Наприкінці тижня в Женеві мають відновитися переговори США та Ірану, а в Перській затоці паралельно накопичується військова присутність. Дипломатія й демонстрація сили йдуть поруч, але з різними темпами й логіками.
Вашингтон наполягає на «нульовому» збагаченні урану як запобіжнику від ядерної зброї. У пакеті вимог також звучать балістичні ракети та регіональні союзники Тегерана — від проксі-угруповань до каналів постачання.
Тегеран відповідає власними «червоними лініями»: ядерна програма Ірану подається як право на мирну технологію, а збагачення урану — як символ суверенітету. Балістичні ракети Іран розглядає як ключову стримувальну «страховку».
За оцінкою газети «Дейком», конфлікт упирається у різне тлумачення слабкості: США вважають, що тиск змусить капітулювати, а Іран — що поступки відкриють шлях до демонтажу режиму. Цей розрив робить компроміс дорожчим за самі ракети.
Внутрішній фон теж штовхає керівництво Ірану до жорсткості. Економічна криза та санкції з’їдають довіру, а відчуття «обложеної фортеці» часто стає інструментом мобілізації. Зовнішній ворог зручніший за внутрішні питання.
Після січневих потрясінь влада намагалася «закрити» вулицю силою, але напруга не зникла — вона перемістилася в університети, петиції та приватні розмови. Оцінки жертв і арештів різняться, що лише підсилює недовіру.
Студентські протести в Тегерані та інших містах повертають Іран у режим постійної турбулентності: режим не може одночасно тиснути назовні й бути спокійним удома. Кожна нова хвиля невдоволення робить поступки США політично токсичними.
На тлі цього США нарощують «залізо» і водночас сумніваються в простих рішеннях. Американські військові попереджають про високі ризики операції, дефіцит боєзапасів і обмежену готовність союзників, якщо конфлікт стане затяжним.
Ринок відчуває цю напругу швидше за дипломатів. Нафтові ціни зростали на ризикових очікуваннях перед переговорами США–Іран, закладаючи премію за можливий зрив і удар по маршрутах постачання. Для Тегерана це і загроза, і важіль.
Позиція верхівки пояснюється не лише «національною гордістю». ISW фіксувало, що Хаменеї публічно відкинув вимоги США щодо припинення збагачення та обмеження ракет — і це виглядає як маркер: відступ у цих пунктах трактуватимуть як слабкість системи.
Тут працює психологія авторитарної держави: якщо поступитися на символах, завтра вимагатимуть більше — так мислить ядро режиму. Тому санкції для них — болісні, але «переживані», а удар по ідентичності — потенційно смертельний.
Член ополчення хуситів, яке підтримує Іран, у Сані, Ємен, у 2024 році — Халед Абдулла/Reuters
Втім, «відмова» не означає відсутність торгу. У публічних обговореннях з’являється «з’їзд» із траси: обмежене цивільне збагачення під посиленим контролем як спосіб уникнути війни й зберегти обличчя обох сторін.
У Вашингтоні, однак, звучить інше: іранці нібито не визнають головної вимоги — відмови від збагачення. Віцепрезидент Джей Ді Венс прямо говорив, що Тегеран «ігнорує» базовий запит США, а отже часу на компроміс меншає.
Експертний скепсис щодо «нульового» збагачення теж зростає. Arms Control Association називає таку мету зайвою й нереалістичною для дієвої угоди: контроль і межі можуть стримувати ризики краще, ніж вимога, яку Іран сприймає як приниження.
Окремий вузол — балістичні ракети та проксі. Для США це «джерело нестабільності», для Ірану — інструмент відлякування. Звідси ризик регіонального «ефекту доміно», коли будь-який удар втягне сусідів і союзників.
Ліванський уряд уже публічно просив «Хезболлу» не втручатися у разі американського удару по Ірану — це показує, наскільки реалістичним вважають сценарій розширення конфлікту. Чим більше гравців, тим менше контрольованості й більше випадкових рішень.
Женева важлива ще й тому, що вона — майданчик «добрих послуг»: Швейцарія підтримує переговори, а Оман позиціонується як посередник. Це дає сторонам можливість говорити непрямо, не обмінюючись публічними ультиматумами щодня.
Та навіть ідеальний посередник не замінить політичної волі. З одного боку — Трамп, якому потрібна демонстрація контролю й результату; з іншого — Алі Хаменеї та Корпус вартових ісламської революції, для яких «поступка» може запустити тріщини в еліті.
Сценарій «малої угоди» виглядає найреалістичніше: ліміти на рівень і обсяг збагаченого урану, верифікація, пауза в частині санкцій. Ракети й регіональні мережі можуть винести в окремий трек, бо разом це політично непідйомно.
Натомість сценарій «зрив — удар — відповідь» може стати затяжним і дорогим для всіх. У самих США попереджають, що швидкої «перемоги за кілька днів» може не бути, а запаси і протиракетна оборона — не безмежні.
Для Ірану війна теж не гарантує стабільності: зовнішній удар здатен тимчасово згуртувати частину суспільства, але економіка й студентські протести можуть повернутися ще гостріше. Режим грає у гру, де кожна ставка підвищує ціну помилки.
Отже, відмова від вимог США — це не просто впертість, а логіка самозбереження ідеологічної держави. Питання тижня в Женеві звучить так: чи знайдуть сторони формулу, де «збагачення урану» і «безпека» не виглядатимуть як капітуляція — ні для Тегерана, ні для Вашингтона.
