Італія 23 березня отримала один із найважливіших політичних сигналів за весь час правління Джорджі Мелоні. На конституційному референдумі виборці відхилили урядову судову реформу: табір «ні» набрав майже 54%, табір «так» — близько 46%, а явка виявилася незвично високою для такого технічного голосування — майже 59%. Для прем’єрки це перша велика поразка загальнонаціонального масштабу відтоді, як вона прийшла до влади у 2022 році.
Формально йшлося не про довіру уряду, а про зміну конституційної архітектури правосуддя Італії. Референдум 22–23 березня був підтверджувальним, тобто не вимагав кворуму: досить було простої більшості тих, хто прийшов на дільниці. Саме тому результат особливо болючий для влади — це не зірване голосування через байдужість, а пряма відмова більшості тих, хто проголосував.
Суть реформи виглядала технічно, але наслідки були політичними. Уряд пропонував розділити кар’єри суддів і прокурорів, розщепити Вищу раду магістратури CSM на окремі органи для двох гілок, а також створити окрему дисциплінарну інстанцію. Прихильники називали це ліками від корпоративності й закритості системи, противники — ризиком послаблення незалежності судової системи та небезпечного політичного втручання у правосуддя Італії.
За оцінкою редакції Дейком, ключовий провал Мелоні полягав у тому, що вона спробувала провести надто складну судову реформу як нібито технічне питання, хоча суспільство зчитало її як плебісцит про межі влади самої прем’єрки. Коли виборцю пропонують переписати правила для суддів, прокурорів, CSM і дисциплінарного контролю, він голосує не лише про процедуру, а й про довіру до того, хто цю процедуру пропонує.
Саме тут кампанія уряду почала розсипатися. Мелоні та її союзники стверджували, що реформа зробить систему ефективнішою і підзвітнішою, але навіть урядові аргументи не переконували, що зміни справді б’ють у головну хворобу — повільне італійське правосуддя. Критики наголошували: можна роками говорити про модернізацію, але якщо виборець не бачить відповіді на проблему затяжних процесів, він починає шукати в реформі інший, прихований намір.
Додатково зіграв і сам тон кампанії. За даними британських та американських видань, риторика урядового табору щодо магістратури була різкою, а протистояння між правою коаліцією та судовим корпусом вийшло далеко за межі юридичної дискусії. У такій атмосфері референдум про конституцію Італії майже неминуче перетворився на культурну та політичну війну між владою і тими, хто бачив у судовій системі останній бар’єр проти концентрації сили.
Після поразки Мелоні визнала результат і заявила, що поважає рішення виборців, назвавши референдум «втраченою нагодою модернізувати Італію». Водночас вона одразу дала зрозуміти, що у відставку не піде і збирається керувати далі. Це важливий момент: політичний удар є серйозним, але урядова криза автоматично не запускається.
Однак поразка б’є не тільки по конкретній реформі, а по образу Мелоні як політика, що майже не програє. Guardian, AP і Financial Times сходяться в тому, що саме ореол переможниці був однією з головних політичних валют прем’єрки — і тепер він дав тріщину. У парламентських демократіях це особливо важливо: щойно лідер утрачає ауру невідворотності, союзники стають нервовішими, а опоненти — сміливішими.
Виборча дільниця в Мілані в неділю. Запропоновані зміни були настільки складними, що багато виборців їх не зрозуміли — П'єро Кручатті
Для опозиції цей результат значить більше, ніж проста арифметична перемога. Демократична партія та Рух 5 зірок, які підтримали табір «ні», отримали аргумент, що правий блок Мелоні можна бити не тільки в телестудіях, а й на національному голосуванні. Це не створює автоматично єдиного опозиційного фронту, але дає центр-лівій опозиції імпульс шукати ширший союз перед виборами 2027 року.
Поразка має і другий, менш помітний наслідок. Вона ускладнює для Мелоні просування інших конституційних планів, зокрема її ширшої інституційної лінії на посилення виконавчої влади та прямішу легітимацію прем’єра. Коли виборець уже сказав «ні» великому конституційному пакету, кожна наступна спроба міняти баланс інститутів проходитиме в атмосфері підвищеної підозри.
Частина аналітиків також пов’язує жорсткість результату з ширшим фоном. На Італію тиснуть слабке економічне зростання, дорогі енергоносії та нервозність Європи через близькосхідну війну, а сама Мелоні дедалі частіше змушена пояснювати свої відносини з Дональдом Трампом у момент, коли його зовнішня політика викликає дедалі більше суперечок у ЄС. Це не головна причина провалу, але важливий контекст, який зменшує запас її політичної міцності.
Водночас не варто перебільшувати масштаб негайних наслідків. Коаліція Мелоні не розпалася, її партія Brothers of Italy не зникла з мапи, а до парламентських виборів ще є час. Проте після цього референдуму Італія вже входить у нову фазу: прем’єрка залишається при владі, але більше не виглядає безумовно невразливою ні для виборця, ні для судів, ні для власних партнерів по коаліції.
Для Європи цей результат теж промовистий. Італійці не сказали, що судова система не потребує змін; вони сказали, що не готові віддавати уряду широкий кредит довіри на перепрошивання інституцій без переконливого пояснення, як саме це покращить верховенство права, ефективність судів і баланс влади. Це важливий сигнал у час, коли суперечки про незалежність суддів дедалі частіше стають центральною політичною темою в усьому ЄС.
Головний висновок цього голосування простий: Джорджа Мелоні не втратила уряд, але втратила частину політичної магії. Судова реформа, референдум в Італії, опозиція, конституція Італії, коаліція Мелоні, правосуддя Італії і вибори 2027 року тепер зливаються в одну історію — про те, як технічний законопроєкт раптом став національним вироком стилю влади.
