Біль, агресія й байдужість: що сталося в Новому Роздолі?
В ніч на 21 травня в місті Новий Розділ Львівської області відбулася подія, яка сколихнула не лише місцеву громаду, але й значну частину українського суспільства. Близько 23:00, під час заходів з оповіщення військовозобов’язаних громадян, працівник Львівського обласного ТЦК та СП, старший солдат Нестор Дидик, зазнав жорстокого нападу. За словами свідків, все почалося з вербального конфлікту: на прохання надати військово-облікові документи один із цивільних відреагував агресивно, з образами та відмовою.
Ситуація набула драматичного розвитку за лічені хвилини — до місця підійшла група з восьми чоловіків, які без попереджень кинулися бити представника ТЦК. Його повалили на землю й завдавали ударів ногами по голові. Напад припинився лише після втручання інших військовослужбовців. Потерпілий був госпіталізований із численними гематомами та переломами.
Цей випадок — не просто кримінальна справа. Це симптом глибших суспільних проблем: недовіри, агресії, нерозуміння та втрати морального орієнтиру.
Ціна обов’язку: хто такий Нестор Дидик?
Нестор Дидик — не випадкова особа в лавах ТЦК. Він — доброволець, який з лютого 2022 року служив у 103-й окремій бригаді Сил територіальної оборони ЗСУ. Його бойовий шлях пролягав через Донеччину, Луганщину та Харківщину — регіони, де війна залишає найглибші рани. Через погіршення стану здоров’я Нестора перевели на службу в ТЦК.
Виконання службових обов’язків у тилу не зменшує вагу його вкладу у спільну справу оборони. І тим більше це не виправдовує насильство, якого він зазнав. Людина, яка ризикувала життям на передовій, опинилася беззахисною у власному місті.
Цей інцидент став дзеркалом ставлення частини суспільства до своїх захисників. Під виглядом "борців за права" деякі дозволяють собі агресію та жорстокість, ігноруючи межі людяності.
Правова оцінка: що каже закон?
Поліція вже відкрила кримінальне провадження за статтею 122 Кримінального кодексу України — умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження. Це — мінімальний крок до справедливості. Проте питання залишається ширшим: як реагувати на суспільну деградацію, яка дозволяє нападати на службовців під час виконання їхніх обов’язків?
Тут важливо підкреслити: працівники ТЦК не є ворогами. Вони виконують необхідні функції держави у воєнний час, коли мобілізаційна готовність — питання виживання. Агресія проти таких людей — це не протест, а злочин.
Роль держави — забезпечити захист кожного, хто виконує свій обов’язок. А роль суспільства — підтримати, а не нападати.
Моральне дно: що штовхає людей на таке?
Чому у мирному місті, далеко від фронту, знаходяться ті, хто готовий вісімома нападати на одного? Причини цього криються у кількох аспектах. По-перше — недовіра до інституцій, яка накопичувалась роками. По-друге — страх. Люди бояться мобілізації, не розуміють її механізмів, і вдаються до крайнощів. По-третє — деградація моральних орієнтирів, коли агресія стала нормою, а гідність — винятком.
Та найстрашніше — байдужість свідків. У багатьох таких випадках люди просто проходять повз. Якщо суспільство не реагує на насильство проти своїх же, воно стає співучасником.
Заклик до дій: що маємо зробити ми?
Ця історія — не про одного працівника ТЦК. Це історія про нас усіх. Про те, ким ми є і якими хочемо бути. Настав час чесно відповісти собі: чи готові ми до справжньої солідарності? Чи залишилось у нас співчуття?
Потрібна комплексна реакція: від громадянського осуду — до законодавчих ініціатив. Необхідно посилити правовий захист працівників ТЦК, запровадити публічні кампанії з пояснення ролі та функцій цих установ, підтримати тих, хто щодня стикається з тиском і небезпекою.
Це також момент для саморефлексії. Бо кожен наш вибір — або наближає нас до гідного суспільства, або віддаляє від нього.
