Протести в Ірані, що спалахнули наприкінці грудня на тлі економічної кризи, нині переважно придушені. Та головне, за свідченнями правозахисників і медиків, лише починається: хвиля репресій переходить у режим довгого покарання.
У цій фазі влада б’є не тільки по вуличних активістах. Вона карає за співчуття, допомогу, слова й навіть за ритуал жалоби. Логіка проста: зробити так, щоб наступний протест здавався надто дорогим для будь-кого.
За оцінками правозахисних груп, рахунок затриманих сягає десятків тисяч, а частина зізнань звучить як типові примусові зізнання. Саме тому поняття «колективне покарання» стало ключовим описом подій.
За підрахунками редакції Дейком, нинішня тактика Тегерана — це не «наведення порядку», а спроба травмувати середовище підтримки протестів: сім’ї, лікарів, малий бізнес, редакції. Держава воює з горизонтальними зв’язками, що роблять суспільство стійким.
Показовою є кампанія проти медиків. Затримання лікарів і медсестер за лікування поранених — сигнал, що навіть нейтральна гуманітарна допомога прирівнюється до «співучасті». Це підриває базову довіру до системи охорони здоров’я.
Другий фронт — конфіскація майна та закриття бізнесів, які підтримали страйк або висловили симпатію протестам. Для влади це зручно: удар по гаманцю не потребує телевізійних процесів, але швидко деморалізує й роз’єднує.
Символічною стала історія мережі кав’ярень, яку влада пов’язала з «підтримкою заворушень». Такі кейси працюють як публічне попередження для інших: «страйк бізнесу» обернеться втратою активів і свободи.
Третій елемент — цензура і тиск на реформістські голоси. Призупинення роботи газети Ham Mihan після матеріалів про наслідки розгону демонструє: поле «дозволеної критики» звужується до нуля, навіть якщо видання не є опозиційним.
Паралельно триває інтернет-блокада або точкові відключення, що ускладнюють верифікацію даних і координацію. Це стандартний інструмент сучасних автократій: ізолювати суспільство не лише фізично, а й інформаційно.
Найгостріше — масштаб насильства. Влада визнавала близько 3 тисяч загиблих, тоді як незалежні підрахунки та правозахисні бази дають значно вищі оцінки й попереджають, що цифри ще уточнюються.
Іранську щоденну газету «Хам Міхан» закрили минулого місяця — Агентство Франс-Прес — Getty Images
Внутрішня мотивація режиму читається як «оборона периметра». Економічна криза, санкційний тиск і страх зовнішньої ескалації штовхають керівництво до демонстративної жорстокості: показати силовикам і суспільству, що відступу не буде.
Саме тут важлива світова тенденція: авторитарні режими дедалі частіше переходять від «точкових арештів» до системного покарання цілих спільнот. Конфіскація майна, заборона професій, удари по родинах — це дешевше, ніж утримувати постійну мобілізацію силовиків.
Ще один тренд — криміналізація турботи. Полювання на медиків, юристів і журналістів руйнує «безпечні ролі», без яких суспільство не лікує рани й не відновлює нормальність. У довгій перспективі це множить радикалізацію замість стабілізації.
Попри страх, прояви спротиву не зникли. Студентські бойкоти, сидячі страйки та нові заяви громадянського суспільства показують: репресії не завжди гасять протестну енергію — іноді вони консервують її до наступного спалаху.
У репресивній логіці є пастка: що сильніше держава тисне, то більше розширює коло «ображених». Коли карають не за дію, а за причетність — співробітника, клієнта, родича, лікаря — протестна база стає ширшою, хоч і мовчазною.
Зовнішній контур теж змінюється. США та ЄС реагують санкціями проти посадовців, пов’язаних із придушенням, намагаючись підняти персональну ціну репресій. Але санкції рідко дають швидкий ефект, якщо режим робить ставку на виживання будь-якою ціною.
Одночасно зростає ризик неправильних інтерпретацій: Тегеран може використати загрозу «атаки США» як виправдання для нових зачисток, а суспільство — як доказ безвиході. У такій петлі напруга накопичується навіть після видимого «затишшя».
Питання «що далі» зводиться до двох сценаріїв. Перший — затяжна пауза, коли репресії й страх купують режиму час. Другий — «дамба тріскає»: локальний інцидент знову з’єднує економічне невдоволення і моральний гнів.
У короткій перспективі держава може виглядати сильною — арешти, силовики, суди, телевізійні покаяння. Але в довгій перспективі колективне покарання підточує легітимність і економіку: інвестиції тікають, кадри емігрують, зростає недовіра.
Світова практика показує: репресії без політичного виходу рідко завершуються «стабільністю назавжди». Вони радше відкладають кризу й роблять її різкішою. Тому Іран нині — не тільки про права людини, а про те, як сучасні режими намагаються заморозити майбутнє.
Головний висновок: протест може стихнути, але суспільна причина не зникає. І чим ширшим стає «колективне покарання», тим більше людей починають сприймати державу не як арбітра, а як загрозу — а це найнебезпечніший зсув для будь-якої системи.
