Два тижні протестів в Ірані змінили саму тональність гасел: дедалі частіше йдеться не про реформи, а про кінець Ісламської Республіки. Влада відповідає репресіями, а країну накриває інформаційна блокада, що ускладнює оцінку масштабів.
На цьому тлі в публічний центр повертається несподівана фігура — Реза Пехлеві, відомий як син шаха і спадкоємець династії монархії Пехлеві. Частина протестувальників піднімає дореволюційний зелено-біло-червоний прапор і скандує про «шаха», інші відкидають будь-яку автократію.
Суперечка навколо Пехлеві — це не лише про персоналію, а про модель майбутнього: монархія, республіка чи перехідний уряд із новими інституціями. В умовах інтернет-блокади перевірити реальну підтримку важко, а кожен табір перебільшує власну вагу.
За попереднім аналізом Дейком, повернення Пехлеві в порядок денний — симптом лідерського вакууму: режим ізолював і посадив багатьох активістів, а протестам бракує єдиного «вузла», здатного говорити і з вулицею, і зі світом одночасно.
Пехлеві народився в Тегерані 1960 року й виріс у системі, де держава модернізувалася, але трималася на силовій вертикалі. Його батько, Мохаммед Реза Пехлеві, будував світську державу, проте опирався на репресивні служби безпеки, що й досі є політичним тягарем.
Пам’ять про революцію 1979 року працює як двосічний меч. Для старших — це ностальгія за стабільністю та «нормальністю» до клерикальної системи; для інших — нагадування, що падіння диктатури не гарантує свободи й може привести до нової диктатури іншого типу.
Тому Пехлеві змушений одночасно говорити «про майбутнє» і обходити незручні питання про минуле. Його критики нагадують: саме невміння чесно розібрати спадщину батька робить будь-яку спробу очолити демократизацію Ірану вразливою — морально й політично.
У протестному середовищі формується поділ на «прагматиків» і «принципових». Перші готові підтримати будь-кого, хто здатен похитнути систему; другі вважають, що перемога без правил перетворить країну на повторення старої історії під новим брендом.
Експерти відзначають: проблема не лише в імені Пехлеві, а в стані поля опозиції. Іранська опозиція десятиліттями роздрібнена, конкурує за донорів та аудиторію, а відсутність легальних партій усередині країни змушує «голоси» жити в еміграції та соцмережах.
Сам Пехлеві пропонує себе як «тимчасового модератора», який забезпечить перехід і референдум про форму правління. Але багато іранців пам’ятають, що подібні обіцянки у ХХ столітті вже лунали — і закінчувалися монополією влади, а не її розподілом.
Додатковий вимір — силовий. Режим спирається на КСІР (Корпус вартових ісламської революції) та пов’язані структури, і саме вони визначають межі дозволеного. Коли протести стають загальнонаціональними, логіка безпеки витісняє політичний діалог, а «компроміс» звужується.
Показовим є й те, як влада пояснює події: «терористи», «іноземні агенти», «змови». Такі формули створюють виправдання для жорсткого розгону, масових обшуків і арештів протестувальників, а також для тиску на лікарні, університети та бізнес.
За наявними оцінками, рахунок жертв і затриманих іде на сотні й тисячі, але цифри різняться. Reuters цитує іранських посадовців із заявами про приблизно 2 000 загиблих; HRANA та AP подають інші підтверджені підрахунки — і всі підкреслюють: через блокаду дані неповні.
Саме в цій «сірій зоні» Пехлеві намагається розширити свою роль — передусім через діаспору. Вона здатна організовувати мітинги в Лондоні, Парижі чи Відні, формувати медійну хвилю та лобіювати уряди, коли всередині країни голоси заглушені відключеннями.
Але діаспора — це також конфлікт ідентичностей. Одні бачать у Пехлеві символ національної держави «до клериків», інші — ризик реставрації еліт. У результаті спільнота, яка могла б бути одним фронтом підтримки, часто стає дзеркалом внутрішнього розколу.
Експертка Чатем-хаус Санам Вакіл зауважує: Пехлеві не зміг об’єднати всю опозицію, частково через наполягання на провідній ролі. Це означає, що навіть за сприятливого розвитку подій він залишатиметься одним із полюсів, а не «єдиним центром тяжіння».
З іншого боку, аналітик Міжнародної кризової групи Алі Ваез пояснює, чому в Пехлеві з’являється «вікно можливостей»: багато альтернативних лідерів або в тюрмах, або в підпіллі, а суспільство втомлене й прагне зрозумілої фігури, здатної говорити простими словами.
Тут і виникає парадокс «відомого прізвища». Воно дає впізнаваність і міжнародну увагу, але тягне за собою історію примусу, нерівності та поліції минулого. У політичній психології це називається «швидка легітимація», яка легко перетворюється на «швидку делегітимацію».
Ключовий зовнішній фактор — Дональд Трамп і позиція США. Пехлеві намагається наблизитися до Білого дому, апелюючи до жорстких рішень і навіть використовуючи риторику «Make Iran Great Again». Це одночасно підсилює його медійність і робить токсичним для тих, хто боїться маріонеткового сценарію.
Сам Трамп обережний: він уникає прямих зобов’язань і каже, що «варто подивитися, хто проявиться». Така позиція зберігає свободу маневру, але й демонструє: навіть якщо Пехлеві прагне «центр-стейдж», його місце визначатиметься не лише вулицею, а й геополітикою.
Розмови про втручання США — найризикованіша ділянка. Для частини іранців це «страхування» від масових убивств, для інших — подарунок режиму, який одразу підкрутить наратив про «зовнішню змову». Історія Ірану показує: іноземний тиск часто цементує радикалів, а не послаблює їх.
Пехлеві, закликаючи до більш рішучих кроків Заходу, грає на межі: він може отримати медійний бонус, але втратити довіру тих, хто хоче суверенної трансформації. Для протестного руху «легітимність» — валюта, яку дуже легко знецінити одним невдалим жестом.
Ще один вимір — економічний. Протести стартували на тлі валютних потрясінь, цін і безробіття. Якщо страйки поширяться на енергетику, транспорт і промисловість, режим відчує удар у бюджет і лояльність регіональних еліт. Але саме тоді репресії, як правило, стають ще жорсткішими.
Пехлеві намагається говорити мовою «перехідної архітектури»: тимчасова рада, референдум, конституційний процес. Це звучить раціонально, але в реальності перехід вимагає не лише плану, а й механізмів безпеки — хто контролює зброю, кордони, тюрми й архіви.
Саме тому багато активістів наголошують на горизонтальних структурах: комітети взаємодопомоги, локальні ради, профспілкові осередки. Така мережа менш вразлива до арештів, але їй важко говорити «одним голосом» із зовнішнім світом, що знову повертає попит на «обличчя».
Тут Пехлеві бачить шанс: стати «комунікатором» між країною і міжнародними столицями. Проте кожна комунікація в умовах інформаційної блокади має подвійний ризик: її важко перевірити, а отже легко звинуватити в перебільшеннях. Критики вже закидають йому завищення підтримки.
Кампанія навколо Пехлеві також продукує конфлікт у самій опозиції: його опоненти говорять про онлайн-цькування та погрози. У довгій перспективі це руйнівно, бо культура «своїх і чужих» переноситься в майбутнє й унеможливлює компроміс після падіння режиму.
Питання «що робити зі спадщиною шаха» стає не історичним, а практичним. Чи готовий Пехлеві визнати репресивні практики й запропонувати механізми справедливості? Без цього будь-який проект переходу ризикує отримати «внутрішній спротив» ще до перемоги.
У публічному просторі він говорить про демократію, але скептики питають: хто гарантує, що «перехідний лідер» не перетвориться на постійного? Іранці пам’ятають, як харизма здатна замінити інституції — а потім з’ясується, що інституцій уже немає кому будувати.
Для міжнародних гравців ставка також висока. Міжнародна реакція коливається між осудом репресій і страхом хаосу: падіння режиму без плану може спричинити розпад вертикалі, конфлікт силових груп і регіональні ризики. Це те, що часто зупиняє столиці від підтримки «однієї фігури».
США паралельно тримають інструменти санкцій США, але санкції не замінюють політичної стратегії. Більше того, режим уміє перекладати економічний біль на «зовнішнього ворога». Тому санкційний тиск без зрозумілої дорожньої карти переходу може лише збільшити ціну помилки.
Усередині Ірану найсильнішим чинником лишається моральна втома. Коли люди виходять на площі попри ризики, це означає: «страх» більше не є стабілізатором. У такій ситуації будь-яка фігура, яка виглядає «можливим виходом», отримує шанс — навіть якщо вона суперечлива.
Але шанс Пехлеві — це також тест для нього самого. Якщо він хоче бути містком, а не клином, йому потрібно говорити не мовою реставрації, а мовою гарантій: свобода слова, незалежні суди, контроль над силовиками, права меншин, і — головне — підзвітність.
Сценарії розвитку подій нині три. Перший — режим «дотискає» протести репресіями й точковими поступками. Другий — протести переходять у страйкову фазу, а еліти починають торг за майбутнє. Третій — зовнішня ескалація, яка відволікає й мобілізує режим.
У кожному зі сценаріїв роль Пехлеві буде різною. У першому він залишиться символом діаспори. У другому — може стати одним із переговорних центрів, якщо погодиться на коаліцію. У третьому — ризикує стати «обличчям втручання», що для багатьох іранців неприйнятно.
Найважливіший висновок: Пехлеві не «вирішує» іранське питання, але підсвічує ключову потребу протестів — потребу в політичній формі. Без неї енергія вулиці або гасне, або перетворюється на хаос. З нею — з’являється шанс на переговорний перехід.
Іран нині живе між пам’яттю та майбутнім. Пам’ять тягне за собою тіні монархії й революції, майбутнє вимагає нових правил гри. Чи стане Реза Пехлеві частиною цього майбутнього, залежить від того, чи здатен він перейти від бренду до інституцій — і від того, чи дозволить це вулиця.
