Іран входить у третій тиждень хвилі вуличного спротиву, що почалася з економічного шоку й швидко переросла у вимогу зміни режиму. Тригером стало різке падіння валюти — падіння курсу ріала в кінці грудня, після чого протест із базару пішов у міста й провінції.
На цьому тлі Реза Пехлеві — син поваленого шаха, фігура іранської опозиції в еміграції — публічно закликає Дональда Трампа до жорсткішого втручання. Він прямо говорить про необхідність «прибрати» верхівку на чолі з Алі Хаменеї, апелюючи до очікувань протестувальників.
Вашингтон, своєю чергою, тримає тему в зоні навмисної невизначеності: американські медіа повідомляють, що президенту доповідали варіанти ударів, а сам Трамп озвучує «дуже сильні опції». Це створює відчуття, ніби США готові перейти від риторики до сили.
За підрахунками редакції «Дейком», тут працює психологічний ефект «зовнішньої парасольки»: частина вулиці справді сміливішає, коли вірить, що режим стримуватимуть не лише натовпи, а й страх покарання ззовні. Але така віра — двосічна: її легко перетворити на пастку розчарування.
Ціна протесту вже вимірюється сотнями загиблих і тисячами арештованих — правозахисні підрахунки коливаються, а незалежна перевірка ускладнена блокуваннями зв’язку. Сам режим статистики майже не дає, натомість звинувачує «підбурювачів» і «іноземні руки».
Ставка Пехлеві — перехопити момент і запропонувати рамку переходу: не обов’язково реставрація монархії, радше роль «моста» до виборів. Та навіть симпатії до прізвища Пехлеві не знімають головного розлому опозиції: частина хоче символа, частина — лише інституцій і процедур.
Ключова небезпека для протестів — тавро «керованих США». Іранська влада десятиліттями виживала, переводячи внутрішній гнів у зовнішню загрозу: мовляв, країну атакують, отже треба згуртуватися. Будь-які удари по Ірану можуть підсилити саме цю нарацію.
Звідси парадокс: військове втручання США може одночасно ослабити силовий апарат і подарувати йому виправдання для ще жорсткішої зачистки. Навіть «символічний» удар, як застерігають оглядачі, здатен деморалізувати вулицю, якщо режим вціліє й покаже це як перемогу.
У Трампа є додатковий контекст: у 2025-му США вже били по іранських об’єктах під час ширшої регіональної ескалації, тож погрози зараз звучать не абстрактно. Для Тегерана це нагадування, що ризик реальний, а для протестів — спокуса «дочекатися удару» замість самоорганізації.
Дим піднімається, коли протестувальники збираються на тлі антиурядових заворушень у Мешхеді, провінція Разаві Хорасан, Іран, опублікований 10 січня 2026 року на цьому скріншоті, отриманому з відео в соціальних мережах — Соціальні мережі
Що може бути ефективнішим за ракети? Поєднання тиску й «кисню» для суспільства: підтримка інтернет-доступу, захист активістів, санкційні удари по конкретних силовиках, доказова робота по злочинах проти права людини в Ірані. Це повільніше, але зменшує ризик делегітимації протесту.
Водночас не можна ігнорувати економічне ядро кризи. Санкції проти Ірану, управлінські провали й інфляція з’їдають повсякденне життя, і саме тому протест набирає соціальну ширину — від базару до університетів. У такій масі прості гасла часто перемагають складні плани.
Роль діаспори тут амбівалентна. Вона дає голос, ресурси й медійну видимість, але її лідери — включно з Пехлеві — завжди вразливі до підозри, що вони «грають чужу гру». У Тегерані достатньо одного кадру з Вашингтона, щоб знецінити сотні локальних ініціатив.
Для регіону ставки ще більші: геополітика Близького Сходу реагує на будь-який рух у Тегерані. Погрози ударів одразу піднімають сценарії відповіді по базах США, по союзниках, по судноплавству — тобто ескалація може піти ланцюгом, навіть якщо первинна ціль «підтримати протест».
Тому реалістичний прогноз виглядає так: США продовжать підвищувати ставки словами й підготовкою опцій, але уникатимуть кроку, який зробить їх прямою стороною повалення влади. Сенатські сумніви й обережність партнерів у затоці — додаткові запобіжники.
А от для протестів критично важливо інше: перетворити енергію вулиці на стійкі мережі — страйки, професійні об’єднання, координацію між містами. Без цього будь-який зовнішній сигнал — від підтримки до удару — залишиться лише шумом, який режим може пережити.
Пехлеві, апелюючи до Трампа, грає на межі між надією й ризиком. Він прагне стати «контейнером» для мрії про післярежимний порядок, але його успіх залежить не від ефірів, а від того, чи зможе опозиція запропонувати більшості чіткий контракт: безпека, економіка, справедливість.
У короткій перспективі головним індикатором стане поведінка силовиків і здатність режиму втримати лояльність апарату в умовах економічного просідання. Якщо тріщини підуть згори — навіть без іноземних ударів — Ісламська Республіка увійде в фазу, де компроміси дорожчі за зміни.
А поки що історія про «поставити режим на коліна назавжди» звучить гучно, але реальність складніша: зовнішня сила може пришвидшити падіння, а може — зцементувати страх і репресії. Вирішальним, як не парадоксально, залишається те, чи здатні самі протести в Ірані стати політичною альтернативою, а не лише вибухом відчаю.
