На подвір’ї університету в Тегерані гучніше за лекції звучить ритм оплесків і скандувань. Студенти виходять у чорному — як знак жалоби за загиблими, — і вчаться говорити вголос там, де мовчання стало правилом.
За повідомленнями правозахисників і студентських груп, протести в Ірані тривають другий день поспіль на кампусах у Тегерані та в Мешхеді. Відео з мітингів підтверджували міжнародні медіа, але масштаби хвилі складно оцінити через обмеження зв’язку.
Нинішній спалах — перший помітний університетський виклик після січневого придушення масових виступів. Оцінки втрат різняться: правозахисна HRANA називає понад 7 тис. загиблих, влада Ірану — 3 117; незалежно перевірити ці цифри важко.
За оцінкою редакції «Дейком», повернення протесту саме в університетські кампуси — це сигнал про нову тактику суспільства: не «вийти на площу будь-якою ціною», а розхитувати систему зсередини інституцій, де ще лишається бодай мінімальний простір солідарності.
Зовнішній фон лише підливає напруги. Паралельно Іран живе в режимі очікування загострення з Вашингтоном: США нарощують військову присутність у регіоні, а в дискусіях звучить сценарій можливих ударів. Це створює нервову атмосферу, яку влада може використати як аргумент проти протестів.
Саме тут з’являється ключова суперечність: керівництво демонструє «жорсткість» назовні, але вдома змушене гасити незадоволення молоді й міст. Як зазначають оглядачі, студенти бачать цю слабкість і не вірять, що загрозою війни можна нескінченно виправдовувати репресії.
Самі гасла показують широту розколу. На частині акцій лунало «women, life, freedom», а також прямі випади проти Алі Хаменеї; на інших — символіка монархістів і симпатії до Рези Пехлеві. Це рідкісний мікс, який ускладнює для влади «єдиний ярлик» протесту.
Утім, протест поки що здебільшого не виходить за межі університетських дворів. Держава намагається утримати конфлікт «за парканом», підключаючи дисциплінарні погрози й силовий тиск на активних учасників. Саме так працює м’яка форма репресій, яка передує жорсткій.
Присутність Басідж — окрема загроза. Зіткнення між протестувальниками та пов’язаними з режимом групами вже фіксувалися, й це підвищує ризик ескалації без прямої участі поліції. Для влади це зручна схема: «не ми, а конфлікт усередині студентства».
Економічна криза — паливо, яке не гаситься кийками. AP пов’язує нову хвилю з обвалом валюти та довготривалим тиском санкцій США, що б’ють по цінах і перспективах молоді. Коли майбутнє дорожчає, а свобода дешевшає, протест стає раціональним вибором.
Тому нинішні арешти й залякування не «закривають» проблему — вони змінюють її форму. В університетах протест легше підтримувати мережами довіри, а пам’ять про січень — сильний мобілізатор. Звідси і риторика «ми не забудемо», яку поширюють студентські канали.
Додатковий політичний симптом — поява голосів «системних реформістів». The Guardian пише, що експрезидент Мохаммад Хатамі закликав звільнити заарештованих і визнав, що вони керуються відчаєм і протестом. Для Ірану це нетиповий жест у момент силового тиску.
У регіонах також відчутний рух: повідомлялося про наміри приєднатися студентам в Ісфагані. Якщо протест розшириться географічно, владі доведеться або посилювати державний розгін, або шукати «вихід без приниження» — третій шлях у таких системах рідкісний.
На цьому тлі відновлюються ядерні переговори, і вони стають не лише про центрифуги. Наступний раунд у Женеві заплановано на четвер, за посередництва Оману, — і будь-яка ескалація на вулицях підвищує ціну компромісів для Тегерана.
Логіка режиму проста: показати керованість удома, щоб торгуватися назовні. Але університетські протести підривають цей образ: дипломати бачать не лише переговорну позицію, а й крихкість легітимності. Для США це аргумент «тиснути сильніше», для Ірану — причина затягувати та вимагати гарантій.
Для України тут є непряма, але важлива лінія. Іран і Росія поглиблювали військово-технологічну взаємодію, зокрема навколо «Shahed»-кампанії РФ; аналітики фіксують іранське походження платформи та роль обходу експортного контролю. Внутрішня нестабільність Ірану може впливати на ці ланцюги — але напрям ефекту неочевидний.
Є й протилежний сценарій: зовнішній тиск і страх ударів підштовхують Тегеран до ще тіснішої кооперації з Москвою як «політичного тилу». Нещодавні повідомлення про чутливі оборонні контракти між Іраном і РФ підкреслюють, що вісь виживання може тільки зміцнюватися.
Суспільству в Ірані важливо інше: чи перетвориться студентський протест на загальнонаціональний рух, чи його «зачинять» у кампусах. Поки що університети виконують роль барометра: вони показують рівень невдоволення точніше, ніж офіційні новини й контрольовані цифри.
Тому найближчі дні — це тест на витривалість обох сторін. Якщо репресії стануть жорсткішими, можливий короткий спад і довший підземний опір. Якщо влада піде на точкові поступки, вона ризикує запустити ефект наслідування.
У підсумку протести в Ірані — це не «епізод», а конфлікт між поколінням, яке не приймає замкненого майбутнього, і системою, що тримається на страху. І поки ризик війни з США висить у повітрі, а ядерні переговори тривають, будь-яке студентське скандування стає ще й зовнішньополітичним фактором.
