Це може обернутися новим масштабним скандалом, який поставити під загрозу довіру до армійського керівництва.
Сигнали, що губляться в тиші: як мовчання командування може коштувати занадто дорого
Війна — це не лише про зброю, позиції та втрати. Це також про довіру. Довіру між тими, хто тримає фронт, і тими, хто ухвалює рішення в тилу. Саме цієї довіри, як свідчать останні події, починає бракувати в Збройних силах України. За словами військової омбудсменки Ольги Решетилової, ситуація в одному з бойових підрозділів ЗСУ стрімко наближається до точки кипіння.
Решетилова наголошує: йдеться не про випадкові суперечки чи непорозуміння, а про тривалі, глибокі проблеми, які відомі керівництву, але залишаються без відповіді. Командування, зокрема в Генеральному штабі, ігнорує офіційні звернення і попередження. Це вже не просто нехтування обов’язками — це небезпечне відсторонення, що може мати тяжкі наслідки як для самих військових, так і для довіри суспільства до інституції, яка сьогодні є хребтом держави.
Те, що командування не реагує на сигнали із середини армії, може свідчити про глибшу проблему — втрату чутливості до людського фактору. Коли солдати і офіцери, які несуть бойову службу, залишаються наодинці зі своїми тривогами, це підриває бойовий дух. І саме так закладається основа для публічних скандалів, які могли б бути попереджені ще на етапі службових листів і внутрішніх перевірок.
Решетилова зазначає, що тривалий час підтримує зв'язок із військовими на місцях і неодноразово інформувала керівництво, зокрема Головнокомандувача, про загрозливі тенденції. Та навіть особиста годинна розмова з командиром бригади не принесла жодного практичного результату. Така інертність може стати фатальною в умовах постійного тиску й ризику на фронті.
Мовчання — це не нейтральність. У час війни мовчання може бути формою байдужості. І ця байдужість здатна призвести до руйнування того, що будується ціною надзусиль усієї нації.
60-та бригада: симптом більших проблем
Одним із підрозділів, про які йде мова, є 60-та окрема механізована бригада. Саме тут, за словами Решетилової, роками накопичувалися проблеми, що сьогодні можуть вибухнути відкритим конфліктом. Причому йдеться не лише про побутові труднощі чи ротаційні негаразди — ситуація має глибше підґрунтя, яке стосується дисципліни, взаємин між особовим складом та командирами, а також відсутності діалогу з вищим керівництвом.
Бригада, яка виконує бойові завдання на складних ділянках фронту, потребує не лише озброєння та постачання. Їй також потрібне розуміння, що її чують. Коли ж до неї звертається омбудсменка — офіційна особа, уповноважена захищати права військовослужбовців, — і не отримує відповіді навіть після двох письмових звернень, це свідчить про глухий кут у комунікації.
Можна припустити, що в командуванні обирають політику уникання публічних конфліктів шляхом ігнорування, однак це — шлях до набагато гучнішої та руйнівної кризи. Замовчування породжує домисли, домисли — недовіру, а недовіра в бойових умовах — це не лише емоційна проблема, це реальна загроза життям.
Рішення очевидне: треба налагоджувати внутрішній контроль, реагувати на повідомлення, створити умови, в яких військові не боятимуться говорити про проблеми. Інакше система буде тріщати по швах, втрачаючи не лише ефективність, але й людяність.
Потреба у військовому омбудсмані: інституційна порожнеча, яка може дорого коштувати
На тлі цієї ситуації Ольга Решетилова наголошує на критичній потребі ухвалення закону про військового омбудсмана. В умовах воєнного стану, коли права військовослужбовців часто опиняються під загрозою, наявність незалежного та інституційно захищеного контролю — це не розкіш, а нагальна необхідність.
Наразі функції військового омбудсмена виконуються на громадських засадах, без реальних повноважень. Це означає, що навіть коли такі особи фіксують порушення, звертаються до командування, ініціюють перевірки — все це не має юридичної ваги. Без відповідного закону омбудсмен залишається голосом, який легко проігнорувати.
Прийняття законопроєкту могло б кардинально змінити ситуацію. По-перше, офіційний статус зобов’язав би Генштаб реагувати на запити. По-друге, омбудсмен отримав би право вимагати перевірок, зустрічей, внутрішнього доступу до інформації. І, найголовніше, це було б чітким сигналом військовим: їхні права захищені не лише на словах.
Натомість процес затягується. Решетилова звертається до депутатів із відчаєм: "Просто благаю не блокувати і нарешті прийняти законопроєкт". Ці слова — не емоція, а крик допомоги зсередини системи, яка без реформи залишиться крихкою та незахищеною.
Резонанс, що вже на підході: чому суспільство має бути насторожі
Паралельно з історією військових наростає ще один гучний резонанс — справа проти Віталія Шабуніна, керівника Центру протидії корупції. Його звинувачення у нібито ухиленні від служби та шахрайстві активіст називає політично вмотивованим тиском. Ця справа, яка вже розділила суспільство, теж підкреслює, наскільки крихкою стала довіра до державних інституцій, зокрема — до силових структур.
Ці події не варто розглядати ізольовано. Вони — частини однієї проблеми: системна непідзвітність, небажання визнавати помилки, і відсутність ефективного зворотного зв’язку між владою та суспільством. І якщо у випадку Шабуніна йдеться про громадський сектор, то у випадку з військовими — про безпеку держави в буквальному сенсі.
Тривожні сигнали не можна залишати без відповіді. Якщо суспільство мовчить — влада мовчатиме вдвічі голосніше. Якщо військові лишаються наодинці з бюрократією — це слабкість, яку не пробачить фронт. Саме зараз важливо зберігати не лише бойову спроможність, а й моральну цілісність армії.
Висновки: де проходить межа між помилкою і злочином
Українське військо — це серце нації в час війни. Але навіть серце потребує турботи, уваги і чесного діалогу. Ігнорування сигналів із фронту — це не лише управлінська помилка. Це ризик, який може призвести до втрат — моральних, політичних, а іноді й непоправних.
Поки командування мовчить, військові продовжують ризикувати життям, не маючи впевненості, що їх почують. Поки депутати зволікають із законом про омбудсмана — солдати залишаються без захисту у своїй правді. Поки проблеми ігноруються — криза стає неминучою.
Тому зараз найважливіше — не ховатися за мовчанкою. Держава має говорити з тими, хто її захищає. Бо саме вони сьогодні — її голос, її біль і її майбутнє.
