П’ятдесят із лишком років Tour Montparnasse тримає Париж у дивному стані: її одночасно показують туристам і сором’язливо «викреслюють» із листівок. Висотка темного скла стала символом того, як один хмарочос може розхитати цілий міський ландшафт.
Тепер у цієї башти — шанс на перезапуск. Реновація охоплює не лише саму вежу Монпарнас, а й її підніжжя: бетонну «плиту» з торговим центром, що роками втрачав привабливість і перетворювався на мертвий кут району.
Архітектурна ідея проста й амбітна: зробити споруду легшою, прозорішою, менш «монолітною». Nouvelle AOM пропонує розбити вертикалі терасами-лоджіями, додати зелень і перетворити силует на більш дружній до ока та клімату.
За оцінкою редакції «Дейком», у цій реконструкції читається нова етика урбаністики: не «знести й забути», а зменшити вуглецевий слід, переосмислити помилки модернізму й повернути людям простір там, де його віддали автомобілям і комерції.
Окремий сюжет — Ренцо Піано. Йому доручили перетворити комерційний центр Монпарнас і прилеглу CIT Tower на пішохідний квартал із променадами, деревами та «площею», яка має працювати як продовження вулиць, а не як дах над підземеллям.
Календар теж говорить про масштаб: оглядовий майданчик і доступ для відвідувачів мають закритися 31 березня 2026 року, а вежа — поступово звільнятися від орендарів перед багаторічними роботами. Для Парижа це означає тимчасову втрату популярної панорами.
Чому не демонтаж? Бо це надто дорого, юридично складно й екологічно суперечливо. Перебудова дозволяє зберегти значну частину конструкцій, а отже — уникнути величезних будівельних викидів і тон відходів, які неминучі при знесенні.
Втім, «підлатати» — не означає «помирити». Проєкт буксував роками через політику, гроші й зміну бачення: інвестори відмовлялися від більш радикальних сценаріїв, а місто коливалося між сміливістю та обережністю, особливо щодо нового комерційного наповнення.
Головна лінія критики — надмірна комерціалізація. Частина місцевих політиків та активістів вважає, що Парижу не потрібен ще один торговий центр, натомість потрібен більший безкоштовний громадський простір, де не треба «платити за присутність».
Є й інша, на перший погляд дрібна, але симптоматична суперечка: мешканці говорять про колонію голубів у перекриттях торгової частини й вимагають плану переселення без шкоди. У сучасній екологічній архітектурі навіть птахи стають аргументом.
«Якби я міг знести вежу Монпарнас і перетворити її на сад, я був би дуже щасливий», – сказав місцевий мер — Дмитро Костюков
Тема «сталий розвиток» тут не декорація, а виправдання бюджету. Прихильники перебудови апелюють до повторного використання бетону, модернізації систем, енергоефективності й ідеї «ремонту міста», а не безкінечного будівництва з нуля.
У ширшому сенсі це дискусія про те, чи може Париж мати висоту в межах історичного ядра. Тур Монпарнас десятиліттями залишався майже одинаком: місто відправляло висотки в La Défense, а центр беріг горизонтальні силуети й «людський масштаб».
Та реальність підштовхує до компромісів: житло, мобільність, кліматична адаптація, конкуренція за робочі місця. Монпарнас — транспортний вузол і бізнес-адреса, і саме тому його модернізація обіцяє не лише естетику, а й економічну реанімацію району.
У конструкції є й технічний «скелет», який неможливо ігнорувати: будівля 1970-х потребує оновлення інженерії, а тема азбесту постійно звучить у контексті майбутніх робіт. Це робить модернізацію не модною опцією, а вимогою безпеки.
Nouvelle AOM давно підкреслює саме енергоефективність: вежу планують перетворити на демонстрацію переходу до «низьковуглецевої» експлуатації, з кращими фасадами, світлом і вентиляцією. У цьому сенсі реновація стає технологічним маніфестом.
Наративно Монпарнас теж просить нового змісту. Район пам’ятають за легендами 1920-х — кав’ярнями художників і письменників, — але сучасна «плита» під вежею не дає відчути ні вулицю, ні площу, ні випадкову зустріч. Проєкт обіцяє повернути цю міську «сцену».
Найбільший ризик — будівельний перехідний період. Закриття, шум, пил, перенесення потоків пасажирів і клієнтів, тимчасові схеми безпеки — усе це може відлякати малий бізнес і перетворити реконструкцію на кількарічний тест терпіння для мешканців.
Є й управлінська дилема: комплекс розташований на межі кількох округів, і кожен має власну оптику. Одним важливіше «оживити» комерцію, іншим — зменшити офіси, третім — зберегти максимально відкриті простори й не допустити приватизації площі під виглядом благоустрою.
Попри кепкування, вежа стала частиною міської культури: її впізнають, із неї дивляться на Ейфелеву, її цитують у кіно й сувенірах. Тому реконструкція — це ще й робота з пам’яттю: як змінити об’єкт, не знищивши те, що вже вросло в уявлення про Париж.
У Європі це загальний тренд: не будувати більше, а перешивати спадщину 1960–1970-х, коли «місто на плиті» здавалося прогресом. Сьогодні прогресом вважають протилежне — пішохідність, змішані функції, тінь від дерев і теплову стійкість кварталів.
Тож питання не в тому, чи стане Tour Montparnasse «красивою». Питання — чи стане вона корисною: чи з’явиться живий перший поверх, чи запрацює простір для людей, чи окупиться модернізація, і чи прийме Париж цей компроміс як крок уперед.
