Масуд Пезешкіан заявив у прямому ефірі, що Сполучені Штати, Ізраїль і лідери Європа нібито «підживили» заворушення, використавши слабкість Іран та намагаючись «розірвати суспільство».
Формула «зовнішній підбурювач» наклалася на просту математику кризи: економічна криза, інфляція, зростання цін і обвал купівельної спроможності. Протести в Ірані стартували як бунт проти рахунків і зарплат, а швидко переросли в політичну недовіру.
Далі — репресії, масові арешти й інтернет-блекаут, що обрізав країну від зовнішнього світу та ускладнив підрахунок жертв. Рада ООН з прав людини фіксувала ознаки найжорсткішого придушення від 1979 року.
Як раніше пояснювала Дейком у матеріалі від 10 січня, «економіка зірвала запобіжники режиму», а вимкнення зв’язку прискорило радикалізацію вулиці та «інфляційну паніку» на базарах. https://daycom.com.ua/news/shho-treba-znati-pro-protesti-v-irani-ekonomika-zirvala-zapobizniki-rezimu
Пезешкіан тепер намагається закріпити іншу логіку: це не соціальний вибух, а «керована операція». Так режим легітимізує силовий сценарій і зменшує простір для внутрішньої дискусії про відповідальність уряду за інфляцію та бідність.
У цій риториці є й тактичний розрахунок: показати елітам, що президент «у строю» з силовиками, і не ставить під сумнів їхню роль. Для системи, де ключові важелі в руках безпекових структур, публічна лояльність — валюта виживання.
Саме тому паралельно з «пошуком режисерів» вибухнув санкційний фронт. Європейський Союз вніс Корпус вартових ісламської революції до списку «терористична організація», а Кая Каллас заявила: «репресії не можуть лишатися без відповіді».
Юридично це не лише символ: активи, фінансові канали, «матеріальна підтримка» — усе стає токсичним для європейської юрисдикції. Додатково ЄС погодив санкції ЄС проти конкретних посадовців і структур, пов’язаних із цензурою та придушенням протестів.
Тегеран відповів дзеркально — оголосив, що розглядає армії держав ЄС як «терористичні групи», а парламент навіть обговорював видворення військових аташе. Це переводить конфлікт у площину довготривалого розриву правил і каналів взаємодії.
На американському боці риторика ще жорсткіша. Дональд Трамп демонструє політичну підтримку протестувальникам і водночас тримає на столі «варіанти дій», не уточнюючи межі — від санкцій до силового тиску.
Ізраїльський фактор додає вибуховості: Біньямін Нетаньягу для Тегерана — зручний «внутрішній ворог назовні», а будь-які ознаки військової координації Заходу з Ізраїлем лише підсилюють тезу про «змову».
Водночас дипломатичний вихід звужується. Іран відмовляється виносити балістичні ракети на переговори США-Іран і пов’язує діалог із припиненням погроз. Саме тут «жорсткий тон» Заходу може зіграти проти його ж цілей.
Регіональна безпека тріщить по швах через просту причину: багато сусідів не хочуть великої війни поряд, але й не можуть «розбачити» репресії. Посередництво країн регіону можливе, та не перекриває головного — взаємної недовіри між Тегераном і Вашингтоном.
Ситуацію підігріває й верхівка режиму. Алі Хаменеї попередив, що будь-який удар США може обернутися «регіональною війною», що робить кожну нову санкцію або заяву частиною гри на підвищення ставок.
Для Європи дилема майже безпрограшна тільки на папері: захист прав людини проти ризику повного зриву каналів комунікації та енергетичної нервозності. Але після класифікації КВІР як терористичної організації «повернутися до як було» вже практично неможливо.
Для США — інша пастка: демонстрація сили може зупинити насильство, але може й пришвидшити ескалацію в Перській затоці. Фактор «непередбачуваного інциденту» зростає, коли політика перетворюється на ультиматуми й дедлайни.
Є й тіньова українська проєкція: ЄС прямо прив’язує санкційний пакет до ширшого контексту — зокрема технологій репресій і компонентів дронової та ракетної індустрії. Це означає: іранське «внутрішнє питання» для Заходу вже давно міжнародне.
Але головна слабкість версії Пезешкіана — у цифрах побуту. Навіть якщо зовнішні гравці «підсвічують» протести, вони не створюють інфляцію й дефіцити. Спроба пояснити ціни «змовою» дає короткий політичний ефект і довгу економічну руїну.
Інтернет-блекаут — ще один приклад. Він може зменшити координацію протестів, але паралізує бізнес, логістику й банальну комунікацію родин. Режим купує тишу, платячи падінням довіри та глибшою економічною кризою.
З правозахисного погляду найстрашніше — «темрява доказів»: коли зв’язок перекритий, зникає верифікація, а чутки замінюють факти. ООН описувала свідчення про непропорційне насильство, тортури й примусові зізнання — саме на цьому будується міжнародна ізоляція.
Один із найсильніших образів цієї кризи — родини, що шукають зниклих, не маючи ані дзвінка, ані повідомлення, ані списків. Такі історії руйнують головний актив влади — віру, що держава «контролює» ситуацію, а не мститься суспільству.
Далі можливі два коридори. Перший — «санкції плюс репресії»: режим виживає, але країна входить у довгу стагнацію з ризиком нових спалахів. Другий — деескалація через переговори США-Іран без погроз, але для цього потрібні політичні поступки, яких поки не видно.
Публічні звинувачення Пезешкіана — це спроба перехопити наратив: зняти провину з економічної політики й повернути країну в знайомий режим «фортеці в облозі». Та зима інфляції й пам’ять про репресії роблять цю фортецю дедалі дорожчою для її мешканців.
