Протести в Ірані, що стартували як реакція на різке падіння вартості іранського ріала, за два тижні переросли у ширший антиурядовий рух. Гасла про ціни й зарплати дедалі частіше зміщуються до вимог політичних змін у Тегерані.
Президент Масуд Пезешкіян публічно визнав економічний біль людей і пообіцяв «розв’язувати й адресувати» претензії. Але паралельно він підкреслив, що держава має діяти проти «порушників» і «бунтівників», не даючи протестам «дестабілізувати країну».
Різке зростання жертв протестів стало маркером нової фази придушення протестів. Правозахисні організації повідомляють про стрибок смертності й зростання насильства з обох боків, тоді як офіційні структури перекладають провину на «керованих ворогом» радикалів.
За підрахунками редакції Дейком, ключова інтрига зараз не в тому, чи є економічна криза глибокою — це очевидно, — а в тому, чи здатен режим утримати контроль під час інтернет-блекауту, коли суспільство отримує новини чутками, а не фактами.
Оцінки втрат різняться. HRANA заявляє про 490 загиблих протестувальників і 48 силовиків та близько 10 тисяч арештів; інші джерела наводять нижчі, але теж шокуючі числа. Розбіжність підкреслює, наскільки важко верифікувати події.
Однією з причин «туману війни» став майже повний інтернет-блекаут, що триває понад 60 годин: зв’язок просів до мінімуму, міжнародні дзвінки не проходять. Це не лише цензура, а й фактор ризику для поранених та їхніх родин.
Урядова версія подій концентрується на тезі про «диверсантів» і «терористів», яких нібито завезли зовнішні сили. Така рамка дозволяє легітимізувати силові дії й одночасно уникати дискусії про інфляцію, дефіцити й довіру до державних інститутів.
Протестна хвиля стала ширшою після того, як економічна криза наклалася на втому від санкцій та внутрішніх обмежень. Поновлення міжнародного санкційного тиску й хронічні структурні проблеми посилюють відчуття безвиході — те, що й виштовхує людей на вулиці.
Силовики Ірану натомість підвищують ставки: розгони, затримання, повідомлення про рейди й перевірки. Правозахисники говорять про випадки, коли поранених могли вивозити з лікарень до місць утримання, що перетворює медичний простір на частину репресивної машини.
Влада апелює й до «підпалів» та атак на державні об’єкти як доказу «насильницького характеру» протестів. У такій логіці будь-яка ескалація стає підставою для ще жорсткішого придушення протестів, а межа між протестом і «заколотом» навмисно стирається.
Зовнішній фактор додав вибуховості. Дональд Трамп заявляв про готовність підтримати протестувальників і натякав на можливі удари у разі масових убивств мирних людей. Для Тегерана це зручний аргумент, щоб підкріпити тезу про «іноземну змову».
Іранські посадовці водночас попереджають про відповідь: у заявах лунають погрози щодо можливих ударів по американських базах, союзниках і логістиці. Така риторика переводить внутрішній протест у площину регіональної безпеки й підвищує ризик помилкової ескалації.
Ізраїль, зі свого боку, заявляє про оборонну готовність і політично підтримує протестний рух. Для Тегерана це ще один «доказ» зовнішнього втручання, а для протестувальників — моральна підтримка, яка, однак, може коштувати дорожче через посилення репресій.
Ключове питання: чи здатен Пезешкіян провести хоч якісь реформи, не вступивши в конфлікт із силовим ядром режиму. Його ранні заяви про «не шукати винних зовні» тепер звучать тихіше, поступаючись мові безпеки та стабільності.
Демографія протесту також важлива. Коли доходи падають, а робота й ціни стають непередбачуваними, вулиця поповнюється не тільки студентами, а й дрібним бізнесом та працівниками. Це робить рух менш керованим і більш розгалуженим географічно.
Інтернет-блекаут — спроба «перерізати нерви» протесту, але він має зворотний ефект: чутки витісняють перевірені дані, росте паніка, а насильство легше приховати. Для прав людини це найгірший сценарій, бо збір доказів стає фрагментарним.
На горизонті — дилема легітимності. Якщо режим посилює репресії без відчутного полегшення економічної кризи, він інвестує лише у страх. Але страх працює до першого моменту, коли маса людей вирішує, що втрачати вже нічого.
Найімовірніший короткий сценарій — «гойдалка»: точкові поступки в соціальній політиці плюс жорстке придушення протестів, допоки зберігаються ресурси контролю. Та якщо смертність і арешти продовжать зростати, Іран ризикує увійти в затяжну політичну кризу з непередбачуваним фіналом.
