Рішення Джорджі Мелоні зупинити автоматичне продовження оборонної угоди з Ізраїлем стало одним із найпомітніших зовнішньополітичних жестів її уряду від початку близькосхідної ескалації. Йдеться про меморандум, підписаний у 2003 році та ратифікований Італією у 2005-му, який задавав рамку для військової й оборонної співпраці — від оборонної промисловості та закупівель до технічного обміну, підготовки й досліджень.
Але найважливіше тут не сам факт паузи, а її форма. Мелоні не оголосила про повний розрив і не влаштувала демонстративного публічного конфлікту з Ізраїлем. Вона обрала контрольовану формулу дистанціювання: автоматичне продовження зупинено негайно, однак формального виходу з угоди не відбулося, і сам механізм співпраці юридично не знищено. Це дуже італійський спосіб сказати “досить”, не спалюючи міст остаточно.
Саме тому рішення Рима виглядає таким показовим. Ще у березні 2023 року Мелоні називала Ізраїль “другом і ключовим партнером Італії” на Близькому Сході й на глобальному рівні. Для її правого уряду підтримка Ізраїлю довгий час була не ситуативною позицією, а частиною ширшого уявлення про Захід, безпеку й політичну лояльність у міжнародних справах.
Як раніше оцінював Дейком, справжні зовнішньополітичні злами починаються не в ту мить, коли уряд змінює риторику, а тоді, коли він починає переглядати інституційні механізми співпраці. У випадку Мелоні це означає, що Італія більше не хоче автоматично нести політичну й військову інерцію старого союзу, якщо сам союз починає підривати її інтереси в Середземномор’ї, у Європі та всередині країни.
Перший рівень цієї зміни — ліванський. За останні дні Рим різко посилив тон щодо Ізраїлю: Антоніо Таяні засудив удар по італійському конвою UNIFIL і прямо заявив, що атаки ізраїльських сил у Лівані, які зачіпають цивільне населення, ризикують зірвати перемир’я, критично важливе для стабілізації всього регіону. Коли італійські військові та італійська дипломатія опиняються в зоні прямого тиску, підтримка Ізраїлю перестає бути абстрактною геополітикою й стає питанням власної державної гідності.
Другий рівень — середземноморський та енергетичний. У той самий день Мелоні наголошувала на потребі стабілізувати регіон і знову відкрити Ормузьку протоку, яка для Італії важлива не лише через пальне, а й через добрива та ширшу економічну рівновагу. Це пояснює, чому рішення щодо ізраїльської оборонної угоди не можна звести лише до моралі чи тиску опозиції. Рим дедалі очевидніше бачить у нинішній близькосхідній війні не чужий конфлікт, а пряму загрозу власній економіці, своїй логістиці та своїй регіональній ролі.
Третій рівень — атлантичний. Рішення Мелоні збіглося з уже відкритим охолодженням у відносинах із Дональдом Трампом. Після її відмови допомагати США у війні проти Ірану та публічної критики його атаки на Папу Лева XIV Трамп різко виступив проти італійської прем’єрки, заявивши, що був “дуже шокований” її позицією і давно з нею не розмовляв. Для Мелоні це особливо чутливо: саме вона роками будувала образ європейського лідера з “привілейованими” каналами до американського правого табору.
У цьому сенсі пауза в оборонній угоді з Ізраїлем — це не ізольований антиизраїльський жест і не раптове моральне прозріння. Це спроба перезібрати всю зовнішню лінію Італії в момент, коли старі формули більше не працюють. Неможливо одночасно зберігати автоматичну оборонну близькість до Ізраїлю, стримувати розповзання війни по Лівану, захищати власних миротворців, уникати енергетичного удару й не сваритися з частиною європейських партнерів. У якийсь момент одну з ланок доводиться послаблювати. Рим послабив саме цю.
І тут найважливіше навіть не те, чи сильно постраждає практична співпраця з Ізраїлем просто зараз. Найважливіше, що Мелоні вперше перевела невдоволення діями Тель-Авіва з площини слів у площину державного механізму. Це означає, що для Італії політична вартість безумовної солідарності з Ізраїлем стала вищою за користь від її автоматичного продовження. А коли правоконсервативний уряд доходить саме такого висновку, це вже не емоційний збій, а початок нової лінії.
