

Ключова суперечка лишається незмінною: ядерна програма Ірану і право на збагачення урану. Тегеран публічно відкидає вимогу про нульове збагачення, а Вашингтон повертає тему до «червоної лінії» — недопущення ядерної зброї. Як підрахувала редакція Дейком, саме ця різниця формулювань і є головною пасткою діалогу.

У Маскаті дипломатія знову заговорила пошепки: рукостискання на фото, окремі кімнати для делегацій і посередник між ними. Та під цією ввічливістю — жорстке змагання волі, де будь-яка пауза може стати прологом до ударів.

Перший раунд переговорів США та Ірану пройшов в Омані у форматі непрямих консультацій. Міністр закордонних справ Сайїд Бадр аль-Бусаїді окремо зустрічався з іранською делегацією та командою США, яку очолювали Стів Віткофф і Джаред Кушнер.

Ключова суперечка лишається незмінною: ядерна програма Ірану і право на збагачення урану. Тегеран публічно відкидає вимогу про нульове збагачення, а Вашингтон повертає тему до «червоної лінії» — недопущення ядерної зброї. Як підрахувала редакція Дейком, саме ця різниця формулювань і є головною пасткою діалогу.

Іран давно навчився перетворювати переговори на довгу дорогу: запропонувати «рамку», домовитися про наступну зустріч, а потім сперечатися про порядок денний. Це дає час, знижує тиск і дозволяє зберігати принципову позицію без формальної відмови від діалогу.

Для Дональда Трампа спокуса інша — швидкий «виграш», який можна показати виборцям як результат сили. Але швидка угода потребує вузького пакета, а в реальності на столі — не один, а кілька конфліктів, що чіпляються одне за одного.

Поза ядерною темою висить ще два «цвяхи»: баллістичні ракети та проксі-угруповання. Іран наполягає, що ракети не обговорюються, тоді як союзники США — насамперед Ізраїль — прагнуть ширших обмежень, аби зняти загрозу ударів по їхній території.

Паралельно Вашингтон тримає важіль сили: військові активи в регіоні й демонстративна готовність до ескалації в Перській затоці. «Армада» та авіаносний компонент мають підсилити переговори, але водночас скорочують час на помилку.

Іран відповідає дзеркальною логікою стримування. Міністр закордонних справ Аббас Арагчі публічно попереджає, що у разі атаки Тегеран битиме по американських базах у регіоні — навіть якщо не хоче втягувати сусідів.

Саме тут «дорога вузька»: Трамп говорить про відсутність поспіху, але його попередні вимоги, за повідомленнями Reuters, включали нульове збагачення, ракетні обмеження та згортання підтримки проксі. Для Ірану це звучить як капітуляція без формальної поразки.

Технічний вимір робить політику ще гострішою. У дискусіях фігурує іранський запас близько 440 кг урану, збагаченого до 60%, який у разі подальшого доведення може стати матеріалом для кількох боєзарядів. У таких цифрах будь-яке «тимчасове рішення» виглядає небезпечним.

Один із «містків» для компромісу — обмежити рівень збагачення та винести частину матеріалу за межі країни під контроль. Але без довіри до інспекцій і доступу МАГАТЕ це перетворюється на торг навколо паперу, а не навколо реального ризику.

Найчутливіша частина для Тегерана — санкції проти Ірану. Режим хоче грошей і повітря для економіки, а Вашингтон прагне гарантій незворотності. Іранська тактика затягування тут логічна: що довше тривають консультації, то більше шансів «розпакувати» санкційні послаблення поетапно.

Для України ця історія не абстракція Близького Сходу. Іранські технології та виробництво вже стали частиною російського терору: дрони «Шахед» і ланцюги постачання компонентів — щоденна реальність атак по енергетиці. Раніше «Дейком» детально пояснював іранський вимір війни проти України.

Звідси головний страх Києва: якщо санкційне послаблення не буде прив’язане до контролю над військовими технологіями, у Тегерана з’явиться більше ресурсів для «сірих» експортних схем. Водночас і зворотний сценарій можливий: жорсткіший пакет може включати блокування передання технологій та тиск на мережі постачання.

Є ще фактор ціни війни. Ескалація в регіоні майже автоматично б’є по енергетичних ринках: стрибок цін на нафту підживлює бюджети експортерів, зокрема й Росії, яка веде війну Росії проти України. Натомість деескалація і додаткові обсяги іранської нафти потенційно тиснутимуть ціну вниз — і це стратегічно невигідно Москві.

Тому для Кремля переговори США та Ірану — не лише про ядерну безпеку, а й про гроші та темп війни. Росія отримує вигоду і від «гарячої» нафти, і від будь-якого хаосу, що відволікає США від підтримки України.

Важливо й те, як зміниться санкційна практика Заходу. Україна вже підсилює власну політику тиску на мережі комплектуючих для російських ракет і дронів, накладаючи санкції на іноземних постачальників компонентів. Це сигнал, що ланцюги постачання стають полем бою не менше, ніж фронт.

У цій логіці домовленість із Іраном могла б стати важелем: або Вашингтон отримує додатковий важіль для блокування іранського ВПК, або — у разі провалу — ще один театр напруги, де ресурси США розпорошуються.

Найреалістичніший компроміс на короткій дистанції — «вузька угода» про ядерні параметри і тимчасовий контроль. Але навіть вона залишить відкритими ракети, проксі та питання довіри — ті самі тригери, які можуть зірвати будь-яку рамку.

Якщо ж переговори зірвуться, найбільш імовірна небезпека — не «велика війна», а серія обмежених ударів і відповідей. Саме такий формат найчастіше запускає довгу спіраль ескалації, де кожна сторона вважає себе змушеною «відповісти сильніше».

Тому «вузька дорога» — це ще й дорога часу: скільки раундів Трамп готовий терпіти без результату, і скільки ризику Іран готовий прийняти, щоб довести, що його не можна змусити до приниження. Відповідь на це питання й визначить, чи стане Оман майданчиком угоди — або лише паузою перед новою кризою.

Протести в Ірані, що спалахнули наприкінці грудня на тлі економічної кризи, нині переважно придушені. Та головне, за свідченнями правозахисників і медиків, лише починається: хвиля репресій переходить у режим довгого покарання.

У цій фазі влада б’є не тільки по вуличних активістах. Вона карає за співчуття, допомогу, слова й навіть за ритуал жалоби. Логіка проста: зробити так, щоб наступний протест здавався надто дорогим для будь-кого.

За оцінками правозахисних груп, рахунок затриманих сягає десятків тисяч, а частина зізнань звучить як типові примусові зізнання. Саме тому поняття «колективне покарання» стало ключовим описом подій.

Протести в Ірані, що спалахнули наприкінці грудня на тлі економічної кризи, нині переважно придушені. Та головне, за свідченнями правозахисників і медиків, лише починається: хвиля репресій переходить у режим довгого покарання.

У цій фазі влада б’є не тільки по вуличних активістах. Вона карає за співчуття, допомогу, слова й навіть за ритуал жалоби. Логіка проста: зробити так, щоб наступний протест здавався надто дорогим для будь-кого.

За оцінками правозахисних груп, рахунок затриманих сягає десятків тисяч, а частина зізнань звучить як типові примусові зізнання. Саме тому поняття «колективне покарання» стало ключовим описом подій.

За підрахунками редакції Дейком, нинішня тактика Тегерана — це не «наведення порядку», а спроба травмувати середовище підтримки протестів: сім’ї, лікарів, малий бізнес, редакції. Держава воює з горизонтальними зв’язками, що роблять суспільство стійким.

Показовою є кампанія проти медиків. Затримання лікарів і медсестер за лікування поранених — сигнал, що навіть нейтральна гуманітарна допомога прирівнюється до «співучасті». Це підриває базову довіру до системи охорони здоров’я.

Другий фронт — конфіскація майна та закриття бізнесів, які підтримали страйк або висловили симпатію протестам. Для влади це зручно: удар по гаманцю не потребує телевізійних процесів, але швидко деморалізує й роз’єднує.

Символічною стала історія мережі кав’ярень, яку влада пов’язала з «підтримкою заворушень». Такі кейси працюють як публічне попередження для інших: «страйк бізнесу» обернеться втратою активів і свободи.

Третій елемент — цензура і тиск на реформістські голоси. Призупинення роботи газети Ham Mihan після матеріалів про наслідки розгону демонструє: поле «дозволеної критики» звужується до нуля, навіть якщо видання не є опозиційним.

Паралельно триває інтернет-блокада або точкові відключення, що ускладнюють верифікацію даних і координацію. Це стандартний інструмент сучасних автократій: ізолювати суспільство не лише фізично, а й інформаційно.

Найгостріше — масштаб насильства. Влада визнавала близько 3 тисяч загиблих, тоді як незалежні підрахунки та правозахисні бази дають значно вищі оцінки й попереджають, що цифри ще уточнюються.

Іранську щоденну газету «Хам Міхан» закрили минулого місяця — Агентство Франс-Прес — Getty Images

Внутрішня мотивація режиму читається як «оборона периметра». Економічна криза, санкційний тиск і страх зовнішньої ескалації штовхають керівництво до демонстративної жорстокості: показати силовикам і суспільству, що відступу не буде.

Саме тут важлива світова тенденція: авторитарні режими дедалі частіше переходять від «точкових арештів» до системного покарання цілих спільнот. Конфіскація майна, заборона професій, удари по родинах — це дешевше, ніж утримувати постійну мобілізацію силовиків.

Ще один тренд — криміналізація турботи. Полювання на медиків, юристів і журналістів руйнує «безпечні ролі», без яких суспільство не лікує рани й не відновлює нормальність. У довгій перспективі це множить радикалізацію замість стабілізації.

Попри страх, прояви спротиву не зникли. Студентські бойкоти, сидячі страйки та нові заяви громадянського суспільства показують: репресії не завжди гасять протестну енергію — іноді вони консервують її до наступного спалаху.

У репресивній логіці є пастка: що сильніше держава тисне, то більше розширює коло «ображених». Коли карають не за дію, а за причетність — співробітника, клієнта, родича, лікаря — протестна база стає ширшою, хоч і мовчазною.

Зовнішній контур теж змінюється. США та ЄС реагують санкціями проти посадовців, пов’язаних із придушенням, намагаючись підняти персональну ціну репресій. Але санкції рідко дають швидкий ефект, якщо режим робить ставку на виживання будь-якою ціною.

Одночасно зростає ризик неправильних інтерпретацій: Тегеран може використати загрозу «атаки США» як виправдання для нових зачисток, а суспільство — як доказ безвиході. У такій петлі напруга накопичується навіть після видимого «затишшя».

Питання «що далі» зводиться до двох сценаріїв. Перший — затяжна пауза, коли репресії й страх купують режиму час. Другий — «дамба тріскає»: локальний інцидент знову з’єднує економічне невдоволення і моральний гнів.

У короткій перспективі держава може виглядати сильною — арешти, силовики, суди, телевізійні покаяння. Але в довгій перспективі колективне покарання підточує легітимність і економіку: інвестиції тікають, кадри емігрують, зростає недовіра.

Світова практика показує: репресії без політичного виходу рідко завершуються «стабільністю назавжди». Вони радше відкладають кризу й роблять її різкішою. Тому Іран нині — не тільки про права людини, а про те, як сучасні режими намагаються заморозити майбутнє.

Головний висновок: протест може стихнути, але суспільна причина не зникає. І чим ширшим стає «колективне покарання», тим більше людей починають сприймати державу не як арбітра, а як загрозу — а це найнебезпечніший зсув для будь-якої системи.

У бетонному провалі паркінгу в Тегеран робітники розмічають стрілки до аварійних виходів: місто готує укриття в Тегерані на тлі тривожних чуток про можливі удари. Навіть тиша тут звучить як попередження.

Начальник іранської армії Амір Хатамі знову озвучив загрозу Ірану: якщо «ворог помилиться», під ударом опиниться і ізраїльська безпека, і вся регіональна безпека. Формула проста — удар по Ізраїлю як відповідь.

Ще жорсткіше прозвучав радник верховного лідера Алі Шамхані: він говорив про «пропорційну та стримувальну» реакцію, включно з ударами вглиб території Ізраїлю. Це вже не натяк, а сценарій військова ескалація.

У бетонному провалі паркінгу в Тегеран робітники розмічають стрілки до аварійних виходів: місто готує укриття в Тегерані на тлі тривожних чуток про можливі удари. Навіть тиша тут звучить як попередження.

Начальник іранської армії Амір Хатамі знову озвучив загрозу Ірану: якщо «ворог помилиться», під ударом опиниться і ізраїльська безпека, і вся регіональна безпека. Формула проста — удар по Ізраїлю як відповідь.

Ще жорсткіше прозвучав радник верховного лідера Алі Шамхані: він говорив про «пропорційну та стримувальну» реакцію, включно з ударами вглиб території Ізраїлю. Це вже не натяк, а сценарій військова ескалація.

За даними газети Дейком, подібні заяви виконують одразу дві функції: демонструють готовність до бою і формують «коридор страху», де кожен крок суперника трактують як ризик помилки. Саме в такому коридорі народжуються випадкові війни.

Паралельно загострюється вузол США та Іран. Після рішення Дональд Трамп перекинути додаткові сили на Близький Схід риторика в Тегерані стала різкішою, а в регіоні зросли очікування силового сценарію.

На горизонті — морські навчання і нервова протока Ормуз (Ормузька протока), якою проходить значна частина світової торгівлі нафтою. США попереджали Іран не вдаватися до «ескалаційної поведінки» під час маневрів.

Коли військові говорять про «палець на гачку», це завжди гра на випередження: зробити так, щоб суперник сам зупинився. Але для ринків і союзників це звучить як зростання страхової премії за ризик у всьому Близький Схід.

Звідси й «цивільна» підготовка: міська влада згадує про підземні паркінги як про тимчасові сховища, а медіа описують підготовку місць для поховань «на випадок». Такі деталі переводять конфлікт із геополітики в психологію натовпу.

Над ситуацією висить тінь минулого літа: авіаудари США по трьох іранських ядерні об’єкти стали точкою, після якої «погрози» перестали бути лише риторикою. Пам’ять про той епізод робить нові сигнали більш правдоподібними.

Суперечка про те, наскільки ці удари відкотили іранську програму, не знімає головного: після прямого застосування сили зростає шанс повторення. А коли ставки високі, дипломатія перетворюється на торг за секунди й формулювання.

Верховний лідер Аятола Алі Хаменеї попереджав: будь-який напад США може спричинити регіональна війна. Це не лише погроза Вашингтону — це також сигнал сусідам не підтримувати чужі операції.

На внутрішньому фронті Іран ослаблений протестами та жорстким придушенням, що й підштовхнуло Вашингтон до силової риторики. Для Тегерана «облога ззовні» — зручна рамка, щоб цементувати лояльність усередині.

У таких умовах стратегія «стримування» часто виглядає як стратегія «не дати супротивнику зберегти обличчя». Коли кожен прагне показати твердість, поле для компромісу звужується, а переговори стають битвою символів.

Додають напруги й «випадкові» інциденти: повідомляли про вибух у Бандар-Аббасі з загиблими та пораненими, а також про газовий вибух в Ахвазі. Влада не пов’язує їх із безпекою, та суспільство читає їх як знак тривоги.

Саме так і працює ескалація: не одним ударом, а накопиченням деталей, що штовхають сторони в режим підозри. Коли «все може бути диверсією», будь-яка помилка стає приводом для відповіді.

Попри військовий тон, дипломатичний канал лишається відкритим. Міністр закордонних справ Аббас Арагчі заявляв про готовність до «чесної та справедливої» ядерна угода за формулою «без ядерної зброї» і зі санкції проти Ірану — тобто з їхнім зняттям.

Це важливий нюанс: Тегеран одночасно демонструє силу й пропонує рамку для торгу. Така двоколійність — класична тактика: «ми готові домовлятися, але з позиції стримування».

США ж наполягають, що угода має прибрати ризик створення зброї та знизити загрозу союзникам. На практиці це означає вимоги, які в Ірані трактують як посягання на суверенітет і оборонні можливості.

Окремий шар — інформаційна війна. Коли іранська сторона вживає формулу «сіоністський режим», а американська — «загроза регіону», компроміс деградує до гри з аудиторіями, а не пошуку рішення.

Тут же з’являється енергетичний важіль: якщо напруга перекинеться на Ормуз, ринок миттєво реагуватиме через ціни на нафту. Навіть без реальної блокади достатньо страху, щоб підняти котирування й перерозподілити капітал.

Для Ізраїлю ризик інший: будь-яка атака «вглиб території» може спровокувати масштабну відповідь, а далі — каскад участі партнерів. Тому стримування має працювати без «пострілу», інакше логіка помсти стає автопілотом.

Регіональні посередники намагаються не допустити вибуху: повідомлялося про медіацію з боку країн Перської затоки та Туреччини, які передають сигнали і Вашингтону, і Тегерану. Та вікно вузьке, бо риторика вже розігріта.

Проблема в тому, що домовленості потребують довіри, а довіру підточує саме нагнітання. Коли на вулицях готують сховища, суспільство не вірить у «швидкий мир», а політики стають заручниками очікувань.

У військовій логіці нинішні сигнали — це ще не наказ стріляти, а спроба визначити червоні лінії. Та червоні лінії часто перетинають випадково: дрон, що збився з курсу, ракета, що впала не там, корабель, що зайшов «надто близько».

Саме тому попередження США про навчання в Ормузі таке важливе: море погано пробачає непорозуміння. Коли поруч бойові кораблі, «жест» може виглядати як напад ще до того, як він став нападом.

Далі можливі три траєкторії. Перша — контрольована деескалація через угоду, де обидві сторони продаватимуть це як «перемогу принципів». Друга — обмін ударами «в межах», який швидко виходить за межі.

Третя — найнебезпечніша: ланцюг ризик помилки, коли ніхто не планував великої війни, але ніхто не зміг зупинитися. Історія регіону знає саме такі моменти, коли розрахунок програвав емоції.

Поки ж головний індикатор — не гучність заяв, а те, чи повернуться сторони до практичних параметрів угоди: терміни, інспекції, санкції, гарантії. Без цифр і механізмів будь-яка «готовність» лишається фразою.

Сьогоднішня картина тримається на тонкій нитці: одночасно лунають погрози й пропозиції. Якщо нитка витримає, світ отримає шанс на контрольовану паузу; якщо ні — Близький Схід може увійти в новий виток, де слово «випадково» буде найдорожчим.

На тлі зростання напруги Аббас Арагчі заявив у Стамбул, що Іран не піде на прямі переговори з США, доки Вашингтон говорить мовою погроз. Дипломат назвав необхідною «чесну й рівноправну» рамку деескалації.

У центрі конфлікту — курс Дональд Трампа на примус: він публічно натякає на можливий удар, підкріплюючи слова демонстрацією сили й тезою, що «час спливає». Це типова “загроза удару” як інструмент тиску, але з ризиком неконтрольованої ескалації на Близькому Сході.

Тегеран відповідає симетрично: «готові до переговорів — готові до війни», водночас відрізаючи одну з головних вимог США. Іранський міністр категорично заявив, що балістичні ракети й системи оборони не будуть темою торгу — “балістичні ракети” подаються як основа стримування.

На тлі зростання напруги Аббас Арагчі заявив у Стамбул, що Іран не піде на прямі переговори з США, доки Вашингтон говорить мовою погроз. Дипломат назвав необхідною «чесну й рівноправну» рамку деескалації.

У центрі конфлікту — курс Дональд Трампа на примус: він публічно натякає на можливий удар, підкріплюючи слова демонстрацією сили й тезою, що «час спливає». Це типова “загроза удару” як інструмент тиску, але з ризиком неконтрольованої ескалації на Близькому Сході.

Тегеран відповідає симетрично: «готові до переговорів — готові до війни», водночас відрізаючи одну з головних вимог США. Іранський міністр категорично заявив, що балістичні ракети й системи оборони не будуть темою торгу — “балістичні ракети” подаються як основа стримування.

За підрахунками редакції Дейком, нинішня формула “переговори США-Іран” зводиться до гри в рамки: США хочуть пакетом ядерну програму Ірану, ракети та мережу союзних угруповань, а Іран вимагає спершу прибрати сам механізм примусу — погрози й силову демонстрацію.

Регіональна реакція показує, чому Тегеран упевнений у своїй лінії. Навіть держави, які стримано ставляться до Ірану, остерігаються, що удар втягне у відповідь військові бази США та партнерів — від Саудівська Аравія до Об'єднані Арабські Емірати та Ізраїль, і запустить регіональну війну.

На цьому тлі Туреччина намагається зіграти роль запобіжника. Хакан Фідан публічно просуває посередництво Туреччини і радить вирішувати «файли» з Іраном по одному, починаючи з ядерного — інакше пакет виглядатиме принизливо й “непроковтним”.

Сигнали сили, однак, нікуди не зникли. За повідомленнями, авіаносець USS Abraham Lincoln увійшов у близькосхідний регіон як частина підсилення — це робить воєнний сценарій не риторикою, а технічно підготовленою опцією.

Додатковий тиск іде з Європи: Європейський Союз оголосив про внесення Корпус вартових ісламської революції до терористичного списку, після чого в Тегерані пригрозили дзеркальною відповіддю щодо європейських військ. Це ускладнює канали “тихої” дипломатії та посилює санкції проти Ірану.

Внутрішній фон теж критичний: країна переживає наслідки жорсткого придушення протестів в Ірані, а дані про загиблих різняться — влада називає нижчі цифри, правозахисні мережі й свідчення вказують на значно вищі втрати. Невизначеність посилює радикалізацію риторики обох таборів.

Чому Тегеран так тримається за ракетний компонент? Для нього це «страховка» після років санкцій і регіональних конфліктів: відмова від ракет означає оголити країну під загрозою ударів і втратити важіль стримування, який компенсує слабші позиції в економіці.

Американська ж логіка — обернена: без обмежень на ракети будь-яка угода про ядерну програму Ірану виглядатиме неповною, а підтримка союзних формувань — незмінним фактором тиску на партнерів США. Саме тому Вашингтон намагається тримати “пакет”, а не поетапність.

Тут і виникає ключовий дипломатичний вузол: пряма зустріч високого рівня майже неможлива, зате ростуть шанси на непрямі канали — через посередників, технічні контакти, «пакети» гуманітарних кроків. Турецька пропозиція — не стільки про дружбу, скільки про контроль пожежі біля власного кордону.

Для Білого дому ставка на примус має політичну ціну: удар, навіть «обмежений», здатен різко підняти ризики для союзників і ринків, а також створити ефект “згуртування навколо прапора” всередині Ірану. Плюс — можливі відповіді по об’єктах партнерів у регіоні.

Для Тегерана затягування теж небезпечне: санкції проти Ірану продовжують душити економіку, а соціальна напруга не зникає. Влада намагається демонструвати контроль і силу, але чим довше триває криза, тим важче переконувати суспільство, що курс “опору” дає вихід.

Військовий сценарій має кілька рівнів: від демонстраційних ударів до ширших операцій, а у відповідь — ризик ударів по регіональних цілях чи кібероперацій. Саме тому регіональна дипломатія зараз активізується: вона націлена не на “велику угоду”, а на те, щоб не зірватися в ланцюгову ескалацію.

Окремий тригер — енергетика та морські маршрути: будь-яка атака, навіть без закриття ключових проток, підвищує страхові премії, здорожчує логістику й змушує держави Перської затоки рахувати ризики щодня. Тому для багатьох столиць деескалація — економічна необхідність, а не лише політичний жест.

Компромісна траєкторія, якщо її шукати, лежить у “розшивці” вимог: спершу ядерний трек і верифікація, потім — регіональні питання, а оборонні системи виносяться в окрему дискусію або “кодекс поведінки”. Саме таку поетапність просуває Анкара.

Та й для США є раціональний інтерес у зниженні температури: дипломатія дешевша за війну, а погрози без виходу створюють пастку репутації. Для Ірану ж “вхідним квитком” стане хоча б часткове зняття відчуття неминучого удару — інакше будь-які переговори виглядатимуть капітуляцією.

Найближчі тижні варто стежити за трьома маркерами: масштабом військового розгортання, тональністю європейських рішень щодо КВІР та інтенсивністю посередницьких контактів. Якщо хоча б один із цих каналів зрушить, з’явиться шанс на технічні домовленості без великої політичної сцени.

Мій прогноз на лютий 2026-го: прямі переговори навряд чи стартують швидко, але кулуарні контакти й “маленькі угоди” можливі — саме вони здатні розморозити формат. Відмова обговорювати ракети залишиться, однак ядерний трек може стати єдиним реалістичним входом.

У Стамбулі дві трибуни й дві дипломатичні мови прозвучали водночас: одна — про переговори, інша — про готовність до війни. Поки погроза удару лишається головним аргументом, сторонам простіше демонструвати твердість, ніж будувати довіру.

Масуд Пезешкіан заявив у прямому ефірі, що Сполучені Штати, Ізраїль і лідери Європа нібито «підживили» заворушення, використавши слабкість Іран та намагаючись «розірвати суспільство».

Формула «зовнішній підбурювач» наклалася на просту математику кризи: економічна криза, інфляція, зростання цін і обвал купівельної спроможності. Протести в Ірані стартували як бунт проти рахунків і зарплат, а швидко переросли в політичну недовіру.

Далі — репресії, масові арешти й інтернет-блекаут, що обрізав країну від зовнішнього світу та ускладнив підрахунок жертв. Рада ООН з прав людини фіксувала ознаки найжорсткішого придушення від 1979 року.

Масуд Пезешкіан заявив у прямому ефірі, що Сполучені Штати, Ізраїль і лідери Європа нібито «підживили» заворушення, використавши слабкість Іран та намагаючись «розірвати суспільство».

Формула «зовнішній підбурювач» наклалася на просту математику кризи: економічна криза, інфляція, зростання цін і обвал купівельної спроможності. Протести в Ірані стартували як бунт проти рахунків і зарплат, а швидко переросли в політичну недовіру.

Далі — репресії, масові арешти й інтернет-блекаут, що обрізав країну від зовнішнього світу та ускладнив підрахунок жертв. Рада ООН з прав людини фіксувала ознаки найжорсткішого придушення від 1979 року.

Як раніше пояснювала Дейком у матеріалі від 10 січня, «економіка зірвала запобіжники режиму», а вимкнення зв’язку прискорило радикалізацію вулиці та «інфляційну паніку» на базарах. https://daycom.com.ua/news/shho-treba-znati-pro-protesti-v-irani-ekonomika-zirvala-zapobizniki-rezimu

Пезешкіан тепер намагається закріпити іншу логіку: це не соціальний вибух, а «керована операція». Так режим легітимізує силовий сценарій і зменшує простір для внутрішньої дискусії про відповідальність уряду за інфляцію та бідність.

У цій риториці є й тактичний розрахунок: показати елітам, що президент «у строю» з силовиками, і не ставить під сумнів їхню роль. Для системи, де ключові важелі в руках безпекових структур, публічна лояльність — валюта виживання.

Саме тому паралельно з «пошуком режисерів» вибухнув санкційний фронт. Європейський Союз вніс Корпус вартових ісламської революції до списку «терористична організація», а Кая Каллас заявила: «репресії не можуть лишатися без відповіді».

Юридично це не лише символ: активи, фінансові канали, «матеріальна підтримка» — усе стає токсичним для європейської юрисдикції. Додатково ЄС погодив санкції ЄС проти конкретних посадовців і структур, пов’язаних із цензурою та придушенням протестів.

Тегеран відповів дзеркально — оголосив, що розглядає армії держав ЄС як «терористичні групи», а парламент навіть обговорював видворення військових аташе. Це переводить конфлікт у площину довготривалого розриву правил і каналів взаємодії.

На американському боці риторика ще жорсткіша. Дональд Трамп демонструє політичну підтримку протестувальникам і водночас тримає на столі «варіанти дій», не уточнюючи межі — від санкцій до силового тиску.

Ізраїльський фактор додає вибуховості: Біньямін Нетаньягу для Тегерана — зручний «внутрішній ворог назовні», а будь-які ознаки військової координації Заходу з Ізраїлем лише підсилюють тезу про «змову».

Водночас дипломатичний вихід звужується. Іран відмовляється виносити балістичні ракети на переговори США-Іран і пов’язує діалог із припиненням погроз. Саме тут «жорсткий тон» Заходу може зіграти проти його ж цілей.

Регіональна безпека тріщить по швах через просту причину: багато сусідів не хочуть великої війни поряд, але й не можуть «розбачити» репресії. Посередництво країн регіону можливе, та не перекриває головного — взаємної недовіри між Тегераном і Вашингтоном.

Ситуацію підігріває й верхівка режиму. Алі Хаменеї попередив, що будь-який удар США може обернутися «регіональною війною», що робить кожну нову санкцію або заяву частиною гри на підвищення ставок.

Для Європи дилема майже безпрограшна тільки на папері: захист прав людини проти ризику повного зриву каналів комунікації та енергетичної нервозності. Але після класифікації КВІР як терористичної організації «повернутися до як було» вже практично неможливо.

Для США — інша пастка: демонстрація сили може зупинити насильство, але може й пришвидшити ескалацію в Перській затоці. Фактор «непередбачуваного інциденту» зростає, коли політика перетворюється на ультиматуми й дедлайни.

Є й тіньова українська проєкція: ЄС прямо прив’язує санкційний пакет до ширшого контексту — зокрема технологій репресій і компонентів дронової та ракетної індустрії. Це означає: іранське «внутрішнє питання» для Заходу вже давно міжнародне.

Але головна слабкість версії Пезешкіана — у цифрах побуту. Навіть якщо зовнішні гравці «підсвічують» протести, вони не створюють інфляцію й дефіцити. Спроба пояснити ціни «змовою» дає короткий політичний ефект і довгу економічну руїну.

Інтернет-блекаут — ще один приклад. Він може зменшити координацію протестів, але паралізує бізнес, логістику й банальну комунікацію родин. Режим купує тишу, платячи падінням довіри та глибшою економічною кризою.

З правозахисного погляду найстрашніше — «темрява доказів»: коли зв’язок перекритий, зникає верифікація, а чутки замінюють факти. ООН описувала свідчення про непропорційне насильство, тортури й примусові зізнання — саме на цьому будується міжнародна ізоляція.

Один із найсильніших образів цієї кризи — родини, що шукають зниклих, не маючи ані дзвінка, ані повідомлення, ані списків. Такі історії руйнують головний актив влади — віру, що держава «контролює» ситуацію, а не мститься суспільству.

Далі можливі два коридори. Перший — «санкції плюс репресії»: режим виживає, але країна входить у довгу стагнацію з ризиком нових спалахів. Другий — деескалація через переговори США-Іран без погроз, але для цього потрібні політичні поступки, яких поки не видно.

Публічні звинувачення Пезешкіана — це спроба перехопити наратив: зняти провину з економічної політики й повернути країну в знайомий режим «фортеці в облозі». Та зима інфляції й пам’ять про репресії роблять цю фортецю дедалі дорожчою для її мешканців.

Коли американські кораблі наближаються до Перської затоки, Тегеран робить ставку на знайому риторику відплати. Проблема в тому, що нині слова звучать на тлі реального перегрупування сил США і нервового очікування удару по Ірану.

У центрі уваги — авіаносець USS Abraham Lincoln, який увійшов у зону відповідальності CENTCOM у західній частині Індійського океану. Поруч — щонайменше три кораблі з крилатими ракетами Tomahawk, а також перекидання ударних F-15E.

Вашингтон подає це як посилення «стримування» й готовності відповісти. Але для регіону це радше сигнал: якщо станеться атака, ланцюжок реталіації може торкнутися баз США від Іраку до Перської затоки та морських маршрутів.

Коли американські кораблі наближаються до Перської затоки, Тегеран робить ставку на знайому риторику відплати. Проблема в тому, що нині слова звучать на тлі реального перегрупування сил США і нервового очікування удару по Ірану.

У центрі уваги — авіаносець USS Abraham Lincoln, який увійшов у зону відповідальності CENTCOM у західній частині Індійського океану. Поруч — щонайменше три кораблі з крилатими ракетами Tomahawk, а також перекидання ударних F-15E.

Вашингтон подає це як посилення «стримування» й готовності відповісти. Але для регіону це радше сигнал: якщо станеться атака, ланцюжок реталіації може торкнутися баз США від Іраку до Перської затоки та морських маршрутів.

За оцінкою редакції Дейком, ключова інтрига тут не в самій «армаді», а в тому, чи є вона інструментом переговорів і санкційного тиску, чи прологом до короткого удару. Від цього залежить, чи зростатиме ставка ескалації, чи відкриється вікно деескалації.

Іранська позиція вибудовується навколо принципу «удар — відповідь». Тегеран попереджає про «болючішу» реакцію в разі атаки, намагаючись одночасно залякати й мобілізувати союзників у форматі проксі.

Важливо, що погрози підхоплюють не лише офіційні особи, а й мережа союзних угруповань. Це зменшує керованість кризи: навіть якщо центри ухвалення рішень у Тегерані обережні, локальні командири можуть «переграти» політику.

Найпомітніший дзвінок — заява лідера «Хезболли» Наїма Касема. Він трактує погрози на адресу аятоли Алі Хаменеї як виклик «десяткам мільйонів» прихильників і обіцяє готовність діяти «необхідними заходами».

Для США це означає ризик відкриття ще одного фронту — принаймні у вигляді обмежених ударів по їхніх об’єктах або спроб атакувати партнерів. Для Лівану — небезпеку втягування в конфлікт, попри виснаження «Хезболли» останніми роками.

Окремий вимір — позиція держав Затоки, які пам’ятають, як швидко «обмін ударами» перетворює їхню інфраструктуру на мішень. Символічно, що ОАЕ публічно заявили: не дадуть використовувати свій простір, територію чи води для ворожих дій проти Ірану.

Це не просто дипломатична формула. Для Вашингтона така заява звужує логістику, маршрути та політичне прикриття. Для Тегерана — підказка, що частина регіональних гравців прагне «не бути полем бою», навіть якщо підтримує США в інших питаннях.

Прихильники "Хезболли" з портретами Верховного лідера Ірану аятоли Алі Хаменеї несуть плакати арабською мовою — Хуссейн Малла/Associated Press

На цьому тлі Дональд Трамп говорить мовою «максимального тиску»: погрози удару по Ірану лунають паралельно з темою протестів і заявами про готовність діяти у випадку масових убивств. Та риторика не замінює стратегії виходу з кризи.

Ключове питання — чи є у Вашингтона чітка мета: покарання за репресії, стримування ядерної програми, чи «перемовна перевага». Якщо цілі змішані, удар ризикує стати не засобом, а тригером довшої війни низької інтенсивності.

Іран теж читає сигнал подвійно. З одного боку, він пам’ятає, що минулі обміни ударами інколи завершувалися обмеженою відповіддю, щоб не зірвати контроль. З іншого — внутрішня напруга підштовхує режим демонструвати жорсткість і «суверенітет».

Окремо стоїть морський ризик: у разі ескалації під прицілом опиняються судноплавство й страхові ставки на маршрутах через Ормузьку протоку. Навіть без блокади достатньо кількох інцидентів — і світові ціни на перевезення та енергоносії підскочать.

Проксі-архітектура Ірану в Іраку та Ємені додає асиметрії. США можуть завдати високоточного удару, але відповідь прийде «розосередженою» — атаками на бази, безпілотниками, ракетами, тиском на партнерів. Це і є логіка реталіації.

Показово, що навіть союзники США нервують: вони бояться не стільки самого удару, скільки циклу «удар — відповідь — відповідь на відповідь». У такій спіралі дипломатичні запобіжники ламаються швидше, ніж відновлюються канали зв’язку.

Що може зупинити ескалацію? По-перше, чіткі «червоні лінії» і канали деconfliction, щоб випадковий інцидент на морі не став приводом для широкої кампанії. По-друге, пакет санкцій і стимулів, який робить стриманість вигіднішою.

По-третє, роль регіональних посередників. Заява ОАЕ про нейтральність — це сигнал, що дипломатичний майданчик можливий, але він вимагатиме від США і Ірану зменшити публічні ультиматуми. Інакше посередництво перетвориться на декорацію.

Найближчі дні стануть тестом: чи використають США концентрацію сил як аргумент для «угоди», чи як стартовий майданчик для удару по Ірану. Для Тегерана тест інший: чи здатен він контролювати проксі, якщо тригер усе ж спрацює.

У цій грі «максимального тиску» ризик помилки зростає разом із кількістю кораблів, заяв і плакатів. Поки авіаносець наближається, головне питання звучить просто: чи залишиться це демонстрацією сили, чи стане початком регіональної ескалації.

Заява Дональда Трампа про можливий удар по Ірану «зі швидкістю та насильством» повернула світ у логіку силового примусу. Президент США публічно натякнув, що час для угоди спливає, а в регіоні нарощується військова присутність.

Ключовий символ цієї демонстрації — авіаносна група USS Abraham Lincoln, яку, за повідомленнями, розгорнули на відстані удару по цілях в Ірані. Паралельно Вашингтон перекидає літаки й кораблі, називаючи це «оборонною» необхідністю.

У риториці Трампа важливе порівняння: він зіставив нинішнє нарощування сил із попередньою «венесуельською операцією». Втім, самі обставини історії про «захоплення Мадуро» викликають суперечки й потребують обережного ставлення до деталей.

Заява Дональда Трампа про можливий удар по Ірану «зі швидкістю та насильством» повернула світ у логіку силового примусу. Президент США публічно натякнув, що час для угоди спливає, а в регіоні нарощується військова присутність.

Ключовий символ цієї демонстрації — авіаносна група USS Abraham Lincoln, яку, за повідомленнями, розгорнули на відстані удару по цілях в Ірані. Паралельно Вашингтон перекидає літаки й кораблі, називаючи це «оборонною» необхідністю.

У риториці Трампа важливе порівняння: він зіставив нинішнє нарощування сил із попередньою «венесуельською операцією». Втім, самі обставини історії про «захоплення Мадуро» викликають суперечки й потребують обережного ставлення до деталей.

За оцінкою редакції «Дейком», цей ультиматум працює не як запрошення до переговорів, а як тест на керованість ескалації: Трамп підвищує тиск публічно, але залишає собі простір для «угоди на умовах сили», не пояснюючи рамку компромісу.

Неофіційно, за даними американських і європейських посадовців, Ірану передали три вимоги: повна й постійна відмова від збагачення урану та ліквідація запасів, обмеження балістичних ракет, припинення підтримки проксі-груп на Близькому Сході.

Це пакет, який для Тегерана звучить як «роззброєння в обмін на обіцянку». В іранській логіці саме ракети лишаються останнім стримувальним ресурсом проти повторних ударів, а «нульове збагачення» ставить під сумнів суверенне право на цивільну ядерну програму.

Іранський міністр закордонних справ Аббас Арагчі публічно заявив, що дипломатія не може бути ефективною під військовими погрозами, а «надмірні й нереалістичні вимоги» блокують переговори. Він також заперечував останні контакти з емісаром США Стівом Віткоффом.

Паралельно звучить мова сили з обох боків. Радник Алі Шамхані попереджав: будь-який удар США буде актом війни, на який Іран відповість. У Вашингтоні ж Марко Рубіо каже, що десятки тисяч американських військових у регіоні в зоні досяжності іранських дронів і ракет.

Це пояснює, чому «оборонне» нарощування легко перетворюється на наступальну готовність. Рубіо прямо визнає, що сили можуть діяти й «превентивно», якщо ризики для військ зростуть. Для ринку й союзників це означає: випадковий інцидент здатен стати тригером.

У тіні ультиматуму — тема іранських протестів і репресій, яку Трамп у нових заявах майже не згадує. Водночас міжнародні джерела наводять різні оцінки кількості загиблих під час придушення протестів, і ці цифри залишаються предметом перевірки через обмеження інформації.

Для Європи це створює дилему: тиснути на Іран за права людини, але не провокувати війну в Перській затоці. На цьому тлі ЄС, за повідомленнями, ухвалив рішення щодо жорсткішого підходу до Корпусу вартових ісламської революції, що підсилює відчуття «кільця санкцій».

Чому вимога «нульового збагачення» така вибухова? Тому що навіть після ударів по ключових майданчиках ядерної інфраструктури технологія може «розпорошуватися» на менші об’єкти. Контроль і верифікація — головний біль будь-якої угоди, і саме тут провалюються красиві формули.

Другий пункт — балістичні ракети — б’є по серцю іранської доктрини стримування. Якщо Іран погодиться на суттєві ліміти дальності й кількості, він фактично віддає останній важіль впливу в регіоні, де довіра до гарантій безпеки історично низька.

Третій пункт — проксі-групи — на папері виглядає найпростішим, але політично є найчутливішим. Для США це шлях до «заспокоєння» Близького Сходу; для Ірану — інструмент регіональної ваги. Проте економічна слабкість Тегерана реально звужує ресурс підтримки союзників.

Найгірше для промисловості дипломатії — це невизначеність цілей. Трамп говорить про «угоду», але не окреслює, що Іран отримує натомість: пом’якшення санкцій, гарантії ненападу, доступ до фінансових ринків чи лише «пауза» в тиску. Без ціни компромісу угода стає капітуляцією.

Окремий ризик — спокуса «показового сценарію» на кшталт Венесуели. Навіть якщо частина історій про ту операцію подається політично, сам факт дискусії про «обезголовлення режиму» піднімає ставки: у Тегерані це читають як сигнал, що переговори можуть бути лише прикриттям.

У цьому вузлі важливий внутрішньоіранський контекст: система ухвалення рішень фрагментована, а ключові кроки з безпеки прив’язані до верхівки духовної влади та силового блоку. Це ускладнює «швидку угоду», бо навіть гнучкий дипломат може не мати мандата.

Якщо дивитися вперед, найбільш імовірний сценарій — затяжний торг через посередників: часткові обмеження в обмін на часткове послаблення санкцій і тимчасові інспекційні механізми. Але риторика «масивної армади» робить будь-яку поступку Ірану токсичною для його внутрішньої політики.

Другий сценарій — керована ескалація без повномасштабної війни: удари по окремих об’єктах, демонстрації сили, кібератаки, тиск на морські маршрути. Саме тому Рубіо наголошує на захисті військ: іранська відповідь може бути асиметричною, а не «дзеркальною».

Третій, найнебезпечніший, — розрив контролю над подіями через «випадковість»: атака дрона, помилка розвідки, удар по неправильній цілі. У регіоні, де багато акторів і проксі, ланцюг помилок короткий, а політичний тиск на лідерів — величезний.

У підсумку ультиматум Трампа — це ставка на примус, що має зламати волю Ірану швидше, ніж зламається терпіння союзників і світових ринків. Але «перемога через тиск» потребує чіткої рамки виходу, інакше «дипломатія» перетвориться на пролог до силового рішення.

У неділю вдень квартал навколо кільця Шумана в Брюсселі перетворився на простір політичної мобілізації. Тисячі протестувальників із прапорами Ірану, США та Ізраїлю зійшлися, аби публічно засудити криваві репресії іранської влади проти власного населення. Демонстрація стала однією з найбільших акцій солідарності з Іраном у Європі за останні роки.

Організатори очікували до 100 тисяч учасників, які мали приїхати з різних країн ЄС. Поліція нарахувала близько 15 тисяч присутніх — але навіть ця цифра зробила протест помітним політичним сигналом для європейських інституцій, розташованих у безпосередній близькості.

Серед символів протесту — портрети Реза Пехлеві, іранського опозиційного діяча в еміграції, які учасники несли як альтернативу чинній владі. Плакати із закликами до свободи, припинення насильства та міжнародного втручання формували візуальну мову акції — різку, емоційну й однозначну.

У неділю вдень квартал навколо кільця Шумана в Брюсселі перетворився на простір політичної мобілізації. Тисячі протестувальників із прапорами Ірану, США та Ізраїлю зійшлися, аби публічно засудити криваві репресії іранської влади проти власного населення. Демонстрація стала однією з найбільших акцій солідарності з Іраном у Європі за останні роки.

Організатори очікували до 100 тисяч учасників, які мали приїхати з різних країн ЄС. Поліція нарахувала близько 15 тисяч присутніх — але навіть ця цифра зробила протест помітним політичним сигналом для європейських інституцій, розташованих у безпосередній близькості.

Серед символів протесту — портрети Реза Пехлеві, іранського опозиційного діяча в еміграції, які учасники несли як альтернативу чинній владі. Плакати із закликами до свободи, припинення насильства та міжнародного втручання формували візуальну мову акції — різку, емоційну й однозначну.

«Ми протестуємо проти жорстокого режиму, який убиває власний народ», — сказала одна з учасниць акції, іранка за походженням, що мешкає в Європі. За її словами, країна з величезними ресурсами доведена до стану, коли «навіть діти не мають чого їсти». Ці особисті свідчення стали важливою частиною протесту, переносячи події з площі в реальність конкретних людських історій.

Інший учасник заявив, що за останні два тижні в Ірані могли загинути понад 20 тисяч людей. Ця цифра не підтверджена незалежними джерелами, але сама її поява на протестах відображає глибину страху та недовіри до офіційної інформації. За попереднім аналізом Дейком, саме інформаційний вакуум і майже повний інтернет-блекаут у країні створюють простір для різко відмінних оцінок масштабу трагедії.

Протести в Іран тривають із кінця 2025 року на тлі стрімкого економічного падіння, інфляції та знецінення валюти. Соціальне невдоволення швидко трансформувалося в політичні вимоги змін режиму. Влада відповіла масовими арештами, застосуванням сили та фактичною ізоляцією країни від зовнішнього інформаційного світу.

Правозахисні організації заявляють про тисячі загиблих і затриманих. Рада ООН з прав людини вже провела екстрене засідання, визнавши, що нинішній рівень насильства є найвищим з часів Ісламської революції 1979 року. Водночас міжнародні механізми впливу поки що обмежені заявами та моніторингом.

Європейський вимір протесту в Брюсселі був не випадковим. Демонстранти прямували у бік Європейський парламент, апелюючи до політичної відповідальності ЄС. Для багатьох учасників саме Брюссель є символом можливого санкційного тиску, здатного вплинути на поведінку Тегерана.

Європейські лідери дедалі чіткіше сигналізують готовність до жорсткіших дій. Верховна представниця ЄС із закордонних справ Кая Каллас заявила, що чинні санкції проти Ірану — за порушення прав людини, ядерну програму та підтримку Росії у війні проти України — можуть бути розширені у відповідь на «брутальне придушення протестів».

Схожу позицію озвучила і президентка Європарламенту Роберта Мецола, наголосивши, що Європа має діяти швидко і підтримати будь-які нові обмежувальні заходи на рівні Союзу. За її словами, пасивність у такій ситуації означала б мовчазну згоду з насильством.

До табору прихильників ескалації санкцій приєдналися також канцлер Німеччини Фрідріх Мерц та прем’єр-міністр Ірландії Міхал Мартін. Їхні заяви свідчать про формування ширшого європейського консенсусу щодо жорсткішої лінії стосовно Тегерана.

Втім, санкційний інструмент має свої межі. За підрахунками Дейком, попередні обмеження не зупинили репресивну логіку іранського режиму, але істотно погіршили економічне становище країни. Це створює дилему для ЄС: як посилити тиск на владу, не збільшуючи страждання цивільного населення.

Брюссельський протест показав ще одну тенденцію — зростання ролі іранської діаспори в європейській політиці. Саме вона стає каналом передачі інформації, емоцій і вимог до інституцій ЄС. Умови інформаційної ізоляції Ірану роблять ці громади фактично єдиним голосом країни на міжнародній арені.

Символічно, що акція відбулася поруч із серцем європейської бюрократії. Протестувальники свідомо обрали місце, де ухвалюються рішення про санкції, резолюції та дипломатичний тиск. Це був не лише жест солідарності, а й спроба безпосереднього політичного впливу.

У стратегічному сенсі події в Брюсселі вписуються в ширший контекст глобальної нестабільності. Іран перебуває під санкціями, залучений у регіональні конфлікти та підтримує Росію у війні проти України. Тому реакція Європи на внутрішні репресії в Ірані має значення далеко за межами прав людини.

Протест у бельгійській столиці не змінить ситуацію миттєво. Але він закріплює тему Ірану в європейському порядку денному й ускладнює для політиків можливість «відкласти» питання. За оцінкою редакції Дейком, саме така постійна публічна увага може з часом перетворитися на реальний важіль тиску.

Для самих іранців — у країні та за її межами — акція в Брюсселі стала знаком того, що їхню боротьбу бачать. У ситуації, коли інтернет вимикають, а інформацію контролюють, навіть фізична присутність людей на площі іншої країни набуває символічної ваги.

Європа ще не визначила остаточну відповідь на іранську кризу. Але недільний протест показав: суспільний запит на жорсткіші дії існує, і він дедалі голосніший. Питання лише в тому, чи зможе політика наздогнати вулицю.

Понад сімнадцять днів Іран жив у цифровій тиші. Майже повний інтернет-блекаут наклався на жорстке придушення загальнонаціональних протестів, залишивши мільйони людей без можливості зв’язку із зовнішнім світом. Тепер у цій тиші з’являються тріщини: деякі іранці отримують короткі, незрозумілі «вікна» онлайн-доступу — на хвилини, іноді на десятки хвилин.

Для багатьох це перша нагода повідомити близьких, що вони живі. Для журналістів і правозахисників — рідкісний шанс побачити фрагменти того, що відбувається за завісою цензури. Як зазначають джерела, навіть ці уривчасті дані вказують: масштаби насильства можуть бути значно більшими, ніж раніше відомі оцінки.

За даними правозахисних груп, кількість загиблих може суттєво перевищувати попередні підрахунки. Цифри перевіряються, але тенденція тривожна: що більше інформації просочується назовні, то ширшою постає картина репресій. За попереднім аналізом Дейком, блекаут став не лише інструментом контролю, а й фактором, який спотворив ранні оцінки подій.

Понад сімнадцять днів Іран жив у цифровій тиші. Майже повний інтернет-блекаут наклався на жорстке придушення загальнонаціональних протестів, залишивши мільйони людей без можливості зв’язку із зовнішнім світом. Тепер у цій тиші з’являються тріщини: деякі іранці отримують короткі, незрозумілі «вікна» онлайн-доступу — на хвилини, іноді на десятки хвилин.

Для багатьох це перша нагода повідомити близьких, що вони живі. Для журналістів і правозахисників — рідкісний шанс побачити фрагменти того, що відбувається за завісою цензури. Як зазначають джерела, навіть ці уривчасті дані вказують: масштаби насильства можуть бути значно більшими, ніж раніше відомі оцінки.

За даними правозахисних груп, кількість загиблих може суттєво перевищувати попередні підрахунки. Цифри перевіряються, але тенденція тривожна: що більше інформації просочується назовні, то ширшою постає картина репресій. За попереднім аналізом Дейком, блекаут став не лише інструментом контролю, а й фактором, який спотворив ранні оцінки подій.

Одна з мешканок Тегеран, 39-річна жінка на ім’я Махса (ім’я змінене з міркувань безпеки), написала під час короткого підключення: «Кожне з’єднання забирає рік мого життя. Краще залишатися в темряві, ніж у постійному страху». Ці слова стали емоційним маркером життя у «підвішеному» стані — між онлайном і офлайном.

Протести в Ірані спалахнули наприкінці грудня на тлі економічної кризи й обвалу національної валюти. Дуже швидко соціальні вимоги переросли у політичні гасла та заклики до демонтажу ісламської республіки. Відповіддю влади стала силова кампанія — і 8 січня було відключено інтернет по всій країні.

Міжнародні дзвінки заблокували, а внутрішній мобільний зв’язок працює нестабільно й переважно вдень. Для журналістів і правозахисників це означало майже повну «сліпоту»: перевіряти факти, збирати свідчення й оцінювати масштаби насильства стало вкрай складно.

Тепер ситуація починає змінюватися — але хаотично. Фахівці з моніторингу мережі фіксують, що загальний рівень доступу залишається мінімальним, а короткі підключення виникають без зрозумілої логіки. Директор групи NetBlocks Альп Токер називає це «сутінковою зоною», де користувачі «ні повністю онлайн, ні повністю офлайн».

Експерти припускають, що держава тестує механізми вибіркового доступу — так званого «вайтлістингу». Йдеться про надання різних рівнів підключення залежно від лояльності, професійної потреби або контролю з боку спецслужб. Бізнесу, трейдерам чи академічним установам можуть відкривати обмежений доступ — під наглядом і на короткий час.

Кіберфахівець Амір Рашиді з організації Miaan пояснює: що активніше влада експериментує з такими «білими списками», то більше з’являється технічних прогалин. Саме вони й створюють непередбачувані «вікна» для звичайних користувачів. Але ці шпарини швидко закриваються.

Економічна ціна блекауту також зростає. За оцінками іранських фінансових видань, країна втрачає від 16 до 24 мільйонів доларів щодня. Торгівля паралізована, міжнародні угоди зависли, навіть внутрішні операції ускладнені. Голова Ірано-китайської торгової палати визнав: підприємцям інколи дозволяють працювати онлайн лише 20 хвилин на день — цього катастрофічно мало.

Інтернет-цензура для Іран — не новина. Соціальні мережі блокують із середини 2000-х, а під час протестів влада вже вдавалася до локальних відключень. Але нинішній блекаут — найдовший і наймасштабніший. У червні, під час короткої війни з Ізраїлем, обмеження були жорсткими, але нетривалими. Тепер же йдеться про системний контроль.

Правозахисники попереджають: вибірковий інтернет — це крок до «класової мережі», де доступ стає привілеєм, а не правом. Така модель дозволяє державі не лише контролювати інформаційні потоки, а й карати незручні групи, відрізаючи їх від світу.

Попри це, навіть обмежені підключення вже змінюють ситуацію. Відео, аудіоповідомлення й довші тексти поступово доходять до редакцій і правозахисних організацій. За їхніми словами, масштаби жертв і затримань можуть бути значно більшими, ніж офіційно визнається.

Іранський журналіст-розслідувач Яшар Солтані написав у соцмережах, що трагедія «досі оповита цензурою», але правда «не зникне, навіть якщо її приховують». Це формулювання точно описує нинішній момент: контроль ще тримається, але інформаційна завіса вже не герметична.

Для суспільства всередині країни ці «вікна» — водночас надія і нове джерело страху. Кожне підключення може бути відстежене, кожне повідомлення — ризик. Але мовчання, кажуть люди, інколи страшніше за ризик говорити.

За оцінкою Дейком, іранський блекаут став прикладом нової фази авторитарного контролю — не повного відключення, а керованої напівтемряви. Вона дозволяє державі варіювати тиск, тестувати лояльність і водночас знижувати міжнародний резонанс. Та ця модель нестабільна: що більше технічних винятків, то складніше втримати повний контроль.

Світ отримує уривчасті сигнали з Ірану — короткі, іноді обірвані, але дедалі численніші. І саме вони поступово складаються в картину, яку блекаут мав приховати.

Фраза «смуту завершено» прозвучала в Тегерані як фінальний акорд. Генпрокурор Мохаммад Мовахеді заявив, що «седиція» закінчилася, і пообіцяв покарання тим, кого влада вважає відповідальними за хвилю виступів.

Сигнал адресований одразу двом аудиторіям. Усередині — це спроба повернути «нормальність» після тижнів напруги. Назовні — демонстрація контролю, аби зняти сумніви інвесторів і союзників, що режим аятол похитнувся.

Державне ТБ уперше назвало офіційну цифру втрат — понад 3 тисячі загиблих. Правозахисники HRANA наводили вищі оцінки, і саме розрив між цифрами став новим фронтом інформаційної війни.

Фраза «смуту завершено» прозвучала в Тегерані як фінальний акорд. Генпрокурор Мохаммад Мовахеді заявив, що «седиція» закінчилася, і пообіцяв покарання тим, кого влада вважає відповідальними за хвилю виступів.

Сигнал адресований одразу двом аудиторіям. Усередині — це спроба повернути «нормальність» після тижнів напруги. Назовні — демонстрація контролю, аби зняти сумніви інвесторів і союзників, що режим аятол похитнувся.

Державне ТБ уперше назвало офіційну цифру втрат — понад 3 тисячі загиблих. Правозахисники HRANA наводили вищі оцінки, і саме розрив між цифрами став новим фронтом інформаційної війни.

За попереднім аналізом Дейком, різниця в підрахунках — не статистика, а політика легітимності: влада мінімізує масштаб, опоненти підкреслюють смертність, а суспільство за відсутності прозорих даних залишається з підозрою як «нормою».

Протести в Ірані стартували наприкінці грудня на тлі економічної кризи, падіння курсу ріалу та зростання цін. Далі вони швидко переросли у ширший рух проти політичної системи, і саме ця еволюція налякала Тегеран.

Ключовою зброєю держави став не лише силовий тиск, а й інтернет-блекаут. Коли зв’язок і соцмережі обрізані, зникає координація протестів і паралельно ускладнюється незалежна перевірка подій та фактів.

Reuters, посилаючись на свідчення та правозахисників, писав, що під час придушення протестів гинули не лише учасники демонстрацій, а й випадкові перехожі. Це підвищує градус суспільного страху й зменшує простір для мирного повернення до «звичайного життя».

Тепер влада переходить до другої фази: юридичної. Мовахеді пообіцяв суди й покарання, а в публічному дискурсі знову з’являється звинувачення у «тероризмі» та іноземній підтримці протестів — зручна рамка для жорстких вироків.

Окремий маркер — риторика про «війну проти Бога» (мохаребе), яка в Ірані може тягнути найсуворіші вироки. Саме такі формули зазвичай перетворюють політичну кризу на судову кампанію залякування.

Зовнішній контур теж загострився. На тлі заяв Трампа про готовність «втрутитися» іранський міністр закордонних справ Аббас Арагчі попередив у колонці, що Іран відповість «усім, що має», якщо буде нова атака.

Тегеран намагається показати: вулиця зачищена, держава стійка, а будь-який тиск лише радикалізує позицію. Та проблема в іншому — «тиша» не дорівнює згоді. Вона часто означає, що страх тимчасово переміг організацію.

Обіцянка відновити інтернет у «найближчі дні» виглядає як пробний крок до нормалізації. Але навіть правозахисні моніторинги припускають, що доступ до іноземних платформ можуть залишити обмеженим, щоб зберегти контроль над потоком інформації.

Економічний тиск, який запалив протести, нікуди не зник. Якщо курс ріалу знову піде вниз, а ціни — вгору, соціальна база невдоволення відновиться швидше, ніж силовики встигнуть «перевиховати» суспільство.

Тому головна ставка режиму — не «перемога над протестами», а керована втома: точкові репресії плюс мінімальні економічні запобіжники, щоб не допустити нового спалаху. Це класична модель виживання авторитарних систем після великої хвилі.

Але в цієї моделі є ціна: міжнародна ізоляція, нові санкції, заморожені інвестиції, токсичність для банків і логістики. Уже сам масштаб повідомлень про втрати робить тему прав людини центральною на дипломатичних майданчиках.

Є й внутрішній ризик для влади: силова кампанія підриває довіру навіть серед аполітичних груп — підприємців, викладачів, медиків — які хочуть передбачуваності. Коли держава відповідає лише кийком і судом, зростає «втеча мозків» та тіньова економіка.

Для опозиції дилема теж жорстка: без зв’язку й публічного простору протести в Ірані важко підтримувати. Натомість діаспора може посилити міжнародний тиск, але це водночас підживлює наратив влади про «зовнішню змову».

На горизонті найближчих місяців вирішальним стане те, що Тегеран назве «відновленням порядку»: чи це буде часткова амністія й економічні послаблення, чи хвиля показових процесів і вироків. Другий шлях коротко стабілізує, але довго накопичує лють.

Окремо стоїть питання спадковості травми. Після тисяч загиблих і масових затримань (за оцінками правозахисників) суспільство входить у фазу мовчазної пам’яті: кожна родина з втратою стає осередком майбутнього політичного ризику.

У підсумку заява «придушення протестів» більше схожа на декларацію наміру, ніж на доказ стабільності. Так, площі можуть спорожніти. Але причини — економічна криза, недовіра, розрив між центром і провінцією — лишаються живими.

Іран може на якийсь час повернути контроль над вулицею, та контроль над майбутнім залежить від іншого: чи здатна держава перейти від каральної логіки до реформ, не зруйнувавши себе. Поки що Тегеран обирає покарання — і цим відкладає, а не розв’язує наступну хвилю.

Іран на межі: як економіка стала іскрою бунту

Іранські протести, що спалахнули наприкінці грудня, стали не випадковістю і не результатом миттєвого емоційного сплеску. Вони визрівали роками в умовах хронічної економічної деградації, яку дедалі складніше було приховувати офіційною пропагандою. Стрімке падіння курсу ріала стало для мільйонів іранців не абстрактною макроекономічною цифрою, а щоденним ударом по гаманцю.

У 2025 році національна валюта втратила майже половину своєї вартості. Для країни, де значна частина товарів імпортується або прив’язана до долара, це означало миттєвий стрибок цін. Хліб, рис, м’ясо, олія подорожчали на десятки відсотків, і навіть базовий продуктовий кошик став недосяжним для багатьох сімей.

Заробітні плати не встигали за інфляцією. Державний сектор, який традиційно вважався стабільним, почав втрачати цю репутацію. Пенсіонери опинилися серед найбільш уразливих груп, адже їхні фіксовані виплати знецінювалися буквально щомісяця.

Іран на межі: як економіка стала іскрою бунту

Іранські протести, що спалахнули наприкінці грудня, стали не випадковістю і не результатом миттєвого емоційного сплеску. Вони визрівали роками в умовах хронічної економічної деградації, яку дедалі складніше було приховувати офіційною пропагандою. Стрімке падіння курсу ріала стало для мільйонів іранців не абстрактною макроекономічною цифрою, а щоденним ударом по гаманцю.

У 2025 році національна валюта втратила майже половину своєї вартості. Для країни, де значна частина товарів імпортується або прив’язана до долара, це означало миттєвий стрибок цін. Хліб, рис, м’ясо, олія подорожчали на десятки відсотків, і навіть базовий продуктовий кошик став недосяжним для багатьох сімей.

Заробітні плати не встигали за інфляцією. Державний сектор, який традиційно вважався стабільним, почав втрачати цю репутацію. Пенсіонери опинилися серед найбільш уразливих груп, адже їхні фіксовані виплати знецінювалися буквально щомісяця.

Особливо показовим став параліч торгівлі. Коли курс ріала почав змінюватися щогодини, продавці на Тегеранському базарі втратили можливість встановлювати ціни. Торгівля зупинилася, магазини зачинялися, а сам базар, символ іранської економіки, перетворився на осередок спротиву.

Саме страйк торговців став тією іскрою, що підпалила країну. Протести швидко вийшли за межі економічних вимог і перетворилися на масове невдоволення системою, яка десятиліттями вимагала терпіння, але більше не могла запропонувати навіть мінімальної стабільності.

Банківський обвал і розкіш для обраних

Окремим каталізатором протестів став крах Ayandeh Bank — одного з найбільших приватних банків країни. Його падіння оголило системну корупцію та нерівність, які іранці відчували інтуїтивно, але рідко бачили настільки наочно. Мільйони вкладників раптом усвідомили, що їхні заощадження були лише паливом для фінансової піраміди.

Ayandeh Bank роками працював за принципом перерозподілу: нові депозити йшли на виплати старим клієнтам. Надвисокі відсотки приваблювали людей, які шукали хоча б якийсь спосіб захистити гроші від інфляції. Держава мовчки спостерігала, дозволяючи банку накопичувати ризики.

Паралельно банк масово кредитував структури, пов’язані з його власником Алі Ансарі. Майже всі ці кредити виявилися безнадійними. Сотні мільйонів, а згодом і мільярди доларів осідали у проєктах, що не мали економічного сенсу для країни.

Найяскравішим символом цього стала гігантська споруда Iran Mall. Торговельний центр із басейнами, кінотеатрами та автосалонами виглядав як інший світ на тлі злиднів більшості населення. Для протестувальників він став матеріальним уособленням несправедливості.

Обурення посилювалося тим, що за подібні фінансові злочини інших бізнесменів арештовували і жорстоко карали. Ансарі ж роками залишався недоторканним завдяки політичним і релігійним зв’язкам. Цей контраст остаточно підірвав довіру до будь-яких заяв влади про рівність і законність.

Страх, кров і пауза Трампа

Коли протести охопили понад 180 міст, у повітрі відчувалося очікування перелому. Уперше з часів революції 1979 року звучали настільки масові заклики до демонтажу системи. Частина демонстрантів відкрито говорила про можливість реставрації монархії, інші вимагали світської демократії та референдуму щодо майбутнього країни.

Іранські жінки знову стали символом спротиву. Їхні акції мали не лише політичний, а й глибокий емоційний характер. Спалення портретів верховного лідера, іронічні флешмоби та відкритий виклик релігійним заборонам стали мовою протесту, яку неможливо було ігнорувати.

Відповідь режиму була жорсткою і швидкою. Силові структури перейшли до масових розстрілів, арештів і блокування зв’язку. Вулиці очищалися ціною тисяч життів, а страх знову ставав головним інструментом контролю. Активність протестувальників різко знизилася, але напруга нікуди не зникла.

На цьому тлі світ уважно стежив за реакцією США. Дональд Трамп неодноразово робив гучні заяви, натякаючи на можливість силового втручання. Фрази про те, що «допомога вже в дорозі», породжували очікування швидких ударів по іранських об’єктах.

Однак ці удари так і не відбулися. Причина проста: короткотривала військова операція більше не гарантує падіння режиму. Система Хаменеї виявилася глибшою і жорсткішою, ніж здавалося. Для її демонтажу потрібна не лише зовнішня сила, а й внутрішній перелом, який поки що відкладено, але не скасовано.

Інтернет-блекаут в Ірані минулого тижня виглядав тотальним: міжнародний трафік майже зник, мобільні мережі «провалилися», а звичні цифрові сервіси зупинилися. Моніторинги фіксували падіння доступності майже до нуля.

У такі моменти держава намагається зробити протест «невидимим»: без відео, без координації, без зовнішньої уваги. Але 2026-й показав нову реальність — там, де є супутниковий інтернет, повне «вимкнення країни» стає дедалі дорожчим і менш гарантованим.

Ключовою змінною став Starlink в Ірані — мережа терміналів, які роками потай завозили активісти. За оцінками різних джерел, у країні могли опинитися десятки тисяч пристроїв, які обходять наземну цензуру.

Інтернет-блекаут в Ірані минулого тижня виглядав тотальним: міжнародний трафік майже зник, мобільні мережі «провалилися», а звичні цифрові сервіси зупинилися. Моніторинги фіксували падіння доступності майже до нуля.

У такі моменти держава намагається зробити протест «невидимим»: без відео, без координації, без зовнішньої уваги. Але 2026-й показав нову реальність — там, де є супутниковий інтернет, повне «вимкнення країни» стає дедалі дорожчим і менш гарантованим.

Ключовою змінною став Starlink в Ірані — мережа терміналів, які роками потай завозили активісти. За оцінками різних джерел, у країні могли опинитися десятки тисяч пристроїв, які обходять наземну цензуру.

За попереднім аналізом Дейком, ця історія важлива не лише для Ірану: вона показує, як «цифрові права» переходять із площини декларацій у площину інфраструктури — хто має канали зв’язку, той має шанс лишатися суб’єктом у кризі.

Архітектура контролю в Ірані давно вважається однією з найжорсткіших: ставка робиться на «внутрішній» контур сервісів і відсікання глобального інтернету. Сам принцип — тримати економіку на мінімальних цифрових рейках, але обрізати комунікацію — описують західні огляди.

Тут і з’являється Національна інформаційна мережа як інструмент «цифрової ізоляції»: навіть коли зовнішній інтернет падає, внутрішні платформи можуть частково працювати. Це дозволяє владі зменшити соціальний шок і водночас послабити мобілізацію протестів в Ірані.

Але Starlink в Ірані підважує цю логіку. Супутниковий інтернет не потребує місцевого провайдера, і саме тому стає «непроханої» альтернативою: канал зв’язку раптово з’являється там, де держава вже поставила «нуль».

Важливо, що йдеться не про масову доступність. Це радше мережа «точок прориву»: термінал на даху, кілька кварталів покриття через роздачу, хаби для журналістів і волонтерів. Так виникає смарт-мережі активістів — не централізовані, а розсіяні й живучі.

За повідомленнями медіа, саме ця розсіяність і змусила державу підняти ставки. Якщо раніше наказ провайдерам «вимкнути» був достатнім, тепер з’являється потреба в технічному «полюванні» — дронах, пошуку сигналів, конфіскаціях і залякуванні.

8 січня, в ніч, коли уряд Ірану відключив доступ до Інтернету, під час мітингу протестувальників у Тегерані були запалені багаття — Getty Images

Найцікавіший поворот — перехід до електронної боротьби. Щоб збити роботу терміналів, застосовують глушіння GPS або пов’язані методи радіоелектронного впливу, які більше асоціюються з військовими театрами дій, ніж із цивільним містом.

Це змінює баланс «цензура vs. обхід». VPN, який роками був стандартом спротиву, без базового інтернету майже безсилий: він не створює зв’язок із нуля, а лише маскує маршрут. Тому в умовах тотального відключення роль VPN різко падає.

Натомість супутниковий інтернет стає «первинним каналом», а це підштовхує держави до дорожчих контрзаходів. І тут постає питання: чи здатна влада масштабувати глушіння без побічних втрат для власної інфраструктури та авіації, логістики, зв’язку? Відповідь неочевидна.

Геополітичний шар теж не зникає. Публічні сигнали про важливість супутникового зв’язку, дискусії довкола доступності сервісу — все це підсвічує приватну роль великого бізнесу в інформаційній війні.

Для Ірану проблема ще й у правовому полі: коли володіння терміналом криміналізується, технологія автоматично стає маркером «нелояльності». Це стимулює чорний ринок, ризики для користувачів і нерівність доступу — багатші купують «вікно в світ», бідніші лишаються в тиші.

На глобальному рівні кейс вписується в тренд: інтернет-відключення дедалі частіше використовують як інструмент контролю. У 2024 році коаліція #KeepItOn зафіксувала 296 shutdowns у 54 країнах — рекорд для їхніх спостережень.

Це важливо, бо інтернет-блекаут перестає бути «екзотикою» і стає управлінською практикою. Коли модель нормалізується, інновації спротиву також нормалізуються: від юридичних винятків у санкціях до інженерних інструкцій із маскування терміналів.

Технологічна гонитва має ще один наслідок: цивільне середовище стає полігоном для методів, які раніше жили у військових доктринах. Якщо глушіння GPS стає «внутрішньою поліцією», це створює ризики для сусідніх країн і міжнародних стандартів безпеки зв’язку.

Прогноз на 2026–2027 роки радше прагматичний, ніж романтичний. Уряд Ірану, ймовірно, поглиблюватиме цифрову ізоляцію через внутрішні сервіси та точкові репресії, а активісти — розвиватимуть смарт-мережі активістів, розшарюватимуть доступ і мінімізуватимуть «сліди».

Найвразливіше місце цієї моделі — залежність від одного постачальника. Коли «кисень зв’язку» прив’язаний до корпоративних рішень, кібербезпека і цифрові права стають не лише питанням технологій, а й питанням політики доступу. Іранський кейс — попередження для всіх.

Якщо хочеш, можу переробити матеріал у формат «пояснювальної інфографіки словами»: 5 блоків (як працює shutdown, як працює Starlink, чому VPN не рятує, як глушать GPS, що далі) — з короткими тезами для соцмереж.

Заява президента США Дональд Трамп про те, що іранська влада «припинила вбивства протестувальників», прозвучала в момент найвищої напруги між Вашингтоном і Тегераном за останні роки. Вона стала несподіваним сигналом можливого відступу від негайного військового удару — принаймні на словах.

«Нам повідомили, що вбивства в Ірані припиняються — вони зупинилися», — заявив Трамп у Білому домі, посилаючись на «дуже важливі джерела з іншого боку». Імен він не назвав, так само як не уточнив, чи означає це зняття загрози американського військового втручання.

Ці слова різко контрастують із риторикою лише кілька днів тому. Від початку січня Трамп публічно погрожував Ірану силою, якщо режим завдасть шкоди демонстрантам, а 13 січня написав у соцмережах, що «допомога вже в дорозі», закликавши протестувальників не здаватися. Саме тоді в регіоні почалися приготування до можливого удару.

Заява президента США Дональд Трамп про те, що іранська влада «припинила вбивства протестувальників», прозвучала в момент найвищої напруги між Вашингтоном і Тегераном за останні роки. Вона стала несподіваним сигналом можливого відступу від негайного військового удару — принаймні на словах.

«Нам повідомили, що вбивства в Ірані припиняються — вони зупинилися», — заявив Трамп у Білому домі, посилаючись на «дуже важливі джерела з іншого боку». Імен він не назвав, так само як не уточнив, чи означає це зняття загрози американського військового втручання.

Ці слова різко контрастують із риторикою лише кілька днів тому. Від початку січня Трамп публічно погрожував Ірану силою, якщо режим завдасть шкоди демонстрантам, а 13 січня написав у соцмережах, що «допомога вже в дорозі», закликавши протестувальників не здаватися. Саме тоді в регіоні почалися приготування до можливого удару.

За попереднім аналізом Дейком, нинішня заява президента США виглядає радше тактичним маневром, а не стратегічним поворотом. У минулому Трамп уже використовував формулу «подивимось за два тижні», коли рішення про удар фактично було ухвалене раніше — як це сталося перед авіаударами по іранських ядерних об’єктах у червні.

Наразі ситуація залишається непрозорою. В Ірані діє майже повний інтернет-блекаут, що унеможливлює незалежну перевірку масштабів репресій. За даними правозахисних організацій та окремих іранських посадовців, за час протестів могли загинути від кількох сотень до кількох тисяч людей. Самі протести, за оцінками західних розвідок, уже не такі масові, як тиждень тому, але це не означає стабілізації.

Паралельно зі словами Трампа Вашингтон здійснив конкретні кроки. З американської авіабази Al Udeid Air Base у Катарі почали виводити частину «необов’язкового» персоналу. Це найбільша база США на Близькому Сході й ключовий штаб Центрального командування, де дислокуються близько 10 тисяч військових.

Пентагон офіційно утримався від коментарів, але американські військові джерела підтвердили: рішення ухвалили як запобіжний захід на тлі загрози іранської відповіді у разі американського удару. Британія також почала виводити частину свого персоналу з цієї бази, що свідчить про серйозність оцінок ризиків.

Водночас після слів Трампа у Вашингтоні заговорили про «off-ramp» — шлях до деескалації. За даними американських посадовців, Пентагон навіть був готовий повернути частину персоналу на базу. Довгострокові бомбардувальники у США, які перебували в режимі підвищеної готовності для можливих додаткових ударів, також тимчасово зняли з бойового чергування.

Але це не означає, що військові опції зняті з порядку денного. За словами високопоставленого американського чиновника, Трамп не відмовився від сценаріїв, які йому представили командувачі. Усе залежатиме від подальших дій іранських сил безпеки.

Іран, зі свого боку, демонструє готовність до жорсткої відповіді. Закриття повітряного простору країни для цивільних рейсів стало тривожним сигналом. Тегеран публічно попередив, що будь-який американський удар спричинить негайну відплату по базах США в регіоні.

Пам’ять про червень 2025 року тут відіграє ключову роль. Тоді після американських ударів по ядерних об’єктах Іран випустив ракети по Al Udeid, показавши, що здатен бити по символах американської військової присутності. Старший радник верховного лідера Ірану Алі Шамхані прямо нагадав про це, заявивши, що США варто згадати не лише власні атаки, а й іранські ракети, які «розтрощили» базу.

Американська розвідка не має ілюзій. За її оцінками, у разі нового удару Іран майже гарантовано відповість атаками на бази США не лише в Катарі, а й у Сирії та Іраку. Ці висновки вже обговорювалися на нараді в Білому домі, і саме вони пояснюють обережність нинішніх заяв.

Самі протести в Ірані західні спецслужби називають найсерйознішими з часів революції 1979 року. Вони стали прямим викликом режиму, але питання про те, хто зрештою візьме гору — держава чи вулиця, — залишається відкритим. Репресивний апарат поки що виглядає контрольованим, але масштаби насильства підірвали легітимність влади як усередині країни, так і назовні.

За словами представників іранського МОЗ, кількість загиблих може сягати близько 3 тисяч, і ці цифри ще не остаточні. Влада пояснює кровопролиття діями «терористів», тоді як правозахисники говорять про системне застосування летальної сили проти цивільних.

У цьому контексті заява Трампа про «припинення вбивств» виглядає політично вигідною для обох сторін. Для Вашингтона — це можливість знизити напругу без втрати обличчя. Для Тегерана — шанс виграти час і уникнути негайного удару, не поступаючись публічно.

Однак історія президентства Трампа вчить: паузи не завжди означають розрядку. Його стиль — це поєднання публічного тиску, непередбачуваності й різких рішень. Саме тому нинішня ситуація радше схожа на затишшя перед новим етапом гри, ніж на справжній компроміс.

Для регіону Близького Сходу ставки залишаються надзвичайно високими. Будь-яка помилка може спровокувати ланцюгову реакцію — від ударів по базах до втягування союзників США і нової хвилі нестабільності. І хоча сьогодні у Вашингтоні говорять про «спостерігатимемо й дивитимемося», сама логіка подій підказує: остаточне рішення ще попереду.

Сполучені Штати розпочали часткове виведення персоналу зі своїх військових баз на Близькому Сході на тлі прямих попереджень з боку Тегерана. За словами американського посадовця, цей крок має запобіжний характер і пов’язаний із різким зростанням напруженості після заяв іранського керівництва про можливі удари по базах США у разі американської атаки.

Президент Дональд Трамп упродовж кількох днів публічно погрожує втручанням у ситуацію в Ірані, відкрито підтримуючи антиурядові протести. Він пообіцяв «дуже жорсткі дії», якщо іранська влада продовжить страти протестувальників, і закликав іранців не припиняти виступів, заявивши, що «допомога вже в дорозі».

Іранська відповідь була не менш прямою. За даними джерел, Тегеран попередив сусідні держави — від Саудівської Аравії та ОАЕ до Туреччини — що американські бази на їхній території стануть цілями у разі удару США по Ірану. За попереднім аналізом Дейком, це фактично спроба розширити зону стримування, втягнувши регіональних гравців у відповідальність за дії Вашингтона.

Сполучені Штати розпочали часткове виведення персоналу зі своїх військових баз на Близькому Сході на тлі прямих попереджень з боку Тегерана. За словами американського посадовця, цей крок має запобіжний характер і пов’язаний із різким зростанням напруженості після заяв іранського керівництва про можливі удари по базах США у разі американської атаки.

Президент Дональд Трамп упродовж кількох днів публічно погрожує втручанням у ситуацію в Ірані, відкрито підтримуючи антиурядові протести. Він пообіцяв «дуже жорсткі дії», якщо іранська влада продовжить страти протестувальників, і закликав іранців не припиняти виступів, заявивши, що «допомога вже в дорозі».

Іранська відповідь була не менш прямою. За даними джерел, Тегеран попередив сусідні держави — від Саудівської Аравії та ОАЕ до Туреччини — що американські бази на їхній території стануть цілями у разі удару США по Ірану. За попереднім аналізом Дейком, це фактично спроба розширити зону стримування, втягнувши регіональних гравців у відповідальність за дії Вашингтона.

На практиці напруження вже має матеріальні наслідки. Катар підтвердив скорочення персоналу на авіабазі Аль-Удейд — найбільшій американській базі в регіоні, де розміщений передовий штаб Центрального командування США. Повідомляється також, що Велика Британія виводить частину своїх військових з об’єкта, готуючись до можливого удару.

Європейські та ізраїльські джерела припускають, що військове втручання США може відбутися протягом найближчих 24 годин, хоча масштаби й форма операції залишаються невизначеними. Один із західних військових чиновників охарактеризував поведінку адміністрації Трампа як навмисно непередбачувану: «тримати всіх у напрузі — частина стратегії».

Контекст загострення — безпрецедентні внутрішні заворушення в Ірані. Протести, що почалися два тижні тому через обвал національної валюти та економічну кризу, переросли у найжорстокіше протистояння з владою з часів Ісламської революції 1979 року. За даними правозахисної групи HRANA, загинули понад 2,4 тисячі протестувальників, кількість затриманих перевищила 18 тисяч.

Начальник Генштабу Збройних сил Ірану генерал Абдолрахім Мусаві заявив, що країна «ніколи не стикалася з таким рівнем руйнувань», поклавши провину на «зовнішніх ворогів». Влада прямо звинувачує США та Ізраїль у підбурюванні заворушень, тоді як Захід говорить про «найжорстокіші репресії в сучасній історії Ірану».

Попри масштаб насильства, західні дипломати зазначають, що іранський режим наразі не виглядає близьким до краху. Силові структури зберігають контроль, а державні медіа демонструють масові похорони загиблих силовиків і мітинги лояльності верховному лідеру Алі Хаменеї. Президент Масуд Пезешкіан запевняє, що за наявності народної підтримки «усі зусилля ворогів зазнають краху».

Дипломатичні канали водночас звужуються. Прямі контакти між іранським МЗС та спецпосланцем США призупинені, а інтернет-блекаут усередині країни ускладнює перевірку інформації. Іранська дипломатія намагається залучити регіональних партнерів — Катар, ОАЕ, Туреччину — щоб ті вплинули на Вашингтон і запобігли удару.

За оцінкою Дейком, нинішня криза є небезпечним поєднанням внутрішнього колапсу, зовнішнього тиску та демонстративної військової готовності. Часткове виведення персоналу з баз — сигнал не лише Тегерану, а й союзникам США: сценарій прямого зіткнення більше не є теоретичним.

У найближчі дні ключовим стане питання стримування. Якщо Трамп реалізує погрози, регіон ризикує опинитися у новому витку конфлікту з ударами по американських об’єктах і втягуванням сусідніх держав. Якщо ж сторони обмежаться демонстрацією сили, нинішня напруга може стати ще одним прикладом політики на межі війни — із високою ціною навіть без пострілу.

Війна Росії проти України дедалі більше виглядає як конфлікт взаємопов’язаних систем, де важливі не лише лінія фронту й кількість бригад, а й технології, санкційні режими та мережі міжнародної кооперації.

У цьому контексті Іран — не «віддалений сюжет», а один із вузлів, через які проходять рішення, що опосередковано впливають на українську безпеку.

Відомо, що іранські розробки безпілотників типу Shahed стали важливою складовою російської кампанії ударів по тилу — передусім по енергетичній та цивільній інфраструктурі України.

Війна Росії проти України дедалі більше виглядає як конфлікт взаємопов’язаних систем, де важливі не лише лінія фронту й кількість бригад, а й технології, санкційні режими та мережі міжнародної кооперації.

У цьому контексті Іран — не «віддалений сюжет», а один із вузлів, через які проходять рішення, що опосередковано впливають на українську безпеку.

Відомо, що іранські розробки безпілотників типу Shahed стали важливою складовою російської кампанії ударів по тилу — передусім по енергетичній та цивільній інфраструктурі України.

Росія, водночас, частково адаптувала цю технологію до власних виробничих можливостей, що зменшує її залежність від разових поставок. Проте технологічні ланцюги — компоненти, інженерна підтримка, можливі канали модернізації — залишаються значущими, а отже чутливими до політичних змін навколо Ірану.

За підрахунками редакції «Дейком», ключовим у нинішньому іранському кейсі є не драматичні гасла, а структурний зсув пріоритетів. Якщо держава входить у тривалий період внутрішньої напруги — протестів, репресивної мобілізації апарату, комунікаційних обмежень — її зовнішні проєкти зазвичай стають складнішими в управлінні. Це може відбитися і на рівні зовнішньої військово-технічної взаємодії, навіть якщо вона формально не зупиняється.

Віце-прем'єр-міністр і міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський виступає поруч із безпілотником Shahed-136, який Росія використовувала під час нападу на Україну та, як вважається, був виготовлений в Ірані, під час заходу, організованого партіє — Тобі Мелвілл

Події останніх тижнів підсвічують ще один важливий вимір — інформаційний. Блекаут і спроби обмежити альтернативні канали зв’язку, зокрема через глушіння супутникового інтернету, перетворюють доступ до комунікацій на частину політичного протистояння.

Звідси й увага до Starlink та контактів між адміністрацією США й компанією, адже питання зв’язку фактично стало елементом зовнішньої політики.

Паралельно посилюється дипломатичний тиск. Європейські лідери заявляють про готовність до нових санкцій у відповідь на насильство проти протестувальників, а у США звучать різкіші заяви на адресу Тегерана, включно з натяками на «варіанти» реагування.

Навіть якщо рішення залишаються в площині заяв, сама тональність створює додаткові ризики для будь-яких зовнішніх партнерств Ірану — через репутаційні втрати, посилення контролю за обхідними схемами та ускладнення фінансових каналів.

Для України важливо не переоцінювати ефект і не чекати «миттєвих» змін. Навіть за різкого погіршення ситуації в Ірані Росія зберігає накопичені запаси, налагоджені лінії виробництва та альтернативні канали постачання окремих компонентів.

Люди зібралися під час протесту в четвер у Тегерані. Демонстрації тривають уже кілька тижнів — через Getty Images

Однак у середньостроковій перспективі ймовірним виглядає інше: зростання собівартості, зниження стабільності постачань, уповільнення модернізації та складніша логістика можуть вплинути на інтенсивність і «якість» дронових атак.

Тому коректніше говорити не про «обвал» чи «поразку осі», а про можливе послаблення окремих елементів кооперації, яка допомагає Росії підтримувати тривалий тиск на український тил.

У цій рамці іранська внутрішня криза — один із факторів, що може змінювати розклад сил поряд із роботою ППО, постачанням західних систем, санкціями та здатністю України відновлювати енергетику.

Цей сюжет має і ширший вимір: те, як міжнародна спільнота реагує на блекаути та репресії, формує прецеденти для майбутніх криз.

Для України, яка з 2022 року веде не лише військову, а й інформаційно-інфраструктурну війну, питання стійкості зв’язку та доступу до правди — не абстракція. У цьому сенсі дискусія про Starlink у контексті Ірану відгукується українським досвідом, коли технології стають не просто сервісом, а елементом виживання.

У підсумку іранський фактор у війні проти України слід розуміти як «повільну змінну», що працює через економіку, логістику, санкції й дипломатію. Він не визначає сьогоднішню нічну тривогу в Києві, але може впливати на те, якою буде структура загроз через кілька місяців — і наскільки дорогою стане для Кремля спроба зберігати високий темп ударів по українському тилу.

Тегеран глушить сигнал, протестувальники тримаються за супутниковий інтернет, а Трамп і Маск перетворюють «зв’язок» на важіль зовнішнього тиску.

Іранський інтернет-блекаут у розпал протестів в Ірані став не просто цензурою, а інструментом придушення організації та свідчень. Коли звичні мережі «гаснуть», суспільство шукає обхідні канали — і саме тут виринає Starlink.

Тегеран від’єднав країну від мережі та паралельно вдався до часткового глушіння супутникового сервісу, який люди використовували для комунікації із зовнішнім світом. Ставка очевидна: без відео, фото й чатів протест швидше «втрачає голос».

Тегеран глушить сигнал, протестувальники тримаються за супутниковий інтернет, а Трамп і Маск перетворюють «зв’язок» на важіль зовнішнього тиску.

Іранський інтернет-блекаут у розпал протестів в Ірані став не просто цензурою, а інструментом придушення організації та свідчень. Коли звичні мережі «гаснуть», суспільство шукає обхідні канали — і саме тут виринає Starlink.

Тегеран від’єднав країну від мережі та паралельно вдався до часткового глушіння супутникового сервісу, який люди використовували для комунікації із зовнішнім світом. Ставка очевидна: без відео, фото й чатів протест швидше «втрачає голос».

Вашингтон відповів публічно. Дональд Трамп звернувся до Ілона Маска з проханням допомогти відновити доступ, а в Білому домі підтвердили контакт щодо відновлення зв’язку. Так приватна інфраструктура опинилася в центрі дипломатії.

За підрахунками редакції «Дейком», у цьому кейсі вперше настільки явно видно зсув: контроль над інформаційними артеріями переходить від держав до власників техноплатформ. Супутниковий інтернет стає елементом інформаційної війни — і предметом торгу.

Експерти описують Starlink як «майже єдиний спосіб» передати новини з країни в умовах блекауту. Співзасновник NetFreedom Pioneers Мехді Яхьянежад прямо говорить: значна частина матеріалів із протестів виходила назовні саме так.

Технічна сторона важлива: Starlink складніше «вимкнути» повністю, бо це не оптика й не вежі мобільного зв’язку. Але «складніше» не означає «неможливо»: Іран, за описами, не рубає систему, а робить її нестабільною й повільною.

Саме так пояснює механіку Кімберлі Берк (Quilty Space): не потрібен «глобальний рубильник», достатньо деградувати сервіс до рівня, коли ним майже не можна користуватися. Це тактика виснаження, а не одномоментного відключення.

Окремо звучить теза про «військового рівня» засоби перешкод, з фокусом на здатності завантажувати контент. Керівник Holistic Resilience Ахмад Ахмадіан вказує: удар був спрямований на те, щоб унеможливити виведення відео з Тегерана.

У відповідь запускається «кіт-миша». Активістська мережа NasNet заявляла, що після оновлення програмного забезпечення частину завад вдалося послабити, а умови можуть знову змінитися. Це новий різновид протистояння — швидкість патчів проти швидкості перешкод.

Політичний шар тут не менш гострий. Трамп демонструє готовність використати Starlink як інструмент зовнішнього впливу, а Маск — як інфраструктурний важіль. Після їхнього зближення супутниковий сервіс все частіше виглядає частиною арсеналу США.

Приклад Венесуели, де Starlink оголошував безплатний доступ на тлі гучних подій, підсилює відчуття «технології як санкції навпаки»: не обмежувати, а розблоковувати. Для протестів це кисень; для режимів — прямий виклик суверенітету.

Є ще міжнародно-правова лінія. Іран роками заперечує роботу Starlink без дозволу та виносив питання до МСЕ/ITU. У документах ITU прямо фіксується скарга Тегерана на «неавторизовані термінали» і складність їхнього виявлення.

Водночас ITU фактично не має примусу на кшталт «закрити сервіс» — це радше поле норм і процедур, ніж поліції. Тому суперечка переходить у практичну площину: держава тисне технічно, компанія відповідає інженерно, союзники — дипломатично.

Для Тегерана будь-яка допомога Starlink протестувальникам — доказ «втручання». Для США — спосіб підтримати права людини без введення військ. Але межа тонка: інтернет-підтримка може сприйматися як ескалація, а не гуманітарний жест.

Reuters додає важливу деталь: доступ у деяких користувачів зберігається «плямами», особливо в прикордонних районах, попри офіційну заборону. Це означає, що повної «кришки» немає — але нестабільність руйнує координацію й довіру.

Ставки зростають ще й тому, що Starlink — найбільше супутникове угруповання, а отже один приватний оператор отримує роль, яку раніше мали держави. Експерт CSIS Клейтон Своуп прямо каже: коли уряду США потрібно «втримати зв’язок», Starlink «на передовій».

Для протестного руху це означає шанс: обхід цензури і збереження каналів правди. Для режиму — небезпеку: втрата монополії на картинку. Саме тому глушіння Starlink стає частиною репресивної тактики нарівні з арештами.

Прогноз на найближчі тижні — трискладовий. Перше: технологічна «гонка» оновлень і завад триватиме. Друге: США та Європа посилюватимуть тиск, але балансуватимуть, щоб не підштовхнути до війни. Третє: Іран тестуватиме межі керованості суспільства в темряві.

Наприкінці грудня Іран знову увійшов у фазу масових протестів, а січень приніс те, що правозахисники називають найжорсткішою хвилею репресій за роки. Країна живе між вулицею, силовиками і тишею комунікаційного блекауту.

Американська Human Rights Activists News Agency оцінює втрати у понад 2 000 загиблих від початку демонстрацій 28 грудня, зазначаючи, що частина з них — люди, пов’язані з державою. Цю цифру медіа не можуть незалежно підтвердити через обмеження доступу.

На тлі цих даних президент США Дональд Трамп публічно закликав протестувальників «продовжувати» і заявив, що «допомога вже в дорозі», паралельно скасувавши контакти з іранськими посадовцями до припинення вбивств.

Наприкінці грудня Іран знову увійшов у фазу масових протестів, а січень приніс те, що правозахисники називають найжорсткішою хвилею репресій за роки. Країна живе між вулицею, силовиками і тишею комунікаційного блекауту.

Американська Human Rights Activists News Agency оцінює втрати у понад 2 000 загиблих від початку демонстрацій 28 грудня, зазначаючи, що частина з них — люди, пов’язані з державою. Цю цифру медіа не можуть незалежно підтвердити через обмеження доступу.

На тлі цих даних президент США Дональд Трамп публічно закликав протестувальників «продовжувати» і заявив, що «допомога вже в дорозі», паралельно скасувавши контакти з іранськими посадовцями до припинення вбивств.

За підрахунками редакції «Дейком», риторика Вашингтона тут працює не лише як моральна підтримка. Це інструмент тиску, який одночасно піднімає ставки для Тегерана та звужує простір для тихої дипломатії, роблячи будь-які переговори політично токсичними.

Білий дім, за повідомленнями, зважує «дипломатичні опції» і потенційні відповіді аж до воєнних сценаріїв. Для Ірану це означає: протестний фактор може перетворитися на привід для зовнішнього примусу.

Ключова невідомість — що саме означає «help is on its way». Навіть без прямої інтервенції США можуть діяти через санкції, кіберінструменти, інформаційну підтримку або розширення міжнародної ізоляції режиму, зберігаючи формальну дистанцію.

Паралельно Трамп оголосив 25% тариф на імпорт із країн, що ведуть бізнес з Іраном. Це нетиповий хід: удар спрямований не лише по Тегерану, а й по ланцюгах постачання третіх держав — від Азії до Близького Сходу.

Економічний сигнал читається просто: зробити співпрацю з Іраном дорожчою і ризикованішою. Але тарифна «парасолька» може вдарити й по американських імпортерах, створюючи внутрішній політичний рахунок за зовнішню жорсткість.

Європа реагує швидше і звичніше — санкційною логікою. Урсула фон дер Ляєн заявила, що додаткові санкції ЄС проти відповідальних за придушення протестів будуть «швидко запропоновані», засудивши «надмірне застосування сили».

Голова зовнішньої політики ЄС Кая Каллас також декларує готовність до нових обмежень, наголошуючи на неприпустимості насильства проти мирних демонстрантів. Фокус — на персональних санкціях: заборони на в’їзд, замороження активів.

Окремі кроки держав ЄС — заборона доступу іранських представників до Європарламенту та виклики послів — показують прагнення не «легітимізувати» владу, яка тримається на силовому придушенні. Це підсилює дипломатичну ізоляцію.

Тегеран, зі свого боку, намагається утримати дві позиції одночасно. Глава МЗС Аббас Арагчі заявляє, що Іран готовий і до «війни», і до переговорів — але на «справедливих» умовах. Це типова рамка торгу.

Найгостріший фактор — інформаційна темрява. Комунікаційний блекаут ускладнює верифікацію втрат і подій, але водночас підсилює підозри щодо масштабів насильства. Часткове послаблення окремих обмежень не змінює картини.

У такій ситуації будь-яка велика цифра — і «2 000», і альтернативні, значно вищі оцінки в окремих медіа — стає політичною зброєю. Тому для аналізу важливо тримати маркер: підтверджуваність даних обмежена.

Риторика Трампа має ще один шар: вона віддзеркалює внутрішньоамериканську логіку «жорсткої руки» і тестує межу прийнятного — наскільки далеко можна зайти у підтримці протестів, не втягнувшись у війну.

Для ЄС пріоритет інший — зупинити насильство, не підпаливши регіон. Але санкції без каналів комунікації часто працюють повільно, а протестна динаміка — швидко. Звідси ставка на «точковість» і координацію.

Найреалістичніший сценарій найближчих тижнів — паралельні треки: силове придушення всередині Ірану, санкційне стискання ззовні та боротьба за інтерпретацію подій у світі. Питання — чи виникне «вікно» для переговорів.

У довшій перспективі ставка на страх може дати зворотний ефект: кожна хвиля репресій накопичує соціальну лють і підживлює нові протести в Ірані. А жорстка зовнішня риторика підвищує ризик, що локальна криза переросте в регіональну.

Вашингтон знову повернув Іран у центр глобальної безпеки. Адміністрація Дональда Трампа паралельно вивчає дипломатію та готує силові сценарії на тлі масових протестів і жорсткого придушення всередині країни.

Ключова зміна — ширший «меню» ударів. Пентагон, за словами посадовців, презентує більше варіантів, ніж раніше повідомлялося: від кібератаки до точкових ударів по структурах, які влада вважає відповідальними за насильство.

Поряд із «вузькими» варіантами на столі лежать і «ширші»: потенційні удари США по Ірану можуть зачепити ядерну програму Ірану та балістичні ракети Ірану. Це піднімає ставки й для регіону, і для партнерів США.

Вашингтон знову повернув Іран у центр глобальної безпеки. Адміністрація Дональда Трампа паралельно вивчає дипломатію та готує силові сценарії на тлі масових протестів і жорсткого придушення всередині країни.

Ключова зміна — ширший «меню» ударів. Пентагон, за словами посадовців, презентує більше варіантів, ніж раніше повідомлялося: від кібератаки до точкових ударів по структурах, які влада вважає відповідальними за насильство.

Поряд із «вузькими» варіантами на столі лежать і «ширші»: потенційні удари США по Ірану можуть зачепити ядерну програму Ірану та балістичні ракети Ірану. Це піднімає ставки й для регіону, і для партнерів США.

За оцінкою редакції Дейком, саме поєднання дипломатії й сили є головним сигналом: Білий дім хоче мати важіль тиску, не зв’язуючи себе одним шляхом. Але така «подвійна доріжка» легко зривається в некеровану ескалацію.

Трамп публічно натякає, що Тегеран «перейшов межу», апелюючи до вбивств протестувальників. Водночас його команда повторює формулу: дипломатія США з Іраном — «перший варіант», але не єдиний.

Риторика потрібна для внутрішньої аудиторії, але реальна гра — в приватних каналах. Прессекретарка Каролайн Лівітт прямо сказала: публічні заяви режиму відрізняються від повідомлень, які адміністрація отримує непублічно.

Це важливий нюанс: якщо переговори США-Іран відновлюються, вони можуть стартувати з «деескалації» без гучних поступок. Так Тегеран купує час, а Вашингтон — перевіряє, чи є хоч якийсь простір для угод.

Проблема в тому, що «час» зараз — токсичний ресурс. Іран живе в умовах інтернет-блокади, а протести в Ірані розростаються. Будь-яка пауза може виглядати як потурання репресіям — і в США, і в Європі.

На практиці Білий дім тестує ще один інструмент — технологічний. Трамп звертався до Ілона Маска щодо Starlink в Ірані, щоб обійти вимкнення інтернету й підсилити потік доказів про насильство.

Такий крок політизує інфраструктуру зв’язку: приватна мережа стає частиною зовнішньої політики. Для Тегерана це підстава посилювати блокування й заявляти про «іноземне втручання», навіть якщо йдеться лише про доступ до інформації.

Паралельно Трамп запустив економічну загрозу нового типу — вторинні тарифи. Він заявив про 25% тариф Трампа на «будь-який бізнес» із США для країн, що торгують з Іраном, хоча механізм і правова база неясні.

Це не класичні санкції проти Ірану, а спроба змінити поведінку третіх країн. Під удар потенційно потрапляють торгові партнери Ірану, а найбільший нерв — нафта Ірану, яку купує Китай і низка регіональних гравців.

Однак тарифна «палиця» може вдарити і по США. Якщо союзники сприймуть вимогу як примус, вони шукатимуть обхідні схеми, а ринки закладуть додатковий політичний ризик у ціни енергоносіїв і логістику.

Саме тому Білий дім тримає поруч «пряник» дипломатії. Іранський міністр закордонних справ Аббас Арагчі публічно заявив: Тегеран «не шукає війни», але «готовий до війни» і водночас готовий до «чесних переговорів».

Це типова формула режиму виживання: показати жорсткість для внутрішніх силовиків і залишити двері відчиненими для зовнішніх домовленостей. Риторика «ми готові» часто означає: ми хочемо уникнути удару, не втративши обличчя.

Вашингтон натомість підозрює гру на затягування. Частина американських посадовців прямо вважає, що Іран прагне відкласти атаку, а не домовитися по суті. Це підриває довіру ще до початку будь-якого формату.

Складність у темах: що саме обговорювати? Раніше переговори США-Іран концентрувалися на ядерній програмі. Після виходу Трампа з угоди у перший термін Іран підвищив рівні збагачення урану, наблизивши матеріал до «збройного» порогу.

Іран наполягає на «цивільному» характері програми, але США й Ізраїль бачать у ній потенціал для ядерних боєзарядів. Через це будь-який дипломатичний пакет має містити верифікацію, а вона для Тегерана — політично болісна.

Друга велика тема — балістичні ракети Ірану. Для іранської доктрини це головне стримування. Віддати ракетний компонент — означає оголити режим перед Ізраїлем і США, тому Корпус вартових ісламської революції майже напевно чинитиме опір.

Звідси з’являється «третій шлях» — удари не по стратегічних програмах, а по внутрішній машині насильства. У публічних обговореннях звучать варіанти удару по силовиках і об’єктах, пов’язаних із придушенням протестів.

Сюди ж відносять державні формування на кшталт Басідж. У логіці Білого дому це могло б «покарати» виконавців репресій і одночасно не розгорнути війну за ядерні об’єкти. Але гарантій контрольованості немає.

Четвертий інструмент — кібератака. Вона приваблива тим, що її можна масштабувати й формально «не переходити поріг». Але кібератака рідко залишається без відповіді: у відповідь Тегеран може активувати свої мережі в регіоні й за його межами.

Ключове питання для США — міжнародне право. На якій підставі бити, якщо немає прямого нападу на США? У червні 2025 року Вашингтон пояснював удари «життєвим інтересом» і захистом союзника Ізраїлю, але нині мотив інший.

Спроба обґрунтувати удари «захистом протестувальників» виглядає морально зрозуміло, але юридично слизько. Така логіка може створити небезпечний прецедент: гуманітарні мотиви легко перетворюють на прикриття для силових змін режимів.

У самій адміністрації відчувається обережність. Посадовці говорять, що мета — «послання аятолі», а не пряме повалення влади. Це важливо: після досвіду Іраку й Лівії слово «режим-чендж» викликає алергію навіть у союзників.

Але реальність у тому, що навіть «обмежений» удар може запустити ланцюгову реакцію. У відповідь Іран здатен бити по американських об’єктах у регіоні або розхитувати судноплавство, провокуючи енергетичний шок і політичний розкол.

Тому Трамп тримає фокус на стримуванні. Його логіка — показати готовність застосувати силу, щоб зупинити подальші вбивства. Але чим жорсткіші погрози, тим сильніше режим шукає «вихід без приниження» через дипломатичні канали.

У цьому контексті з’являється Стів Віткофф — емісар, який раніше вів контакти. Іран підтверджує наявність каналів між Арагчі та Віткоффом і каже, що «повідомлення обмінюють за потреби». Це типова архітектура передпереговорів.

Ще одна змінна — Марко Рубіо. Держсекретар, за повідомленнями, тримає Трампа в курсі протестів і міжнародних реакцій. Важливо, хто формує «рамку»: чи це гуманітарна криза, чи загроза ядерного повернення, чи регіональна війна.

Європейці дивляться на процес із тривогою. Їхня ставка — уникнути великої війни, але й не залишити режиму простір для безкарності. Якщо США підуть у силовий сценарій без координації, ЄС ризикує отримати новий міграційний і енергетичний стрес.

Паралельно працює психологія режиму. Аналітики відзначають, що Тегеран часто «переживає» кризи через поєднання поступок і репресій. Коли тиск іде знизу й зверху одночасно, влада вибирає максимальне виживання — і мінімум довіри.

Саме тому інформаційна блокада стає стратегічною. Якщо світ не бачить масштабу насильства, легше вести торг. Якщо ж кадри прориваються, Вашингтон отримує більше підстав для жорстких кроків — від санкцій до ударів по внутрішніх силових вузлах.

Іран намагається керувати сприйняттям: офіційні заяви одночасно про «готовність до війни» і «готовність до переговорів». Це створює туман, у якому складно відрізнити реальну поступливість від тактичної затримки часу перед ударом.

Американська сторона теж грає у туман. Коли Пентагон каже про «ширший спектр варіантів», це сигнал не лише Ірану, а й союзникам: США контролюють ескалаційну драбину. Проте чим більше варіантів, тим важче зберегти дисципліну рішень.

Дискусія про «удар по ядерних об’єктах» особливо ризикована. Після червневих ударів іранська програма, за оцінками, була пошкоджена, але не «стерта». Новий удар може підштовхнути режим до рішення, якого він уникав: прискорення військового компонента.

Водночас удар по ракетних об’єктах — це удар по стримуванню. Для КВІР це «серце» доктрини. Втратити ракети — означає втратити важіль проти Ізраїлю й США. Отже, реакція може бути різкою, навіть якщо удар був «обмеженим».

Тарифний тиск — інший вид сили. Він намагається вдарити по грошах і логістиці, не застосовуючи ракети. Але вторинні тарифи працюють лише тоді, коли США готові сваритися з партнерами й брати на себе відповідальність за торговельні наслідки.

Китай — найскладніша точка. Він є найбільшим покупцем іранської нафти, але Трамп паралельно хоче стабільних відносин із Пекіном і готує саміт. Тиск на Іран через Китай може зірвати ширшу геополітичну конструкцію.

Туреччина, Індія та країни Близького Сходу теж у зоні ризику, якщо тариф реалізують. Для них це дилема: не втратити торгівлю з США і не відмовитися від прагматичних зв’язків із Тегераном. Тут дипломатія США з Іраном переплітається з дипломатією США зі світом.

Окремий пласт — комунікаційна війна. Розмова про Starlink в Ірані — це спроба зробити репресії видимими. Але Іран, за повідомленнями, намагається глушити супутниковий сигнал. У підсумку технологія стає полем бою.

І все ж навіть ідеальний інтернет не створює політичного рішення. Протести в Ірані мають різні центри та вимоги. Вашингтон, навіть співчуваючи, не може «призначити» майбутнє. Спроба зробити це ударом часто породжує хаос, а не демократію.

Тому нинішня стратегія Трампа — балансування. Він хоче виглядати сильним для внутрішнього виборця, не входячи у нову війну. Він хоче стримати насильство режиму, не даючи йому подарунку у вигляді національної мобілізації проти зовнішнього ворога.

У цьому балансі дуже легко помилитися. Якщо удари не зупинять розгін, Білий дім опиниться перед вибором: або ескалація, або відступ. Якщо ж удари спричинять відповідь, США можуть втягнутися у конфлікт, який починався як «сигнал».

Іран, своєю чергою, прагне головного: щоб США зупинили Ізраїль від нових атак і щоб Вашингтон не повторив червневий сценарій. Для цього Тегеран готовий говорити — але не готовий віддати інструменти, які вважає гарантією виживання.

Саме тут і проходить межа потенційної угоди. Якщо переговори торкнуться лише «формальних» тем, вони дадуть паузу без рішення. Якщо торкнуться ракет і верифікації — вони можуть зірватися. І тоді повертається питання: що саме зробить Трамп?

Найближчі дні важливі процедурно: Трамп має отримати брифінг Пентагону з опціями. Це означає, що вікно дипломатії дуже коротке — Тегеран може надсилати «пом’якшені» сигнали саме для того, щоб зрушити рішення на потім.

Паралельно адміністрація намагається показати, що має план і в економіці, і в силі, і в технологіях. Але «план» — це ще не стратегія. Стратегія потребує кінцевої мети: стримати репресії, перезапустити угоду, змінити поведінку чи змінити режим.

У підсумку Трамп грає на кількох дошках одразу. Дипломатія США з Іраном потрібна, щоб не відкрити нову війну. Удари США по Ірану потрібні, щоб утримати страх режиму. Вторинні тарифи потрібні, щоб тиснути на партнерів Тегерана.

Але кожен із цих інструментів має зворотний бік. Сила породжує відповідь. Тарифи породжують контрзаходи. Технології породжують гонитву глушіння. У такому трикутнику найцінніше — контроль ескалації, і саме він сьогодні під питанням.

Два тижні протестів в Ірані змінили саму тональність гасел: дедалі частіше йдеться не про реформи, а про кінець Ісламської Республіки. Влада відповідає репресіями, а країну накриває інформаційна блокада, що ускладнює оцінку масштабів.

На цьому тлі в публічний центр повертається несподівана фігура — Реза Пехлеві, відомий як син шаха і спадкоємець династії монархії Пехлеві. Частина протестувальників піднімає дореволюційний зелено-біло-червоний прапор і скандує про «шаха», інші відкидають будь-яку автократію.

Суперечка навколо Пехлеві — це не лише про персоналію, а про модель майбутнього: монархія, республіка чи перехідний уряд із новими інституціями. В умовах інтернет-блокади перевірити реальну підтримку важко, а кожен табір перебільшує власну вагу.

Два тижні протестів в Ірані змінили саму тональність гасел: дедалі частіше йдеться не про реформи, а про кінець Ісламської Республіки. Влада відповідає репресіями, а країну накриває інформаційна блокада, що ускладнює оцінку масштабів.

На цьому тлі в публічний центр повертається несподівана фігура — Реза Пехлеві, відомий як син шаха і спадкоємець династії монархії Пехлеві. Частина протестувальників піднімає дореволюційний зелено-біло-червоний прапор і скандує про «шаха», інші відкидають будь-яку автократію.

Суперечка навколо Пехлеві — це не лише про персоналію, а про модель майбутнього: монархія, республіка чи перехідний уряд із новими інституціями. В умовах інтернет-блокади перевірити реальну підтримку важко, а кожен табір перебільшує власну вагу.

За попереднім аналізом Дейком, повернення Пехлеві в порядок денний — симптом лідерського вакууму: режим ізолював і посадив багатьох активістів, а протестам бракує єдиного «вузла», здатного говорити і з вулицею, і зі світом одночасно.

Пехлеві народився в Тегерані 1960 року й виріс у системі, де держава модернізувалася, але трималася на силовій вертикалі. Його батько, Мохаммед Реза Пехлеві, будував світську державу, проте опирався на репресивні служби безпеки, що й досі є політичним тягарем.

Пам’ять про революцію 1979 року працює як двосічний меч. Для старших — це ностальгія за стабільністю та «нормальністю» до клерикальної системи; для інших — нагадування, що падіння диктатури не гарантує свободи й може привести до нової диктатури іншого типу.

Тому Пехлеві змушений одночасно говорити «про майбутнє» і обходити незручні питання про минуле. Його критики нагадують: саме невміння чесно розібрати спадщину батька робить будь-яку спробу очолити демократизацію Ірану вразливою — морально й політично.

У протестному середовищі формується поділ на «прагматиків» і «принципових». Перші готові підтримати будь-кого, хто здатен похитнути систему; другі вважають, що перемога без правил перетворить країну на повторення старої історії під новим брендом.

Експерти відзначають: проблема не лише в імені Пехлеві, а в стані поля опозиції. Іранська опозиція десятиліттями роздрібнена, конкурує за донорів та аудиторію, а відсутність легальних партій усередині країни змушує «голоси» жити в еміграції та соцмережах.

Сам Пехлеві пропонує себе як «тимчасового модератора», який забезпечить перехід і референдум про форму правління. Але багато іранців пам’ятають, що подібні обіцянки у ХХ столітті вже лунали — і закінчувалися монополією влади, а не її розподілом.

Додатковий вимір — силовий. Режим спирається на КСІР (Корпус вартових ісламської революції) та пов’язані структури, і саме вони визначають межі дозволеного. Коли протести стають загальнонаціональними, логіка безпеки витісняє політичний діалог, а «компроміс» звужується.

Показовим є й те, як влада пояснює події: «терористи», «іноземні агенти», «змови». Такі формули створюють виправдання для жорсткого розгону, масових обшуків і арештів протестувальників, а також для тиску на лікарні, університети та бізнес.

За наявними оцінками, рахунок жертв і затриманих іде на сотні й тисячі, але цифри різняться. Reuters цитує іранських посадовців із заявами про приблизно 2 000 загиблих; HRANA та AP подають інші підтверджені підрахунки — і всі підкреслюють: через блокаду дані неповні.

Саме в цій «сірій зоні» Пехлеві намагається розширити свою роль — передусім через діаспору. Вона здатна організовувати мітинги в Лондоні, Парижі чи Відні, формувати медійну хвилю та лобіювати уряди, коли всередині країни голоси заглушені відключеннями.

Але діаспора — це також конфлікт ідентичностей. Одні бачать у Пехлеві символ національної держави «до клериків», інші — ризик реставрації еліт. У результаті спільнота, яка могла б бути одним фронтом підтримки, часто стає дзеркалом внутрішнього розколу.

Експертка Чатем-хаус Санам Вакіл зауважує: Пехлеві не зміг об’єднати всю опозицію, частково через наполягання на провідній ролі. Це означає, що навіть за сприятливого розвитку подій він залишатиметься одним із полюсів, а не «єдиним центром тяжіння».

З іншого боку, аналітик Міжнародної кризової групи Алі Ваез пояснює, чому в Пехлеві з’являється «вікно можливостей»: багато альтернативних лідерів або в тюрмах, або в підпіллі, а суспільство втомлене й прагне зрозумілої фігури, здатної говорити простими словами.

Тут і виникає парадокс «відомого прізвища». Воно дає впізнаваність і міжнародну увагу, але тягне за собою історію примусу, нерівності та поліції минулого. У політичній психології це називається «швидка легітимація», яка легко перетворюється на «швидку делегітимацію».

Ключовий зовнішній фактор — Дональд Трамп і позиція США. Пехлеві намагається наблизитися до Білого дому, апелюючи до жорстких рішень і навіть використовуючи риторику «Make Iran Great Again». Це одночасно підсилює його медійність і робить токсичним для тих, хто боїться маріонеткового сценарію.

Сам Трамп обережний: він уникає прямих зобов’язань і каже, що «варто подивитися, хто проявиться». Така позиція зберігає свободу маневру, але й демонструє: навіть якщо Пехлеві прагне «центр-стейдж», його місце визначатиметься не лише вулицею, а й геополітикою.

Розмови про втручання США — найризикованіша ділянка. Для частини іранців це «страхування» від масових убивств, для інших — подарунок режиму, який одразу підкрутить наратив про «зовнішню змову». Історія Ірану показує: іноземний тиск часто цементує радикалів, а не послаблює їх.

Пехлеві, закликаючи до більш рішучих кроків Заходу, грає на межі: він може отримати медійний бонус, але втратити довіру тих, хто хоче суверенної трансформації. Для протестного руху «легітимність» — валюта, яку дуже легко знецінити одним невдалим жестом.

Ще один вимір — економічний. Протести стартували на тлі валютних потрясінь, цін і безробіття. Якщо страйки поширяться на енергетику, транспорт і промисловість, режим відчує удар у бюджет і лояльність регіональних еліт. Але саме тоді репресії, як правило, стають ще жорсткішими.

Пехлеві намагається говорити мовою «перехідної архітектури»: тимчасова рада, референдум, конституційний процес. Це звучить раціонально, але в реальності перехід вимагає не лише плану, а й механізмів безпеки — хто контролює зброю, кордони, тюрми й архіви.

Саме тому багато активістів наголошують на горизонтальних структурах: комітети взаємодопомоги, локальні ради, профспілкові осередки. Така мережа менш вразлива до арештів, але їй важко говорити «одним голосом» із зовнішнім світом, що знову повертає попит на «обличчя».

Тут Пехлеві бачить шанс: стати «комунікатором» між країною і міжнародними столицями. Проте кожна комунікація в умовах інформаційної блокади має подвійний ризик: її важко перевірити, а отже легко звинуватити в перебільшеннях. Критики вже закидають йому завищення підтримки.

Кампанія навколо Пехлеві також продукує конфлікт у самій опозиції: його опоненти говорять про онлайн-цькування та погрози. У довгій перспективі це руйнівно, бо культура «своїх і чужих» переноситься в майбутнє й унеможливлює компроміс після падіння режиму.

Питання «що робити зі спадщиною шаха» стає не історичним, а практичним. Чи готовий Пехлеві визнати репресивні практики й запропонувати механізми справедливості? Без цього будь-який проект переходу ризикує отримати «внутрішній спротив» ще до перемоги.

У публічному просторі він говорить про демократію, але скептики питають: хто гарантує, що «перехідний лідер» не перетвориться на постійного? Іранці пам’ятають, як харизма здатна замінити інституції — а потім з’ясується, що інституцій уже немає кому будувати.

Для міжнародних гравців ставка також висока. Міжнародна реакція коливається між осудом репресій і страхом хаосу: падіння режиму без плану може спричинити розпад вертикалі, конфлікт силових груп і регіональні ризики. Це те, що часто зупиняє столиці від підтримки «однієї фігури».

США паралельно тримають інструменти санкцій США, але санкції не замінюють політичної стратегії. Більше того, режим уміє перекладати економічний біль на «зовнішнього ворога». Тому санкційний тиск без зрозумілої дорожньої карти переходу може лише збільшити ціну помилки.

Усередині Ірану найсильнішим чинником лишається моральна втома. Коли люди виходять на площі попри ризики, це означає: «страх» більше не є стабілізатором. У такій ситуації будь-яка фігура, яка виглядає «можливим виходом», отримує шанс — навіть якщо вона суперечлива.

Але шанс Пехлеві — це також тест для нього самого. Якщо він хоче бути містком, а не клином, йому потрібно говорити не мовою реставрації, а мовою гарантій: свобода слова, незалежні суди, контроль над силовиками, права меншин, і — головне — підзвітність.

Сценарії розвитку подій нині три. Перший — режим «дотискає» протести репресіями й точковими поступками. Другий — протести переходять у страйкову фазу, а еліти починають торг за майбутнє. Третій — зовнішня ескалація, яка відволікає й мобілізує режим.

У кожному зі сценаріїв роль Пехлеві буде різною. У першому він залишиться символом діаспори. У другому — може стати одним із переговорних центрів, якщо погодиться на коаліцію. У третьому — ризикує стати «обличчям втручання», що для багатьох іранців неприйнятно.

Найважливіший висновок: Пехлеві не «вирішує» іранське питання, але підсвічує ключову потребу протестів — потребу в політичній формі. Без неї енергія вулиці або гасне, або перетворюється на хаос. З нею — з’являється шанс на переговорний перехід.

Іран нині живе між пам’яттю та майбутнім. Пам’ять тягне за собою тіні монархії й революції, майбутнє вимагає нових правил гри. Чи стане Реза Пехлеві частиною цього майбутнього, залежить від того, чи здатен він перейти від бренду до інституцій — і від того, чи дозволить це вулиця.

Протести в Ірані увійшли в нову фазу, коли держава перейшла від залякування до системного придушення. На тлі майже повної інформаційної блокади з країни просочуються відео й уривчасті свідчення про силовий сценарій, що стрімко радикалізується.

Ключова риса нинішніх подій — злам комунікацій. Відключення інтернету та міжнародних ліній зв’язку, а місцями й мобільного зв’язку всередині країни, перетворює пошук правди на квест: новини рухаються ривками, через супутникові «вікна».

Та навіть за цих умов вимальовується картина, яку важко приховати. Очевидці говорять про стрілянину по протестувальниках і наказ «shoot to kill», а лікарі — про потік поранених, який не схожий на «звичайні» вуличні сутички.

Протести в Ірані увійшли в нову фазу, коли держава перейшла від залякування до системного придушення. На тлі майже повної інформаційної блокади з країни просочуються відео й уривчасті свідчення про силовий сценарій, що стрімко радикалізується.

Ключова риса нинішніх подій — злам комунікацій. Відключення інтернету та міжнародних ліній зв’язку, а місцями й мобільного зв’язку всередині країни, перетворює пошук правди на квест: новини рухаються ривками, через супутникові «вікна».

Та навіть за цих умов вимальовується картина, яку важко приховати. Очевидці говорять про стрілянину по протестувальниках і наказ «shoot to kill», а лікарі — про потік поранених, який не схожий на «звичайні» вуличні сутички.

За попереднім аналізом Дейком, головний інструмент влади — не лише сила, а й туман: коли немає зв’язку, цифри розходяться, а страх росте швидше за факти. Саме так формується ефект «невидимої репресії», який складно документувати й ще складніше зупиняти.

Символом цієї фази стали кадри з моргів та судмедустанов, де видно ряди мішків для тіл. Державні медіа намагаються пояснювати втрати «терористами», але сам факт публікації таких кадрів свідчить про масштаб, який уже не вміщується в замовчування.

Найважливіше питання — скільки людей загинуло і хто саме. Правозахисні мережі називають сотні жертв і попереджають: через інформаційну блокаду верифікація йде повільно, а реальні цифри можуть бути значно вищими за ті, що вдалося підтвердити.

Окремі оцінки зсередини іранської системи звучать ще жорсткіше. За повідомленнями Reuters, посадовці, які говорили анонімно, згадували близько 2 000 загиблих, перекладаючи провину на «терористів» і змішуючи втрати цивільних та силовиків.

ООН також сигналізує про різке загострення. Управління Верховного комісара з прав людини заявило про сотні вбитих і висловило тривогу щодо непропорційного застосування сили та ризику смертних вироків для затриманих.

Якщо узагальнити свідчення, то географія шириться: Тегеран, Карадж, Керманшах, а також великі міста, де протести виходять за межі кампусів і базарів. Це важливо, бо влада традиційно локалізує кризу, але тепер вона виглядає всенаціональною.

Початковий імпульс протестів — економічна криза Ірану, яка боляче б’є по щоденному життю. Падіння ріалу, подорожчання базових товарів і відчуття безвиході стали тим «пальним», яке перевело невдоволення з приватних кухонь у публічні площі.

Влада намагається повернути події у звичну рамку: «легітимні скарги» плюс «провокатори». Але коли в офіційній риториці дедалі частіше звучить слово «терористи», це зазвичай передує розширенню повноважень силовиків Ірану та легітимації жорстокого розгону.

Показовими стали заяви судової вертикалі. Іранські медіа, зокрема Tasnim, цитували очільника судової влади Голам-Госсейна Мохсені-Ежеї з обіцянками «без поблажливості» до «порушників», що створює фон для арештів і прискорених вироків.

Однак проблема режиму — не лише в натовпі на вулиці. Протести в Ірані нині мають змішану природу: економічний протест швидко переростає в політичний, а в містах і провінції з’являються різні групи з різними вимогами, які важко «розвести» переговорними жестами.

Саме тому держава робить ставку на інформаційну блокаду. Відключення інтернету — це спроба відрізати ефект «ланцюгової реакції», коли відео з одного району запалює інший, а також ускладнити роботу HRANA та інших мереж документування порушень.

HRANA стала одним із ключових джерел підрахунків, бо має розгалужені контакти й методики перевірки. Водночас навіть вони визнають: під час блокади дані «стрибають» — сьогодні з’являються підтвердження з лікарень, завтра — зі списків затриманих, післязавтра — з похоронів.

Ще одна лінія контролю — лікарні. Правозахисники попереджають: силові структури можуть шукати поранених у медзакладах, фіксувати дані й затримувати людей, щойно ті стабілізуються. Це змінює поведінку сімей: вони уникають офіційної медицини, що ускладнює підрахунки.

Паралельно формується «мовчазний податок» на суспільство: страх перед арештами, ризик для студентів, тиск на бізнес, який закривається на знак протесту. У цій логіці силовий розгін — лише верхівка, а під нею — системне стискання повсякденного простору.

Важливо, що нинішня хвиля не виникла в вакуумі. Іран уже переживав великі протести 2022 року, і саме пам’ять про них підштовхує владу діяти «на випередження». Але жорсткість теперішнього розгону свідчить: режим боїться не протесту як такого, а його масштабу.

Звідси — мовний поворот до «іноземних агентів». Коли влада перекладає відповідальність на США та Ізраїль, вона не тільки виправдовує силу, а й готує суспільство до ширшої ізоляції, додаткових обмежень і «надзвичайної логіки» керування.

Міжнародний вимір додає напруги. Реакції ООН і західних столиць традиційно впираються в санкції та заяви, але нині їхня ефективність обмежена: режим показує готовність платити репутацією за контроль. І все ж позиція Волкера Тюрка важлива як юридичний маркер майбутньої відповідальності.

Водночас зовнішній тиск може мати зворотний ефект. Чим голосніше звучать погрози інтервенції, тим легше Тегерану продавати наратив про «облогу», мобілізуючи лоялістів і виправдовуючи зачистки. Для протестного руху це пастка: підтримка потрібна, але «токсична підтримка» шкодить.

Політична ставка режиму — переламати хвилю швидкістю й жорсткістю. Тому інформаційна блокада працює як множник: вона не зупиняє протест, але ускладнює координацію, знижує видимість і дає силовикам перевагу часу, поки світ «доганяє» факти.

Суспільна ставка — витримати й не розсипатися на локальні спалахи. У цьому сенсі роль діаспори й каналів на кшталт Starlink є критичною: короткі виходи в мережу дозволяють передати свідчення, координати й перші списки, які потім складаються в загальну картину.

Однак технічні рішення не замінять політичної організації. Протести в Ірані часто сильні емоцією, але слабкі інституційно: немає легального представництва, переговорного органу, чітких каналів комунікації між містами. Саме на цьому режим традиційно «грає», роз’єднуючи й виснажуючи.

Що показує нинішня хвиля — так це нову енергетику обурення. Вона живиться не лише цінами, а відчуттям приниження: коли сім’ї шукають родичів у моргах Тегерана, а держава вимагає публічних «зізнань» і правильних формулювань причин смерті, суспільна довіра руйнується швидше.

Коли держава переходить до «стрілянини на ураження», вона перетворює кожну загибель на політичний факт. Це парадокс репресій: у короткій дистанції вони зменшують видимість протесту, але в довгій — множать причини для ненависті, помсти й нового циклу спротиву.

Тому так багато залежить від того, чи зможе режим повернутися до «керованої жорсткості», не провалившись у безконтрольне насильство. Ознаки вже тривожні: якщо офіційні оцінки жертв зростають до тисяч, то ескалація стає не інцидентом, а системою.

Протести в Ірані, що стартували як реакція на різке падіння вартості іранського ріала, за два тижні переросли у ширший антиурядовий рух. Гасла про ціни й зарплати дедалі частіше зміщуються до вимог політичних змін у Тегерані.

Президент Масуд Пезешкіян публічно визнав економічний біль людей і пообіцяв «розв’язувати й адресувати» претензії. Але паралельно він підкреслив, що держава має діяти проти «порушників» і «бунтівників», не даючи протестам «дестабілізувати країну».

Різке зростання жертв протестів стало маркером нової фази придушення протестів. Правозахисні організації повідомляють про стрибок смертності й зростання насильства з обох боків, тоді як офіційні структури перекладають провину на «керованих ворогом» радикалів.

Протести в Ірані, що стартували як реакція на різке падіння вартості іранського ріала, за два тижні переросли у ширший антиурядовий рух. Гасла про ціни й зарплати дедалі частіше зміщуються до вимог політичних змін у Тегерані.

Президент Масуд Пезешкіян публічно визнав економічний біль людей і пообіцяв «розв’язувати й адресувати» претензії. Але паралельно він підкреслив, що держава має діяти проти «порушників» і «бунтівників», не даючи протестам «дестабілізувати країну».

Різке зростання жертв протестів стало маркером нової фази придушення протестів. Правозахисні організації повідомляють про стрибок смертності й зростання насильства з обох боків, тоді як офіційні структури перекладають провину на «керованих ворогом» радикалів.

За підрахунками редакції Дейком, ключова інтрига зараз не в тому, чи є економічна криза глибокою — це очевидно, — а в тому, чи здатен режим утримати контроль під час інтернет-блекауту, коли суспільство отримує новини чутками, а не фактами.

Оцінки втрат різняться. HRANA заявляє про 490 загиблих протестувальників і 48 силовиків та близько 10 тисяч арештів; інші джерела наводять нижчі, але теж шокуючі числа. Розбіжність підкреслює, наскільки важко верифікувати події.

Однією з причин «туману війни» став майже повний інтернет-блекаут, що триває понад 60 годин: зв’язок просів до мінімуму, міжнародні дзвінки не проходять. Це не лише цензура, а й фактор ризику для поранених та їхніх родин.

Урядова версія подій концентрується на тезі про «диверсантів» і «терористів», яких нібито завезли зовнішні сили. Така рамка дозволяє легітимізувати силові дії й одночасно уникати дискусії про інфляцію, дефіцити й довіру до державних інститутів.

Протестна хвиля стала ширшою після того, як економічна криза наклалася на втому від санкцій та внутрішніх обмежень. Поновлення міжнародного санкційного тиску й хронічні структурні проблеми посилюють відчуття безвиході — те, що й виштовхує людей на вулиці.

Силовики Ірану натомість підвищують ставки: розгони, затримання, повідомлення про рейди й перевірки. Правозахисники говорять про випадки, коли поранених могли вивозити з лікарень до місць утримання, що перетворює медичний простір на частину репресивної машини.

Влада апелює й до «підпалів» та атак на державні об’єкти як доказу «насильницького характеру» протестів. У такій логіці будь-яка ескалація стає підставою для ще жорсткішого придушення протестів, а межа між протестом і «заколотом» навмисно стирається.

Зовнішній фактор додав вибуховості. Дональд Трамп заявляв про готовність підтримати протестувальників і натякав на можливі удари у разі масових убивств мирних людей. Для Тегерана це зручний аргумент, щоб підкріпити тезу про «іноземну змову».

Іранські посадовці водночас попереджають про відповідь: у заявах лунають погрози щодо можливих ударів по американських базах, союзниках і логістиці. Така риторика переводить внутрішній протест у площину регіональної безпеки й підвищує ризик помилкової ескалації.

Ізраїль, зі свого боку, заявляє про оборонну готовність і політично підтримує протестний рух. Для Тегерана це ще один «доказ» зовнішнього втручання, а для протестувальників — моральна підтримка, яка, однак, може коштувати дорожче через посилення репресій.

Ключове питання: чи здатен Пезешкіян провести хоч якісь реформи, не вступивши в конфлікт із силовим ядром режиму. Його ранні заяви про «не шукати винних зовні» тепер звучать тихіше, поступаючись мові безпеки та стабільності.

Демографія протесту також важлива. Коли доходи падають, а робота й ціни стають непередбачуваними, вулиця поповнюється не тільки студентами, а й дрібним бізнесом та працівниками. Це робить рух менш керованим і більш розгалуженим географічно.

Інтернет-блекаут — спроба «перерізати нерви» протесту, але він має зворотний ефект: чутки витісняють перевірені дані, росте паніка, а насильство легше приховати. Для прав людини це найгірший сценарій, бо збір доказів стає фрагментарним.

На горизонті — дилема легітимності. Якщо режим посилює репресії без відчутного полегшення економічної кризи, він інвестує лише у страх. Але страх працює до першого моменту, коли маса людей вирішує, що втрачати вже нічого.

Найімовірніший короткий сценарій — «гойдалка»: точкові поступки в соціальній політиці плюс жорстке придушення протестів, допоки зберігаються ресурси контролю. Та якщо смертність і арешти продовжать зростати, Іран ризикує увійти в затяжну політичну кризу з непередбачуваним фіналом.