На початку вересня Джорджа Мелоні може досягти того, що для післявоєнної Італії донедавна здавалося майже аномалією: очолити найдовше чинний безперервний уряд в історії республіки. Її кабінет працює з 22 жовтня 2022 року і 4 вересня має перевершити 1412-денний рекорд другого уряду Сільвіо Берлусконі.
Саме напередодні цієї межі Мелоні дала рідкісне велике інтерв’ю The New York Times. Вона описує власну політичну кар’єру як результат дисципліни, готовності йти проти течії та небажання дозволяти іншим визначати її межі. За зовнішньою простотою цієї формули стоїть одна з найбільш незвичайних політичних трансформацій сучасної Європи.
Її шлях почався далеко від європейських самітів. Мелоні виросла в римському районі Гарбаталла і в 15 років приєдналася до Молодіжного фронту Італійського соціального руху — MSI. Цю партію створили після Другої світової колишні представники та прихильники режиму Беніто Муссоліні.
Далі кар’єра рухалася майже без пауз: місцева політика, парламент, посада віцеспікерки Палати депутатів, а 2008 року — крісло міністра у 31 рік, що зробило її наймолодшим міністром в історії республіки. У 2012-му вона разом із союзниками створила «Братів Італії», які через десять років виграли вибори.
Аналіз «Дейком» показує, що головний політичний феномен Мелоні полягає не лише в її особистому сходженні. Вона продемонструвала, як партія з постфашистським родоводом може пройти шлях від периферії до влади, не зрікаючись усієї власної символічної спадщини, але водночас пристосувавшись до правил ЄС, НАТО та ринкової економіки.
Саме ця спадщина залишається найскладнішою частиною її політичної біографії. «Брати Італії» зберегли трикольорове полум’я — символ, що походить від MSI. Мелоні неодноразово заперечувала будь-яку ностальгію за фашистським режимом і засуджувала диктатуру, антисемітизм та расові закони Муссоліні.
Проте повного розриву з історичною традицією правого руху не сталося. У травні 2026 року Мелоні публічно вшанувала Джорджо Альміранте, засновника MSI, наголосивши на його ролі в історії італійської правиці. Альміранте до 1945 року був діячем фашистського режиму й писав для расистського журналу Mussolini-era Italy.
Ця подвійність стала одним із секретів її політичної живучості. Для ядра прихильників Мелоні не відмовилася від понять нації, традиції, сім’ї та культурної ідентичності. Для значно ширшої аудиторії вона водночас постала не як революціонерка, готова ламати державні інститути, а як жорстка, проте передбачувана консервативна керівниця.
Її головним внутрішньополітичним досягненням стала стабільність. До приходу Мелоні Італія десятиліттями була символом короткоживучих урядів. Навесні 2026 року її кабінет уже випередив четвертий уряд Берлусконі та став другим за тривалістю в історії республіки, поступаючись лише його другому кабінету.
Стабільність, однак, не означає економічного прориву. Італія залишається країною з одним із найбільших державних боргів у ЄС: наприкінці 2025 року він становив близько 137% ВВП. Європейська комісія водночас відзначає скорочення бюджетного дефіциту й збереження значно жорсткішої фіскальної дисципліни.
Ціна цієї відносної макроекономічної стійкості відчувається у повсякденному житті. OECD підраховує, що реальна договірна заробітна плата в Італії 2025 року залишалася приблизно на 8,8% нижчою, ніж у січні 2021-го. Саме слабке зростання доходів і стан державних послуг опозиція використовує проти уряду.
Не менш показовою стала еволюція Мелоні щодо міграції. Її політична ідентичність багато років будувалася на різкій боротьбі з нелегальними прибуттями. Але демографія та брак робочої сили змусили уряд паралельно розширити легальну міграцію: на 2026–2028 роки встановлено майже 498 тисяч робочих квот.
Це не відмова від жорсткої міграційної політики, а її поділ на дві частини: жорсткіший контроль нелегального в’їзду та розширення каналів для потрібних економіці працівників. Саме такий прагматизм дозволяє Мелоні одночасно говорити з правим електоратом і з підприємцями, яким потрібні робочі руки.
Ідеї, які кілька років тому здавалися винятково італійськими, частково перейшли на рівень Євросоюзу. У червні Рада ЄС і Європарламент досягли попередньої угоди щодо нових правил повернення мігрантів, які дозволяють створення так званих return hubs у третіх країнах за визначених правових умов.
Та сама еволюція помітна у ставленні Мелоні до Європи. Політикиня, яка колись говорила про можливість виходу Італії з євро, на посаді прем’єрки не почала конфронтації з Брюсселем. Вона зберегла доступ до європейських фондів, підтримала Україну та закріпила Італію в атлантичному таборі.
Відносини з Дональдом Трампом мали стати наступною демонстрацією її здатності поєднувати націоналізм і західну єдність. Мелоні була єдиною очільницею уряду країни ЄС, запрошеною на його інавгурацію, а їхня близькість спочатку подавалася як потенційний дипломатичний актив Рима.
До 2026 року цей розрахунок дав збій. Мелоні публічно стала на захист Папи Лева XIV після нападок Трампа, а суперечності щодо Ірану та американської зовнішньої політики поглибили дистанцію між ними. Financial Times цього тижня назвав їхню історію застереженням для європейських союзників MAGA.
Для Мелоні це показовий епізод: ідеологічна спорідненість виявилася менш важливою за державні інтереси. Вона продовжує наголошувати на необхідності єдності Заходу, але дедалі виразніше проводить межу між особистими симпатіями до американських консерваторів і тим, що вважає вигідним для Італії.
Саме здатність до такого маневру породила поняття «мелонізації». У європейських дискусіях ним описують перетворення радикальної правої сили на партію, що зберігає жорстку культурну риторику, але адаптується до інституцій ЄС, атлантичних союзів і бюджетних обмежень.
Ця модель особливо важлива тому, що традиційний бар’єр навколо крайніх правих у Європі слабшає. Для партій, які прагнуть влади, Італія пропонує приклад: не обов’язково відмовлятися від націоналістичного ядра, якщо водночас переконати виборців, ринки та союзників, що прихід правих не означатиме інституційного хаосу.
Проте сама Мелоні тепер отримує виклик ще правіше від себе. Партія колишнього генерала Роберто Ванначчі «Національне майбутнє» за лічені місяці піднялася приблизно до 7% підтримки. На початку серпня «Брати Італії» залишалися першими, але їхній рейтинг коливався біля 27%.
Це створює новий парадокс. Мелоні стала успішною завдяки тому, що зробила радикальну правицю прийнятнішою для центру. Тепер частина виборців звинувачує її саме в надмірному пом’якшенні. Ванначчі пропонує жорсткіший націоналізм, «реміграцію» та набагато агресивнішу культурну політику.
Межі влади Мелоні продемонстрував і березневий референдум щодо судової реформи. Виборці відхилили запропоновані конституційні зміни приблизно 54% голосів проти 46%. Уряд наполягав, що реформа мала очистити систему від внутрішніх кланів; опоненти бачили загрозу незалежності судової влади.
Поразка не обвалила її рейтинг і не зруйнувала коаліцію. Вона, однак, нагадала, що стабільність уряду не тотожна необмеженому мандату на перебудову держави. Італійська конституційна система, сформована після досвіду фашизму, залишається складною для швидкої концентрації виконавчої влади.
Саме тут проходить головна лінія суперечки про Джорджу Мелоні. Її прихильники бачать політика, яка подорослішала разом із власною партією, прийняла демократичні правила, підтримала Україну, навела бюджетну дисципліну і повернула Італії вагу, якої, на їхню думку, країні давно бракувало.
Критики бачать іншу картину: політичну лідерку, яка зробила постфашистську традицію респектабельною, не провівши остаточного символічного розриву з нею. Для них питання полягає не в тому, чи Мелоні сьогодні планує авторитарний поворот, а в тому, які речі її успіх робить нормальними для наступного покоління європейської правиці.
Обидва прочитання частково пояснюють її стійкість. Вона не стала тією руйнівницею європейського порядку, якої побоювалися противники у 2022 році, але й не перетворилася на звичайну правоцентристку. Її політична сила саме в здатності залишатися між цими двома образами й використовувати кожен із них для різних аудиторій.
Якщо 4 вересня її уряд справді встановить рекорд тривалості, символізм буде більшим за статистику. Партія, яка ще нещодавно мала кілька відсотків і походить із найбільш суперечливої традиції післявоєнної Італії, стане автором найстабільнішого кабінету республіканської епохи.
Тому справжня історія Мелоні сьогодні виходить далеко за межі Рима. Італія стала випробувальним полігоном для питання, яке дедалі гостріше постає перед Європою: що відбувається, коли радикальна правиця перестає обіцяти знести систему — і натомість навчається керувати нею краще, ніж її традиційні суперники.
Пані Мелоні прагнула дистанціюватися від пана Трампа, оскільки їхня дружба стала політичним тягарем для італійських виборців — Хайюнь Цзян
