Протести в Ірані увійшли в нову фазу, коли держава перейшла від залякування до системного придушення. На тлі майже повної інформаційної блокади з країни просочуються відео й уривчасті свідчення про силовий сценарій, що стрімко радикалізується.
Ключова риса нинішніх подій — злам комунікацій. Відключення інтернету та міжнародних ліній зв’язку, а місцями й мобільного зв’язку всередині країни, перетворює пошук правди на квест: новини рухаються ривками, через супутникові «вікна».
Та навіть за цих умов вимальовується картина, яку важко приховати. Очевидці говорять про стрілянину по протестувальниках і наказ «shoot to kill», а лікарі — про потік поранених, який не схожий на «звичайні» вуличні сутички.
За попереднім аналізом Дейком, головний інструмент влади — не лише сила, а й туман: коли немає зв’язку, цифри розходяться, а страх росте швидше за факти. Саме так формується ефект «невидимої репресії», який складно документувати й ще складніше зупиняти.
Символом цієї фази стали кадри з моргів та судмедустанов, де видно ряди мішків для тіл. Державні медіа намагаються пояснювати втрати «терористами», але сам факт публікації таких кадрів свідчить про масштаб, який уже не вміщується в замовчування.
Найважливіше питання — скільки людей загинуло і хто саме. Правозахисні мережі називають сотні жертв і попереджають: через інформаційну блокаду верифікація йде повільно, а реальні цифри можуть бути значно вищими за ті, що вдалося підтвердити.
Окремі оцінки зсередини іранської системи звучать ще жорсткіше. За повідомленнями Reuters, посадовці, які говорили анонімно, згадували близько 2 000 загиблих, перекладаючи провину на «терористів» і змішуючи втрати цивільних та силовиків.
ООН також сигналізує про різке загострення. Управління Верховного комісара з прав людини заявило про сотні вбитих і висловило тривогу щодо непропорційного застосування сили та ризику смертних вироків для затриманих.
Якщо узагальнити свідчення, то географія шириться: Тегеран, Карадж, Керманшах, а також великі міста, де протести виходять за межі кампусів і базарів. Це важливо, бо влада традиційно локалізує кризу, але тепер вона виглядає всенаціональною.
Початковий імпульс протестів — економічна криза Ірану, яка боляче б’є по щоденному життю. Падіння ріалу, подорожчання базових товарів і відчуття безвиході стали тим «пальним», яке перевело невдоволення з приватних кухонь у публічні площі.
Влада намагається повернути події у звичну рамку: «легітимні скарги» плюс «провокатори». Але коли в офіційній риториці дедалі частіше звучить слово «терористи», це зазвичай передує розширенню повноважень силовиків Ірану та легітимації жорстокого розгону.
Показовими стали заяви судової вертикалі. Іранські медіа, зокрема Tasnim, цитували очільника судової влади Голам-Госсейна Мохсені-Ежеї з обіцянками «без поблажливості» до «порушників», що створює фон для арештів і прискорених вироків.
Однак проблема режиму — не лише в натовпі на вулиці. Протести в Ірані нині мають змішану природу: економічний протест швидко переростає в політичний, а в містах і провінції з’являються різні групи з різними вимогами, які важко «розвести» переговорними жестами.
Саме тому держава робить ставку на інформаційну блокаду. Відключення інтернету — це спроба відрізати ефект «ланцюгової реакції», коли відео з одного району запалює інший, а також ускладнити роботу HRANA та інших мереж документування порушень.
HRANA стала одним із ключових джерел підрахунків, бо має розгалужені контакти й методики перевірки. Водночас навіть вони визнають: під час блокади дані «стрибають» — сьогодні з’являються підтвердження з лікарень, завтра — зі списків затриманих, післязавтра — з похоронів.
Ще одна лінія контролю — лікарні. Правозахисники попереджають: силові структури можуть шукати поранених у медзакладах, фіксувати дані й затримувати людей, щойно ті стабілізуються. Це змінює поведінку сімей: вони уникають офіційної медицини, що ускладнює підрахунки.
Паралельно формується «мовчазний податок» на суспільство: страх перед арештами, ризик для студентів, тиск на бізнес, який закривається на знак протесту. У цій логіці силовий розгін — лише верхівка, а під нею — системне стискання повсякденного простору.
Важливо, що нинішня хвиля не виникла в вакуумі. Іран уже переживав великі протести 2022 року, і саме пам’ять про них підштовхує владу діяти «на випередження». Але жорсткість теперішнього розгону свідчить: режим боїться не протесту як такого, а його масштабу.
Звідси — мовний поворот до «іноземних агентів». Коли влада перекладає відповідальність на США та Ізраїль, вона не тільки виправдовує силу, а й готує суспільство до ширшої ізоляції, додаткових обмежень і «надзвичайної логіки» керування.
Міжнародний вимір додає напруги. Реакції ООН і західних столиць традиційно впираються в санкції та заяви, але нині їхня ефективність обмежена: режим показує готовність платити репутацією за контроль. І все ж позиція Волкера Тюрка важлива як юридичний маркер майбутньої відповідальності.
Водночас зовнішній тиск може мати зворотний ефект. Чим голосніше звучать погрози інтервенції, тим легше Тегерану продавати наратив про «облогу», мобілізуючи лоялістів і виправдовуючи зачистки. Для протестного руху це пастка: підтримка потрібна, але «токсична підтримка» шкодить.
Політична ставка режиму — переламати хвилю швидкістю й жорсткістю. Тому інформаційна блокада працює як множник: вона не зупиняє протест, але ускладнює координацію, знижує видимість і дає силовикам перевагу часу, поки світ «доганяє» факти.
Суспільна ставка — витримати й не розсипатися на локальні спалахи. У цьому сенсі роль діаспори й каналів на кшталт Starlink є критичною: короткі виходи в мережу дозволяють передати свідчення, координати й перші списки, які потім складаються в загальну картину.
Однак технічні рішення не замінять політичної організації. Протести в Ірані часто сильні емоцією, але слабкі інституційно: немає легального представництва, переговорного органу, чітких каналів комунікації між містами. Саме на цьому режим традиційно «грає», роз’єднуючи й виснажуючи.
Що показує нинішня хвиля — так це нову енергетику обурення. Вона живиться не лише цінами, а відчуттям приниження: коли сім’ї шукають родичів у моргах Тегерана, а держава вимагає публічних «зізнань» і правильних формулювань причин смерті, суспільна довіра руйнується швидше.
Коли держава переходить до «стрілянини на ураження», вона перетворює кожну загибель на політичний факт. Це парадокс репресій: у короткій дистанції вони зменшують видимість протесту, але в довгій — множать причини для ненависті, помсти й нового циклу спротиву.
Тому так багато залежить від того, чи зможе режим повернутися до «керованої жорсткості», не провалившись у безконтрольне насильство. Ознаки вже тривожні: якщо офіційні оцінки жертв зростають до тисяч, то ескалація стає не інцидентом, а системою.
