У Маскаті дипломатія знову заговорила пошепки: рукостискання на фото, окремі кімнати для делегацій і посередник між ними. Та під цією ввічливістю — жорстке змагання волі, де будь-яка пауза може стати прологом до ударів.
Перший раунд переговорів США та Ірану пройшов в Омані у форматі непрямих консультацій. Міністр закордонних справ Сайїд Бадр аль-Бусаїді окремо зустрічався з іранською делегацією та командою США, яку очолювали Стів Віткофф і Джаред Кушнер.
Ключова суперечка лишається незмінною: ядерна програма Ірану і право на збагачення урану. Тегеран публічно відкидає вимогу про нульове збагачення, а Вашингтон повертає тему до «червоної лінії» — недопущення ядерної зброї. Як підрахувала редакція Дейком, саме ця різниця формулювань і є головною пасткою діалогу.
Іран давно навчився перетворювати переговори на довгу дорогу: запропонувати «рамку», домовитися про наступну зустріч, а потім сперечатися про порядок денний. Це дає час, знижує тиск і дозволяє зберігати принципову позицію без формальної відмови від діалогу.
Для Дональда Трампа спокуса інша — швидкий «виграш», який можна показати виборцям як результат сили. Але швидка угода потребує вузького пакета, а в реальності на столі — не один, а кілька конфліктів, що чіпляються одне за одного.
Поза ядерною темою висить ще два «цвяхи»: баллістичні ракети та проксі-угруповання. Іран наполягає, що ракети не обговорюються, тоді як союзники США — насамперед Ізраїль — прагнуть ширших обмежень, аби зняти загрозу ударів по їхній території.
Паралельно Вашингтон тримає важіль сили: військові активи в регіоні й демонстративна готовність до ескалації в Перській затоці. «Армада» та авіаносний компонент мають підсилити переговори, але водночас скорочують час на помилку.
Іран відповідає дзеркальною логікою стримування. Міністр закордонних справ Аббас Арагчі публічно попереджає, що у разі атаки Тегеран битиме по американських базах у регіоні — навіть якщо не хоче втягувати сусідів.
Саме тут «дорога вузька»: Трамп говорить про відсутність поспіху, але його попередні вимоги, за повідомленнями Reuters, включали нульове збагачення, ракетні обмеження та згортання підтримки проксі. Для Ірану це звучить як капітуляція без формальної поразки.
Технічний вимір робить політику ще гострішою. У дискусіях фігурує іранський запас близько 440 кг урану, збагаченого до 60%, який у разі подальшого доведення може стати матеріалом для кількох боєзарядів. У таких цифрах будь-яке «тимчасове рішення» виглядає небезпечним.
Один із «містків» для компромісу — обмежити рівень збагачення та винести частину матеріалу за межі країни під контроль. Але без довіри до інспекцій і доступу МАГАТЕ це перетворюється на торг навколо паперу, а не навколо реального ризику.
Найчутливіша частина для Тегерана — санкції проти Ірану. Режим хоче грошей і повітря для економіки, а Вашингтон прагне гарантій незворотності. Іранська тактика затягування тут логічна: що довше тривають консультації, то більше шансів «розпакувати» санкційні послаблення поетапно.
Для України ця історія не абстракція Близького Сходу. Іранські технології та виробництво вже стали частиною російського терору: дрони «Шахед» і ланцюги постачання компонентів — щоденна реальність атак по енергетиці. Раніше «Дейком» детально пояснював іранський вимір війни проти України.
Звідси головний страх Києва: якщо санкційне послаблення не буде прив’язане до контролю над військовими технологіями, у Тегерана з’явиться більше ресурсів для «сірих» експортних схем. Водночас і зворотний сценарій можливий: жорсткіший пакет може включати блокування передання технологій та тиск на мережі постачання.
Є ще фактор ціни війни. Ескалація в регіоні майже автоматично б’є по енергетичних ринках: стрибок цін на нафту підживлює бюджети експортерів, зокрема й Росії, яка веде війну Росії проти України. Натомість деескалація і додаткові обсяги іранської нафти потенційно тиснутимуть ціну вниз — і це стратегічно невигідно Москві.
Тому для Кремля переговори США та Ірану — не лише про ядерну безпеку, а й про гроші та темп війни. Росія отримує вигоду і від «гарячої» нафти, і від будь-якого хаосу, що відволікає США від підтримки України.
Важливо й те, як зміниться санкційна практика Заходу. Україна вже підсилює власну політику тиску на мережі комплектуючих для російських ракет і дронів, накладаючи санкції на іноземних постачальників компонентів. Це сигнал, що ланцюги постачання стають полем бою не менше, ніж фронт.
У цій логіці домовленість із Іраном могла б стати важелем: або Вашингтон отримує додатковий важіль для блокування іранського ВПК, або — у разі провалу — ще один театр напруги, де ресурси США розпорошуються.
Найреалістичніший компроміс на короткій дистанції — «вузька угода» про ядерні параметри і тимчасовий контроль. Але навіть вона залишить відкритими ракети, проксі та питання довіри — ті самі тригери, які можуть зірвати будь-яку рамку.
Якщо ж переговори зірвуться, найбільш імовірна небезпека — не «велика війна», а серія обмежених ударів і відповідей. Саме такий формат найчастіше запускає довгу спіраль ескалації, де кожна сторона вважає себе змушеною «відповісти сильніше».
Тому «вузька дорога» — це ще й дорога часу: скільки раундів Трамп готовий терпіти без результату, і скільки ризику Іран готовий прийняти, щоб довести, що його не можна змусити до приниження. Відповідь на це питання й визначить, чи стане Оман майданчиком угоди — або лише паузою перед новою кризою.
