Володимир Зеленський прибув до Франції в момент, коли міжнародний порядок денний знову змістився від України до Близького Сходу. Саме тому його сигнал із Парижа був навмисно жорстким: послаблення санкцій проти російської нафти не наближає мир, а підживлює війну.
Причиною нової напруги стало рішення США тимчасово послабити обмеження щодо російської нафти, яка вже перебуває в морі. На тлі стрибка нафтових цін після ударів США та Ізраїлю по Ірану Вашингтон пояснює цей крок потребою стабілізувати ринок енергоносіїв.
Для Києва така логіка виглядає небезпечною. Зеленський на спільній пресконференції з Емманюелем Макроном заявив, що навіть одноразове послаблення може дати Росії близько 10 мільярдів доларів для продовження війни, а отже прямо суперечить меті досягнення миру в Україні.
За оцінкою Дейком, головний зміст цього візиту до Парижа полягав не лише у пошуку чергового пакета підтримки. Зеленський фактично намагався втримати Україну в центрі європейської уваги в момент, коли війна з Іраном почала змінювати пріоритети союзників і ринок нафти.
Цей контекст принциповий. Після початку ударів по Ірану ціни на нафту зросли, а це автоматично створило для Кремля фінансове вікно можливостей. Москва вже раніше вигравала від енергетичних криз, а тепер отримує ще один шанс конвертувати геополітичний хаос у додаткові доходи.
Саме тому українська дипломатія сьогодні говорить про санкції не як про абстрактний інструмент тиску, а як про прямий елемент безпеки. Якщо російська нафта продається легше, російський бюджет отримує більше ресурсу для ракет, дронів, мобілізації та затягування війни на виснаження.
Президент України Володимир Зеленський (ліворуч) і президент Франції Еммануель Макрон (праворуч) одягають навушники під час виступу на спільній прес-конференції в Парижі, 13 березня 2026 року — Фото басейну від Людовіка Маріна
Заява Зеленського у Франції була звернена не лише до США. Вона була адресована і всій Європі, яка останніми тижнями дедалі частіше змушена балансувати між потребою стримувати Росію і бажанням пом’якшити енергетичні шоки, що б’ють по споживачах, промисловості та політичній стабільності урядів.
Макрон у Парижі намагався прибрати двозначність. Французький президент наголосив, що ніщо не відверне Францію від підтримки України, похвалив стійкість Києва і окремо підкреслив: жодних підстав для зняття санкцій з Росії немає, а Москва не повинна сподіватися на перепочинок через іранську війну.
Ця позиція Парижа важлива з кількох причин. По-перше, Франція намагається залишатися одним із головних політичних центрів європейської підтримки України. По-друге, саме Макрон дедалі відвертіше говорить про те, що поступки Кремлю не стабілізують континент, а лише відкладуть нову фазу загрози.
У ширшому сенсі поїздка Зеленського до Франції показала зміну самої архітектури війни. Українське питання більше не існує у вакуумі. Воно тепер жорстко пов’язане з ринком нафти, безпекою морських шляхів, запасами систем ППО на Близькому Сході, політикою США щодо Ірану та нервозністю енергетичних ринків.
Особливо чутливим для Києва є питання протиповітряної оборони. Зеленський прямо попередив, що війна на Близькому Сході загострює дефіцит ракет для ППО, насамперед для систем, подібних до Patriot. Він заявив, що країни Перської затоки за кілька днів використали більше ракет PAC-3, ніж Україна отримала за чотири роки.
Цифра, озвучена українським президентом, у наданому матеріалі не була детально джерелована. Але сам акцент є промовистим: для Києва проблема вже не лише у фінансуванні оборони, а в фізичній наявності боєприпасів і пріоритетності їхнього розподілу між кількома гарячими театрами одночасно.
Саме тут виникає друга лінія французького візиту — пошук практичних гарантій, що Україна не буде відсунута на другий план. Коли Вашингтон частково переглядає санкційний режим під тиском нафтової кон’юнктури, для Києва життєво важливо почути від Парижа, Берліна та Брюсселя сигнал політичної незмінності.
Макрон та Зеленський у Парижі фактично намагалися показати, що Європа не повинна реагувати на близькосхідну кризу за рахунок українського фронту. У цьому й полягає нинішня дипломатична боротьба: не допустити, щоб Росія отримала подвійну вигоду — і від дорожчої нафти, і від ослаблення уваги союзників до України.
Є ще один вимір проблеми. Будь-яке тимчасове послаблення санкцій Кремль сприймає не як технічний виняток, а як політичний сигнал. У Москві уважно читають не лише формальні документи, а й логіку рішень. Якщо ринок хитається — значить тиск на Росію можуть коригувати. Якщо коригують — значить межа витривалості Заходу існує.
У такій логіці навіть короткострокова ліцензія на операції з російською нафтою набуває значення більшого, ніж її буквальний термін. Вона підживлює у Кремлі переконання, що геополітичний шантаж працює, а глобальна нестабільність здатна розмивати санкційний режим швидше, ніж дипломатичні переговори.
Президент України Володимир Зеленський (ліворуч) тисне руку президенту Франції Еммануелю Макрону (праворуч) після виступу на спільній прес-конференції в Парижі, 13 березня 2026 року — Фото басейну від Людовіка Маріна
Саме тому Зеленський обрав максимально прямий тон. Його теза була не про моральне обурення, а про причинно-наслідковий зв’язок: кожен додатковий ресурс для російського енергетичного експорту означає довшу війну в Україні. Це проста, але жорстка формула, яку Київ намагається донести союзникам уже не перший рік.
Франція в цій конфігурації стає для України не лише партнером, а й ретранслятором позиції всередині Європи. Париж має політичну вагу, щоб артикулювати неприйнятність послаблення санкцій, і водночас достатньо автономії, щоб вести розмову зі США не в ролі статиста, а в ролі окремого центру впливу.
Не менш важливим є фінансовий блок. Євросоюз ще не завершив погодження запропонованого пакета кредитної підтримки Україні на 90 мільярдів євро на 2026–2027 роки, який має зміцнити бюджетну та оборонну стійкість Києва. Єврокомісія подала таку пропозицію в січні, а раніше Європейська рада схвалила рамкове рішення.
Для України ці кошти важливі не лише як фінансова «подушка». Вони прямо пов’язані з можливістю закуповувати озброєння, масштабувати власне виробництво та підтримувати державні функції в умовах затяжної війни. Без цього будь-які політичні запевнення союзників ризикують залишитися лише риторикою.
У Парижі Зеленський також просував іншу важливу ідею: Україна може бути не тільки одержувачем допомоги, а й постачальником рішень. Зокрема, йдеться про українські технології перехоплення дронів, які Київ пропонує партнерам в обмін на ракети ППО та глибшу оборонну кооперацію.
Цей момент часто недооцінюють. Україна на четвертому році великої війни уже не є просто країною, яка просить зброю. Вона стає джерелом бойового досвіду, адаптивних рішень і технологій, які цікавлять не лише Європу, а й держави Близького Сходу, що самі живуть під загрозою дронових та ракетних атак.
Саме тому повідомлення про відрядження українських експертів до чотирьох країн Близького Сходу виглядає стратегічно важливим. Київ намагається довести арабським столицям, що може бути надійним партнером у сфері безпеки, навіть попри їхні складні й подекуди прагматичні відносини з Москвою.
У цьому є тонкий, але важливий розрахунок. Якщо країни регіону починають бачити в Україні постачальника корисних оборонних рішень, а не лише жертву війни, зростає її політична суб’єктність. Це допомагає Києву виходити з пастки, де вся його дипломатія зводиться тільки до прохань про підтримку.
Для Франції така логіка теж зручна. Париж традиційно прагне грати помітну роль і в Європі, і в Середземномор’ї, і на Близькому Сході. Підтримка України як технологічно корисного, військово досвідченого партнера краще вписується у французьке бачення стратегічної автономії, ніж модель пасивного донорства.
Президент України Володимир Зеленський (ліворуч) та президент Франції Еммануель Макрон (праворуч) прибувають на прес-конференцію в Єлисейському палаці в Парижі, 13 березня 2026 року — Фото басейну від Людовіка Маріна
Водночас сам факт, що Зеленський мусить так наполегливо пояснювати очевидне — послаблення санкцій не веде до миру, — є тривожним симптомом. Це означає, що в західній політиці знову посилюється спокуса ситуативного менеджменту: тимчасово зняти тиск тут, відкласти рішення там, виграти кілька тижнів цінової стабільності.
Але війна Росії проти України давно довела, що короткостроковий комфорт майже завжди обертається довгостроковою ціною. Якщо Кремль відчуває слабину, він не пом’якшується — він іде далі. Якщо бачить нервозність ринків, то використовує її. Якщо помічає втому союзників, то перетворює її на частину своєї стратегії.
У цьому сенсі позиція Макрона в Парижі звучала не просто як жест солідарності. Вона була спробою втримати стратегічну рамку: санкції проти Росії — це не покарання за минуле, а інструмент стримування майбутнього. Знімати чи пом’якшувати їх без реальної зміни поведінки Москви означає фінансувати новий виток війни.
Для Києва зараз вирішальним є саме поєднання трьох елементів: збереження санкційного тиску, стабільного постачання зброї та доведення союзникам, що Україна залишається центральним елементом європейської безпеки. Втрата хоча б однієї ланки одразу послаблює дві інші.
Тому поїздка Зеленського до Франції була значно більшою, ніж чергова дипломатична зустріч. Це була спроба зупинити небезпечний дрейф, за якого російська нафта знову стає допустимим інструментом стабілізації ринку, а українська війна — фоном для інших глобальних криз. Саме проти цього Київ сьогодні й бореться.
І якщо звести всю паризьку розмову до одного висновку, він звучить жорстко, але точно: мир не народжується з нафтових поблажок агресору. Мир виникає там, де ціна війни для агресора зростає, а не там, де йому відкривають додатковий фінансовий кисень під приводом тимчасової геополітичної турбулентності.
